Пригоди барона Мюнхаузена - Распе Рудольф Эрих - Страница 31

В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.

Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.

– Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! – сказав він, міцно тиснучи мені руку.– Приходьте до мене сьогодні обідати!

Обід був дуже смачний – та ба! – на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.

– Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.

– Мій любий Мюнхаузене! – вигукнув султан.– Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!

– А я вам доведу, що буває!

– Мюнхаузене, ви верзете дурниці!

– Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино – кисла юшка!

– Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.

– Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.

– Згода! – відповів султан.– Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.

– Чудово! – вигукнув я.– Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.

Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

“Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,– писав я,– ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.

Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.

Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.

Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.

Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.

Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.

–  Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.

– Будь ласка! – відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.

Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.

Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.

У розпачі я глянув на годинник. За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що слухав, як росте в полі трава,– і спитав його, чи не чує він – не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!

– Заснув?!

– Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина – і я загину безславною смертю.

Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.

– Ну що, бачиш поганця? – спитав я, задихаючись від люті.

– Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!

Він вистрелив у вершечок того дуба, під яким спав скороход.

Жолуді, листя й гілля посипалися на сонька і збудили його.

Скороход підхопився, протер очі і кинувся бігти, як тороплений.

До четвертої години лишалося всього півхвилини, коли він ускочив до палацу з пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, як я зрадів!

Скуштувавши вина, султан у захваті вигукнув:

– Любий Мюнхаузене, дозвольте мені сховати цю пляшечку десь далі від вас. Я хочу випити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.

Він замкнув пляшку в шафі, а ключі від неї поклав собі до кишені і наказав мерщій покликати скарбника.

– Я дозволяю своєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки здужає піднести одна людина,– сказав султан.

Скарбник низько вклонився султанові й повів мене в палацове підземелля, ущерть повне коштовностей.

Я покликав свого силача. Він узяв собі на плечі все золото, що було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і з горою навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми заквапилися вийти в море, поки султан не схаменувся й не відняв у мене своїх скарбів.