Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 78

Виснажене останніми тижнями переживань і голоду тіло жертви не було здатне до опору. Чекіст знав, що фронтовику вже третє десятиліття не загоюється фронтова рана. Щодня після війни перев’язує її лахміттям. Із цієї фронтової естафети й розпочнемо.

Коли Бальтазар уже висів на хресті розтяжки, Єдлов присів на табуретці й розпочав розмовну артпідготовку.

– Вот ты скажи мне – больно было, когда фашистский осколок угодил в тебя? Давай. Давай. Вспоминай. Но это были только цветочки. Сейчас мы тебе устроим ягодки. Мы сейчас тебе, ветерану Великой Отечественной войны, этот осколок будем вынимать. Без наркоза. Что, тебе не нравится такая операционная? Хорошая операционная. Хорошее место. Отсюда – и прямо рай. Но у тебя есть выбор. Можешь еще походить по этой грешной земле. От тебя, сознательного советского солдата, требуется очень мало… Где прячется твой умалишенный пацан? Недоработал ты. Херово занимался воспитанием подрастающего поколения. Вот теперь мы вместе и займемся его перевоспитанием. Ты же знаешь, где он.

По інструкції чекіст тричі в різних формах строгості й м’якості повторив умови, за яких він міг не братися до своєї улюбленої роботи.

Бальтазар мовчав. Ні пари з уст. Він лише ворушив пересохлими губами: молився.

– Но что же, молчун? Сейчас посмотрим, какой из тебя герой Советского Союза.

Єдлов різко зірвав пов’язку з рани. Затягнувся сигаретою, а відтак устромив її в незагоєний отвір у тілі солдата. Кров, що бризнула прямо в очі ката, потекла по долівці.

– Что-то не видать твоего осколка. Сейчас мы его поищем.

Полковник взяв арматурний прут і встромив його в рану. Відтак почав крутити ним. Крутив, заглиблюючи все далі й далі в людську плоть. Запах простромленого людського тіла вдарив у ніздрі канібала. Від того йому запаморочилося в голові. Звірячі рефлекси вбили все те, що звичайно називають у цій двоногій, найжорстокішій із тварин людським. Душогуб упивався насолодою, яку дає вбивці умертвіння собі подібного. Арматура вже вилізла з протилежного боку ноги. Кров текла густим рівчаком і закипала довкруж кирзаків полковника, який у садистському припадку танцював біля ніг катованої жертви. Найвищий кайф наступав тоді, коли з пащі ката виступала піна, що опадала чорними клаптями на кітель енкаведиста. Лише після цієї екстази він приходив до тями.

Відсапавшись, Єдлов побачив, що горілиць бездиханно лежить вона. Свідомість покинула Марію, бо має межі, у яких вона може витримувати прояви озвіріння людиноподібних потвор. Полковник вилив на неї відро води. Через якусь мить Марія застогнала, одначе не відкриваючи очей на цей звироднілий світ, бачити який вона не мала сил. Те саме кат зробив з її чоловіком. Лив на розіп’ятого відро за відром. Вода змішалася з кров’ю, останні літри якої безперешкодно покидали тіло. Камера по коліна наповнилася цим кров’яним розчином. По ній бігав розлючений кат. Він гамселив жертву, вибиваючи з неї зізнання. Але в тілі замордованого мученика життя вже не було.

Світочі згоряють на багаттях, щоби показати людству дорогу – куди йти далі. Без них – пітьма. Кінець дороги.

Ті, що запалюють вогнища або розпинають на хресті, нікуди йти не хочуть. Їм добре тут і сьогодні. У печері. Того, хто заглядає за горизонт, вони перетворюють на прах, посипаючи попелом їхніх душ свої навіжені голови. Цю одну із наймонументальніших трагедій між Небом і Землею, яку за масштабом можна поставити одразу після розп’яття Спасителя, розгадують уже майже тисячу літ світські вчені та богослови.

Вогнище розклали на Камишовому острові, що посеред Сени в центрі Парижа. Довкруж – королівський сад, церква августинців, а через століття – ще й статуя, яку Париж передасть Нью-Йорку як символ вселенської свободи епохи модерну.

Наймогутніший на планеті володар, магістр Ордену тамплієрів покірно зійшов на плаху. Звернувся до катів з проханням – повернути його обличчям до собору Паризької Богоматері. І молився, звівши долоні до небесної стріхи. Жак де Моле, останній, двадцять другий магістр війська Всевишнього, зійшов на ешафот 18 березня 1314 року. За мить до того, як вогненні язики сатанинської облуди і тваринної жадоби спопелили його світлий розум, лицар підніс руки до небес і прорік заповіт, який почув звідти:

– Папо Клименте й королю Філіпе! Ви постанете перед найвищим судом не далі ніж через рік. На суді Господа ви отримаєте за заслугами. Я проклинаю вас!

Чи збулося?

Уже невдовзі, 20 квітня, помер наглою смертю папа римський Климент V, який зрадив тамплієрів і пристав на бік світської влади супроти єдиного прояву влади духовної. У папських палатах невидима рука банально задушила зрадника тамплієрів. Хто міг це зробити, коли понтифік спав у своєму ліжку один і під пильним оком сторожі при дверях почивальні? Ліг і не встав, задушений при зачинених дверях.

26 листопада було таким самим банальним днем, коли ласий до земних насолод Філіп Красивий кайфував від заняття, яким заведено насолоджуватися в компанії тих, хто вважає себе земними богами – від римських номенклаторів до сталінської номенклатури. Пани на полюванні – от як це називається у всі віки. Полюють, пиячать, гуляють, – нічого нового під сонцем. Їм усе можна.

Звідки ця пристрасть у сильних світу цього – вбивати невинних і беззахисних тварин! А королі полювали на володарів лісів цілими військовими армадами. Бої були нерівними, бо що могло протиставити лісове тваринне військо вишколеному та озброєному до зубів людському, та ще й королівському! Але того дня мусила бути остання програна Філіпом війна. Ціна поразки – життя.

Смішно сказати, володар могутньої імперії не вернувся живим із полювання. Яка прикрість! Ну де були його стражники, маршали й генерали, чому вони стояли, наче вкопані, не рятували першу особу, коли помазаника розірвав на шматки безкарний вепр? Звір зжер короля. Неймовірно, але факт.

Ну що таке, зрештою, королі в лабетах вселенської розплати?

Ви задумувалися коли-небудь, чому всілякі там іспанські чи аравійські, англійські чи шведські, датські чи бельгійські королі живуть і процвітають донині й не заважають Євросоюзу вважатися суперультрадемократичним? Нехай собі живуть. Кому вони, зрештою, заважають? Бавлять нас, модерних, своїм стародавнім чудернацтвом.

А королі французькі – викоренені дощенту! Робесп’єра можна знайти, й не одного, в кожному селі. Не кажучи вже про царства-государства. Але розгулявся він на повну котушку лише на батьківщині Філіпа. Прийшов знищити його рід. Знищити як клас. Були королі у Парижі, і не буде більше ніколи. Довкруж вони собі ходять, як павичі, під золотими коронами, а у Франції вони раптом стали на заваді демократії. А як інакше проторуєш шлях цій новій пані-панацеї, як не таким демократичним інструментом, як ешафот. Королівська голова – з пліч! А відтак – уперед до перемоги народовладдя, яке приведе до керма чи то інтерсоціаліста Сталіна, чи то націонал-соціаліста Гітлера. То буде потім, а тоді її величність гільйотина на берегах тієї самої Сени послала у Лету останній королівський виводок.

І треба ж такому статися – справді якось по-вепрячому! Французька революція утримувала перед стратою останнього короля в тому самому Темплі – храмі тамплієрів, з якого монарші сатрапи поволокли на мученицьку смерть Жака де Моле. Останню ніч останній французький король провів у тій самій камері. Отакий збіг обставин. А вогнище, на якому згорів останній з тамплієрів, чадить донині. До нього охоче підкидають хмиз усе нові й нові адепти атеїстичного мракобісся. Жан де Моле горить на вогні донині – уже майже тисячу літ. А слідом за ним крокує легіон живих смолоскипів, торуючи шлях, угору підносячи неопалимі серця…

Чому світиться в хаті, у якій не мало би нікого бути? Ноги швидко понесли його додому. Прожогом кинувся в двері. Переступив поріг. Перед ним на колінах – мати. Вона розмовляла з Богом.