Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 114

Зі свого місця, навіть крізь гамір вуличного транспорту, він чув співочі голоси. Щоб привернути його увагу, Айрін довелося тричі гукнути його на ім’я і зрештою посмикати за рукав. Він повернувся (не вельми охоче) і побачив, що вона дивиться не на вежу (Айрін виросла в районі, звідки до Мангеттену було годину їхати, і високі будівлі не були для неї дивиною), а на скверик, розбитий на їхньому боці вулиці. На обличчі в неї читався захват.

— Правда ж, гарно там? Я сотні разів бувала на цьому розі, а не помічала. Бачиш фонтан? А скульптуру черепахи?

Тепер Роланд бачив. Хоч Сюзанна не переповідала їм цієї частини своєї історії, він зрозумів, що вона тут була, разом з Мією, нічиєю дочкою, і сиділа на лаві, найближчій до зволоженого панциря черепахи. Картинка, як вона там сидить, постала в його уяві, наче жива.

— Я б хотіла туди зайти, — нерішуче промовила вона. — Можна? У нас є час?

— Так. — І він пішов слідом за нею у маленьку залізну хвіртку.

У скверику було спокійно, але не зовсім тихо.

— Ти чуєш цей спів? — мало не пошепки спитала місіс Тасенбаум. — Наче десь хор співає?

— Можеш поставити на це свій останній долар, — відказав Роланд і одразу ж про це пошкодував. Цей вираз він чув від Едді, й повторювати його було боляче. Стрілець підійшов до черепахи й опустився перед нею на коліно, щоб краще роздивитись. У дзьобі бракувало крихітного шматочка, наче звідти випав зуб. На панцирі були рожеві літери й подряпина у вигляді знака питання.

— Що тут написано? — запитала Айрін. — Щось про черепаху, але більше я нічого не можу розібрати.

— «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви». — Навіть не читаючи, процитував він.

— І що це означає?

Роланд підвівся.

— Забагато, щоб зараз у це заглиблюватись. Хочеш почекати мене тут, поки я сходжу туди? — Він махнув рукою в бік вежі, яка вилискувала на сонці чорними шибками.

— Так. Хочу. Я посиджу на лавці, погріюся на сонечку й почекаю на тебе. Це місце… повертає сили. Я кажу дурниці?

— Ні, — похитав головою він. — Айрін, якщо до тебе заговорить хтось підозрілий… навряд чи це можливо, бо в цьому сквері безпечно, але все може бути… зосередься, наскільки стане сил, і подумки поклич мене.

У неї округлилися очі.

— Ти екстрасенс?

Хто такий екстрасенс, Роланд не знав, але зрозумів, про що їй ідеться, і кивнув.

— І ти почуєш? Почуєш мій заклик?

Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.

— Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.

Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.

— Мені теж так здається. — На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. — Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… — Вона пересмикнула плечем. — …Навіть не попрощавшись?

— Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. — Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.

— Гаразд, — сказала вона і сіла на лавку, а біля її ніг примостився Юк. Край лави був мокрий, а на Айрін були нові штани (куплені під час того самого швидкого набігу на крамницю, коли Роланд розжився новою сорочкою і джинсами), та це її не бентежило. День був теплий, сонячний, штани швидко висохнуть, а їй хотілося сісти поближче до черепахи. Придивитися до її крихітних очей, що немов застигли у позачассі, слухати приємний хор голосів. Айрін зрозуміла, що це дуже заспокоює. Слово «заспокоює» не дуже в’язалося в її уяві з Нью-Йорком, але скверик з його тишею й умиротвореністю теж був якийсь нетутешній. Вона подумала, що незле було б привести сюди Девіда. Тут, на цій лавці, він міг би послухати про її пригоди за останні три дні й не подумати, що вона збожеволіла. Чи що її божевілля переходить будь-які допустимі межі.

Роланд легкою ходою рушив уперед. Він ішов, як людина, що могла б крокувати днями й тижнями, не вповільняючи темпу. «Не хотіла б я, щоб він ішов моїми слідами», — подумала вона і легенько здригнулась від самої думки. Роланд підійшов до залізної хвіртки, за якою був тротуар, і озирнувся на Айрін. Співучим голосом продекламував:

І пішов, швидко і граційно, не озираючись. Айрін сиділа на лавці й спостерігала, як він разом з іншими пішоходами чекав на перехресті, доки не загориться зелене світло, потім переходив дорогу, а шкіряна сумка, перекинута через плече, злегка підскакувала. На очах у неї він піднявся сходами «Другої Хаммаршольд-Плази» і зник усередині. Айрін відкинулась на спинку лави, заплющила очі й з головою поринула в спів. А за якийсь час зрозуміла, що серед слів пісні звучало два дуже знайомих — її ім’я та прізвище.

У Роланда склалося враження, що в двері будівлі вливається величезний потік фолькен, але то був лише оптичний обман людини, що останні роки своїх шукань провела переважно в пустельних місцинах. Якби він прийшов не за чверть одинадцята, а за чверть дев’ята, коли люди ще тільки йшли на роботу, то бурхливий потік тіл приголомшив би його. Та тепер більшість людей, що тут працювали, сиділи по своїх кабінетах і кабінках, продукуючи документи й байти інформації.

Вікна у вестибюлі були з прозорого скла і щонайменше два (а то й три) поверхи заввишки. Завдяки цьому вестибюль заливало світло, і коли Роланд зайшов усередину, скорбота, яка не відпускала його, відколи він уклякнув біля Едді на вулиці Плезантвіля, щезла. Тут голоси звучали гучніше, зливаючись у грандіозному хорі. А ще Роланд помітив, що не лише він їх чує. Надворі люди кудись поспішали, з опущеними головами й відсторонено-зосередженими обличчями, неначе зумисне не помічаючи тендітної і нетривкої краси подарованого їм дня, але тут вони не могли не відчувати принаймні якусь частку того, що Роланд так тонко сприймав і що пив жадібно, як воду в пустелі.

Немовби уві сні, він легко ступав підлогою з рожевого мармуру, слухаючи відлуння власних кроків і ледь чутне перестукування Оріз у сумці. «Люди, які тут працюють, — подумав він, — мріють тут жити. Може, вони й самі про це не підозрюють, але так є. Люди, які тут працюють, шукають причин затриматися допізна. І житимуть вони довгим і плідним життям».

Посередині лункої зали з високою стелею коштовна мармурова підлога поступалась місцем скромному клаптю чорної землі. Довкола нього були натягнуті мотузки з оксамиту барви червоного вина, та Роланд знав, що потреби в цій огорожі немає. Ніхто не наважиться порушити кордон цього маленького садочка, навіть який-небудь самогубця з кан-тої, що відчайдушно прагнутиме зажити слави. То була священна земля. Там росло три карликові пальми, а ще рослини, яких він не бачив, відколи покинув Ґілеад: спатифілум — так, здається, їх називали, проте в цьому світі могли називати й інакше. Не бракувало також інших рослин, але тільки одна мала значення.

Посередині квадрата, сама-одна, росла троянда.

Її не пересаджували — це Роланд зрозумів одразу. Ні, вона росла на тому самому місці, де вони бачили її 1977 року, коли на тому місці, де він зараз стояв, ще було пустище, засипане сміттям і розбитою цеглою, а над усім цим височів рекламний щит, який обіцяв невдовзі появу люксових кондомініумів «Затока Черепахи» від партнерів будівельної компанії «Мілз» і «Сомбра-Нерухомість». Але натомість звели цю будівлю, стоповерхову, довкола троянди.