Пригоди барона Мюнхаузена - Распе Рудольф Эрих - Страница 30

Корабель, що мене врятував, плив до столиці Туреччини.

Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина неабияка, і запросили мене залишитись на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.

Турецький султан, дізнавшись, що я прибув, звичайно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:

– Я щасливий, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці, мій любий Мюнхаузене! Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілось би доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша і найспритніша людина на землі. Чи не змогли б ви не гаючись виїхати до Єгипту?

– Залюбки! – відказав я.– Я так люблю мандрувати, що ладен хоч зараз на край світу.

Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він дав мені доручення, яке на віки вічні має залишитись таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, про що саме йшлося. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я – найпевніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу. Тільки я від'їхав від турецької столиці, як мені назустріч трапився маленький чоловічок, що незвичайно швидко біг. До кожної його ноги було прив'язано по важкій гирі, і все-таки він летів, як стріла.

– Куди ти? – спитав я його.– І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!

– Три хвилини тому був я у Відні,– відказав, не спиняючись, чоловічок,– а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.

Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.

Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.

– Що ти тут робиш? – спитав я його.

– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.

– І чуєш?

– Ще й як! Мені це заіграшки!

– Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.

– Послухай,– звернувся я до нього,– в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.

– На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.

Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося – край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.

– Що це ти тягнеш? – спитав я його.

– Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, – сказав він.– Отож я хочу обійтися якось без сокири.

Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.

Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.

Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.

Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.

– Що ти тут робиш? – спитав я.

– Кручу вітряки своєму господареві, – одказав він.– А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.

“Цей чолов'яга стане мені в пригоді”,– подумав я і припросив його їхати зі мною.