На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 55

– Коли Козлюки мої повернуться? – усе питав грека.

– Двадцятого квітня привезу. Приєднаються до вас, зі складом покінчимо – і на новий об’єкт.

За день до повернення Василя з Іваном Горох вирішив: усе, час із Соломією відверто поговорити. Соля зрозуміє, повірить.

Того дня довго до дівчини збирався, хоч вихідний – усе вошкався, слова шукав: з чого почати? Як пояснити, що кохання – одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм – люблю, але жити… жити без них можеш!

Так рознервувався, не звернув уваги, що зранку дівчина не зателефонувала, як зазвичай. Бувало вже таке. Домовилися: як не зможуть зв’язатися, чекатимуть одне одного біля човнів Гільєрмо. Туди й попхався.

Сидів біля моря, усе тривожився. От із того почну, що жити без Солі не можу. Чи з того, що закінчить об’єкт, приб’ється, припустімо, до того ж Гільєрмо, що він хлопцеві золоті руки цінує, працюватиме в нього, поряд із Соломією буде, поки їй заміну не знайдуть. І додому!

На сонце глянув – у маківку світить. Давно б уже Соля мала прибігти. Де ж вона? Зателефонував: мобільний вимкнутий. Розхвилювався, пішов до дому синьйори Марії. Хтозна – може, старенька перекинулася чи ще якась халепа.

Піднімався крутою вуличкою вгору, зопрів. А що ж тут улітку робиться, коли у квітні голим ходити хочеться? Глянув здалеку на знайомі відчинені вікна – Соля?

Вона стояла біля вікна – усміхалася, весело жестикулювала, говорила щось худорлявому серйозному мужчині років сорока з чорнявою шевелюрою: стояв поряд, тримав у руці велику склянку лимонаду. Дивився на вуличку, кивав Солі, пив лимонад, знову серйозно кивав.

Толя зупинився навпроти тих вікон. Руки в джинси, щоби вже не видатися повним бовдуром. Скосив очі на вікно. Соля помітила його. Усмішка злетіла. Вказала жестом на двері. Пролопотала щось мужчині і зникла.

Горох насупився з прикрістю, пішов до дверей так, ніби просто йшов повз ті двері й зупинився на мить.

– Толю! – Якими ж великими і вологими стають її очі, коли хвилюється. Прочинила двері, визирнула. – Іди, прошу… Не вирвуся сьогодні… Син синьйори Марії приїхав. Доля моя вирішується.

– Солю… Яка доля? Додому поїхали, – невідомо чому Горох перейшов на шепіт. – Чуєш?

– Потім… Потім поговоримо! Іди, прошу! Не роби мені гірше. Зателефоную… Раніше не приходь!

– Та добре…

Лясь Гороха по голові. А-а-а… То Соля двері зачинила. Не стало повітря.

Ішов геть, усередині гнів пожежею: давно треба було поговорити відверто. Про найми, гроші, плани… Він-то знає: як би Соля не вирішила – не покине, поряд буде. Та вдома краще.

Повернувся до вагончика і вперше за майже п’ять місяців італійських пригод напився до усцячки. А як напився, зателефонував Юльці. До того не балував. Ще вдома домовилися: як усе гаразд – дзвонити не стане, грошики економитиме. Раз на тиждень СМС: «Нормально».

– Юль… Що робиш? – проварнякав.

– Юля в пологовому! – відповів незнайомий жіночий голос.

– А що сталося? – здивувався п’яний Горох.

– Хлопчика дві години тому народила! От що сталося! А телефон у палаті лишила. А я – сусідка Юлина по палаті. Думала, раніше за неї народжу, а в мене ще навіть води не відійшли! А вона вже…

Горох відрубав зв’язок, упав на розкладачку.

– Що ж ти робиш зі мною, Солю?… – прошепотів спустошено.

Наступного ранку на ферму повернулися Козлюки. Тріпали Тольку в обіймах.

– Напився? Уже знаєш? Звідки? Ох, ти швидкий, мать твою! Як сина назвеш?! Денискою? Привітання надіслав?

– Мені в містечко треба, – тьмяно сказав Горох. – Подарунок… Юлі купити.

Та цього разу аргумент не проканав.

– Що ти в тому італійському селі купиш? – здивувався Василь. – Повернешся додому – золота їй якогось подаруєш. Каблучку чи сережки. Оце по-нашому.

– Ні, мені в містечко треба, – вперто повторив Горох.

– Що там, у містечку? – спитав Іван.

– Дівчина. Люблю її, – видушив. Зиркнув на Козлюків спустошено, опустився на розкладачку. – Отакі справи.

Козлюки отетеріли лише на мить. Перезирнулися.

– Ану, хлопці, вийдіть. – Василь вигнав із вагончика вінничан, зачинив двері, вхопив Толю за грудки, зісмикнув із розкладачки. – Ти що витворяєш, падло?! – Замахнувся.

Іван учепився братові в руку.

– Зачекай!

До хлопця підійшов впритул.

– Розказуй! – велів хижо.

– Та що розказувати… – Горох знизав плечима, брови звів із прикрістю: «Кому сповідуватися? Козлюкам?…»

– А ти розкажи!

– Так сталося… Зустрів. Покохав. До Юлі… не повернуся.

Козлюки видихнули – Василь одним ударом збив хлопця з ніг, молотили ногами затято, люто:

– А щоби ти здох, сука! Щоби ти, падло, до кінця своїх днів кров’ю харкав!

Раптом Іван зупинився, стер піт зі лба, нахилився до скривавленого Гороха. Ляснув по щоці.

– Гей! Горохов! Юля знає?

– Ніхто не знає, – прошепотів Толька. – Ви оце перші…

– Й останні! – Василь буцнув хлопця в живіт. – Закопаємо!

– Чуєш, брате. – Іван насупився, кивнув на двері. – Пішли… Покуримо. Побалакаємо.

– А цей? – спитав Василь.

– Замкнемо.

Гримнули двері. На мить Толя побачив яскраве сонце – і знову темно. Заплющив набряклі очі. Поліз тремтячими руками в кишенях.

– Якщо мобільний розбили, суки… – шепотів гарячково. – Повбиваю…

Знайшов у кишені телефон – слава Богу, вцілів. З останніх сил запхнув його під матрац своєї розкладачки. Як Соломія подзвонить – почує…

Брати довгу годину десь вешталися. Толя підвівся з муками – сидів на розкладачці, кривився від болю, витирав скривавлене лице рушником для ніг, що він валявся на підлозі. Хотів було дістати мобільний, зателефонувати Солі, та передумав – раптом Козлюки повернуться.

Врешті двері вагончика розчахнулися. Козлюки розсілися на розкладачках навпроти Толі.

– Значить, так… – старший Василь видушив із себе максимум милосердя, на яке був здатен. – Воно в житті чого не буває. Ну, потрахався з якоюсь італійкою! Спробував екзотики європейської… Діло молоде. Ми теж не святі. Так же, Іване?

– Ти йому діло говори! – буркнув Іван.

– А діло таке… Юля нічого не знає. Сина тобі народила. Спадкоємця.

– І ми нічого не скажемо, – додав Іван. – Усьок?

– Ні… – прошепотів Толя розбитим ротом.

– Що тобі незрозуміло, виродку? – Василю вривався терпець. – Кажи «гудбай» своїй курві! Додому повертаємося! До сім’ї поїдеш! Досить уже – назароблявся!

– Ні, – мотильнув головою Горох. – Не можу.

– Чого ти не можеш, падло?! – Іван першим підскочив. Штовхонув хлопця носаком.

Толя зіщулився.

– Додому… Не можу. Я тут… – прохрипів.

– А ти гарно подумай, хлопче!

– Що його думати? Не передумаю…

– А передумаєш! Передумаєш! – Василь приєднався до брата – били, аж слина з рота бризкала. Горох кров’ю харкав – підлога червона.

Скільки то тривало? Непритомнів, отямлювався, бачив ноги людей, що вони совали навколо нього. А хто вони? Голоси якісь. Грек розоряється: «Що тут відбувається?» Брати бубонять, тільки мобільний… мовчить.

– Передумав? – Хтось із Козлюків сіпає обісцяного, тремтячого Толю.

– Та як ви не розумієте – не можу…

Знову нікого. Темно… Хочеться пити, та до пляшки з водою, що вона стоїть біля розкладачки, не дотягнутися ніяк. Де сили?

За якийсь час поряд із Толею виникають вінничани. Тягнуть хлопця з вагончика. Кліпає розпухлими повіками: «Ніч? Ніч».

– Куди мене?

– Та нікуди! – бурчать вінничани. Дратуються – оце вони ще тільки обісцяних хлопів не мили. Роздягають Толю біля вагончика, ллють на нього воду з великої пластикової бутилі.

– Чого сидиш? Мийся…

– Козлюки де?

– Зараз будуть тобі Козлюки!

Толя веде рукою по тулубу: усе болить… Що ті падли з ним зробили?

– Готовий? – Козлюки виринають із темряви. Обдивляються Толю. З ними незнайомий чоловік у світлому костюмі, сорочці, краватці. У руках портфель шкіряний. Кривиться напружено. А цьому що треба?