На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 56

– Перевдягніть його чи що! – наказує Василь вінничанам.

– Сам хай вдягається, – плюється один. Ідуть до вагончика.

– Е, ні, браття! Давайте… Під оливою сьогодні заночуйте! – Василь заступає їм шлях. – Вагончик нам нині для важливих перемовин потрібен.

– Та щоб вас… – Вінничани зникають у темряві.

– Ну, що, родичу. Поспілкуємося? – питає Василь голого Гороха, кидає йому шорти, футболку. – Вдягайся вже! Дивитися на тебе огидно.

Незнайомець у костюмі лишається знадвору. У вагончику чисто. Певно, Козлюки змусили вінничан і тут усе видраїти. Толя тулиться до стіни, мружить очі – дивиться на Козлюків зацьковано. Мовчить.

– То як, падло? Повертаєшся в сім’ю? – врешті питає Іван.

– Ні… – шепоче Толя, зіщулюється: бити ж будуть?

– Тобто… ти ніби вмер! Так? Для дружини своєї! Для сина! – Іван говорить тихіше, та від того ще страшніше.

– Ага…

– Знаєш, кому все майно відходить, коли чоловік помирає? Дружині! Дітям! Сім’ї…

Толя мовчить – дивиться на Івана безпорадно.

– Що, сволото? Одразу допетрав? То що? У тебе два варіанти! Перший – повертаєшся до Юлі й сина! Другий – переписуєш на дружину все своє майно: дім, землю, автівку! Що там у тебе ще є?!

– Моторолер японський, – підказує Василь.

– І моторолер! То як?

Толя опускає очі, дивиться на розкладачку, під матрацом якої схований мобільний. Чого ж Соломія не дзвонить?

– Так, я… помер… для сім’ї, – шепоче.

– Іване! Клич нотаріуса! – наказує старший Козлюк.

За півгодини в Гороха за душею не залишилося й дірки від бублика. У свідомому стані, за власним бажанням, без примусу Анатолій Олегович Горохов подарував дружині Юлії Гороховій дім з усім начинням, землю під домом, автівку й навіть моторолер, про що нотаріус Яків Шкуринський склав відповідні акти дарування з усіма необхідними для того документами: і техпаспорт на «мазду» Козлюки надали, і всі папери на будинок. Навіть на моторолер. Клан Козлюків працював без збоїв.

– Вітаю з успішною угодою, – пробелькотів нотаріус.

– Вам дякуємо, Якове Петровичу! – відказали брати.

Василь повіз нотаріуса до Сиракуз в аеропорт, Іван врешті розслабився – відкрив банку пива, сидів навпроти приголомшеного побитого хлопця, сьорбав потроху, усміхався.

– Ну, як воно? З голою дупою?

– Тепер піти можу? – тоскно спитав Горох.

Іван мало пивом не вдавився. Почервонів до скронь. Люттю налився.

– Ходімо. Проведу…

Ухопив хлопця за шкірку, поволік із вагончика. У плече вчепився, вів за недобудований склад.

– Куди ми?… – Горохові паморочилося.

За складом Іван завалив хлопця на землю під дерево, ухопив металевий прут – бив по ногах несамовито.

– Отепер біжи до курви своєї! Біжи, падло! Біжи!

Кинув прут, плюнув Горохові в лице, посунув геть.

«Я… помираю, мабуть», – промайнуло байдуже. Толя спробував доторкнутися до лівої ноги, що вона так гірко боліла – вити хотілося, та сил бракувало. Нога теліпалася, мов геть без кісток. Повів очима безпорадно, у лице – гілки невисокого дерева. «Персик», – подумав. Перевернувся на живіт. Зціпив щелепи, спробував зрушити – і знепритомнів.

Посеред ночі, коли Козлюк заснув, милосердні вінничани тихцем поклали нерухомого хлопця на будівельну тачку, якою зазвичай пісок і щебінь перевозять, поперли в бік містечка. А куди ще бідаху подіти? У містечку лікар точно має бути – метикували.

Горох отямився вранці на твердому ліжку в прохолодній кімнатці з кам’яними стінами. Біля вікна двоє незнайомих немолодих мужчин щось жваво обговорювали італійською. На краю спартанської постелі сиділа молдаванка Іоланта, дивилася на Толю переляканими очима.

– Соля де?… – вуста ворушилися, та звуків, певно, не видавали, бо Іоланта насторожилася, подалася ближче до хлопця.

– Толю…

– Привіт… – прошепотів Горох.

Мужчини забули про суперечку, обступити хлопця – лопотіли щось.

– Тобі в лікарню треба, – переклала Іоланта. – Гроші маєш?

– Соломія де? – прошепотів Горох.

Іоланта всміхнулася недобро.

– Поїхала! Ще того дня, коли ти востаннє приходив. Із сином синьйори Марії. Соля його давно виглядала, сподівалася… Та й він на неї око поклав ще рік тому. У Палермо до себе забрав.

Горох закліпав повіками: «Що?» В очах попливло. У роті солоно.

– Тобі до лікарні треба. Ногу оперувати. Так синьйор Джакомо каже. – Іоланта вказала на одного з мужчин. Той закивав: «Так, так…»

Горох глянув на дівчину безпорадно, заплющив очі.

– Грошей немає… – підписав собі вирок.

Того ж дня побитого українського нелегала місцеві поліцейські спочатку відвезли до лікарні в Рагузі, де скалічену ліву ногу без грошей оперувати не стали – промили рани, наклали гіпс і подарували милиці. Потім Горох опинився у в’язниці, де нелегали очікували на депортацію, поки італійці встановлювали їхні особи, причетність до злочинів на території Італії, зв’язувалися з посольствами відповідних держав.

За півроку заплакана мама зустрічала в Борисполі кульгавого, худого, виснаженого сина. Привезла до трикімнатної квартири в Прилуках, нагодувала, наплакалася, того ж вечора благати почала:

– Повертайся до дружини, Толю. Синочок у тебе такий… Сонечко. І Юля, слава Богу, поки ні з ким не зійшлася. Повертайся, синочку! Там же все твоє, мозолями зароблене.

– Ти… налий мені, мамо. За зустріч… – похмуро відповів Горох.

Як приклався – два місяці тільки те й робив, що в матері гроші на горілку вициганював. Мама плакала, згадувала про Козлюків, Юлю, малого, двоповерхову хату, автівку – і слухати не хотів.

– Хоч би працювати кудись пішов, – бідкалася.

– Ти краще взнай якось… Дівчина одна в Прилуках жила колись… Соломією звуть. Адресу її батьків чи родичів знайди мені.

– А прізвище як?

– Не знаю.

– І як я її шукатиму?

– Не знаю. Ти… пошукай.

Мама розпитала в знайомих на базарі – ніхто не допоміг. Зате дізналася: деревообробному робітники потрібні.

– Завтра ж іди, синку! Домовилася, – благала.

– Ні, – сказав. – Мені до Палермо треба… Грошей позичиш?

Мама знизала плечима: он у центрі Прилук салон її скніє. Накупила для нього всього, грошики витратила, а прибутку – копійки. Добре, хоч ремонт у квартирі на синові гроші зробила, а то б геть зле.

– Нічого, – відповів. – У Палермо поїду. Ще тобі зароблю…

Та замість Палермо напередодні Різдва за рік до появи Майки на Лупиному хуторі втік до прабабчиної порожньої хати в Капулетцях, бо Козлюки проходу не давали. То Юльку з малим підішлють, то всім кагалом завалять – та все про гроші якісь, про аліменти… І мама не відставала, знай зуділа:

– Працюй! Працюй, бо зіп’єшся! Мало тобі того, що власну хату просрав, сидиш тепер у мене на шиї всьому місту на посміховисько.

– Чудна ти, мамо! – тільки й сказав наостанок.

6

За хатою, біля розваленого господарського двору, Майка знайшла чудну рослину: стовбурець, як у дерева, міцний, товстий, метри два заввишки, але не коричневий – зелений, листя велике, лапате, а верхівка присохла, темна, від неї темні смуги вздовж стовбура додолу, наче хвороба невиліковна – повзтиме і повзтиме до землі, аж поки не знищить живе. Розгребла сухе листя навколо рослини, сапкою землю спушила, під корінь води – раптом одужає? А самій щось геть непереливки. Бовтається між життям і смертю – ні туди ні сюди. Біль вщухав від пігулок і бурхливих емоцій після близькості із кульгавим, дикий Хаус надію подарував, бо Майчин живіт і досі пам’ятав таємниче тепло, що йшло від тварини. Поки Санджив набирався сили в Трахтемирові, пробувала підлестити кота, щоби повторив свою примху, та Хаус шипів зміюкою, випускав пазури, вигинав спину: тримайся подалі, людино… А як Санджив на хутір повернувся, узагалі гайнув кудись на луки мишей ловити, повертався, коли заманеться…

Майка втомилася боятися смерті. Весна щодня по краплі вливала в душу надію – сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що вони влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками – оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині. «Освідчуються в коханні одне до одного», – казав Толя. На сусідніх обійстях товклися Уляна й Санджив. Навіть поважний Валерій Михайлович Троянов прилаштував на столику під вишнею друкарську машинку, клацав кілька годин, потім вмикав бензинову косарку, косив траву, щоби газон. Картоплі не садив, а Уляна із Сандживом – ґазди: Париж – не городи в них. Чистенько, рівненько, розсада стирчить, доріжки вздовж грядок. Насінням огірків-кукурудзи-кабачків із Майкою поділилися, Уляна ще й півоній із гладіолусами дала. Вечорами на обійстях Лупиного хутора розгорялися вогнища: палили суху траву, гілки, торішнє листя, і здавалося, як із небес на хутір глянути, ніби на землі виникало нове сузір’я з чотирьох яскравих зірочок – Уляна, Майка, Санджив, Троянов. Миготіли-кричали: «Ми є, ми тут…» Майка сиділа біля вогнища, дивилася на тремтливе полум’я, відчувала таку душевну втіху, що плакати хотілося.