Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 9

Квитки перевіряла на вході до залу та сама жінка, в якої вони їх купували. Щільно один попри один стояли рядами дерев’яні стільці з виведеними білою фарбою на спинках цифрами. «Чому не купила на перший?» — у кінотеатрі, де в залі шість рядів, братове запитання прозвучало кумедно. «Вона мені такі дала». — «А брехала, що ходила в кіно». — «Я лише сказала, що ти не був». — «Могла не казати. Тебе ж ніхто за язик не тягнув». — «Не ображайся».

Звисаючи зі стіни вздовж вузького проходу, жарівки поширювали тьмаве світло, достатнє, щоб розшукати місце і роздивитися напис: «Курити і розпивати напої заборонено». Коли згасла остання лампа і двері, зачинившись, сховали смужку коридорного світла, обрус, ледь більший від того, який використовували на свята, ожив: заряхтіли мурашки, зарябіли букви — тремтячі, мовби ведені непевною рукою. Вони чекали, проте на екрані, поза картинками, що мінялися, ніхто не з’являвся. Може, той, хто говорив, сховався за обрус? Потім знову побігли мурашки.

Оце й усе? Матильда почувалася, ніби її ошукано. Кілька запізнілих відвідувачів приглядались, шукаючи місце — кіно закінчилося, а вони тільки прийшли. «Нецікаво, — буркнув брат. — Краще купили б за ці гроші сардини!» Звідки їй було знати, що кіно дороге і коротке? Й попри те, Матильда зволікала, не наважуючись іти. Аж раптом обрус знову ожив. Друге кіно тривало довго і виявилося — привабливішим? — принаймні динамічнішим. Люди, будинки, вулиці. Тож он воно яке, справжнє місто!

Спершу на екрані й справді всі були заклопотані власними справами, не звертаючи на неї з братом уваги, доки тип, який їй одразу не сподобався, втупив у неї револьвер. Матильда закричала і майже одночасно з пострілом з’їхала під чийсь зойк разом із братом на дерев’яну підлогу. Пострілів більше не було, і коли по деякі часі Матильда наважилась підвестися, убивцю тримало двоє кремезних чоловіків. Перший кіноперегляд викликав у Матильді змішані відчуття: побувавши в кінотеатрі, вона замалим не стала жертвою.

Жак прилаштував велосипед у багажнику, прив’язавши дашок до бампера. Виглядаючи назовні, кермо і переднє колесо нагадували коня, який силкується видертися на волю, а вони самі — нічних конокрадів.

— Сідай, я зараз.

Жак розщіпає штани. Щоразу, як сечовий міхур страйкує, Жак вдається до однієї й тієї ж витівки. Ось і зараз береться за шлейки підтяжок, проте побренькати доводиться довше, ніж завше. Розчиняючись у нічній воді, теплий струмінь обдає Жака аміачним душком.

— Ти чому не в машині? — Жак здивувався.

— Там смердить.

— Таке скажеш.

— Гірше, ніж на смітнику. Понюхай.

Жак просунув тулуб у відчинені двері — у насичені нічним повітрям ніздрі вдарило блювотинням. Цей запах переслідував його сьогодні, так смердить — страх? смерть?

— Ось де ти звила гніздо.

— Що?

— Нічого.

— Що то?

— З’ясовую.

— Щось зіпсулося?

Жак хапається за цю ідею. Нещодавно він вивозив рештки від зимових запасів: картоплю, що проросла білими пагонами, і гнилу цибулю — все, баста. Як уже переконував, Матильда навідруб відмовилася вистоювати над смітником, відділяючи те, що годі відділити, від того, що розлізалось під пальцями.

— Напевно, закотилося під сидіння…

Жак посвітив ліхтариком, і пучок світла вперся у слиз зі шматочками докторської ковбаси.

— Ех!

— Що там?

— Кулька… Я з собою її взяв. Гадав, веселіше буде. А вона знай скавулить і скавулить. Довелось випустити. Хто ж його міг подумати.

Якийсь час їхали мовчки.

— Перекусиш?

— Ти про що?

— Бутерброд.

Вільною рукою Жак відчинив дверцята багажничка:

— Там.

— Не хочу.

— Від мами.

— Не хочу.

— Дарма.

— Не хочу.

— От зарядив.

— Просто не хочу.

— Тоді розгорни і давай мені.

Вриваючись над приопущеним склом, нічне повітря перебиває сморід. Хто б подумав! Своє ставлення до автомобілів Кулька демонструє, справляючи потребу на складені в закутку біля повітки, де сторож тримає заготовані на зиму дрова, зужиті шини. Жак покрадьки зиркає на малюка. Ще той мені рибалка! Так пізно додому вони ще не верталися.

Життя мов кіно, куди приходять розвіятися. Якщо пощастить, можна отримати добре місце. Сидячи в зеленому кріслі, Матильда дивиться одну й ту саму стрічку — про себе, сина і Жака. Темрява за вікном невдовзі почне розріджуватися, фільм непомалу вимотує, жодна розв’язка, крім однієї, не влаштовує.

Незважаючи на спрямований на неї револьвер, Матильда полюбила кінематограф; мовби вчуваючи близьке згасання короткої ери, що належала тільки їй, вона вчащала до кінотеатру, не пропускаючи жодного нового фільму, співпереживала з героями, вболівала за долі й перипетії. І як прекрасно було так просто вийти після всього. Поклавши навернути Жака, Матильда домоглася помірніших, ніж їй волілося б, успіхів. Втративши подруг і не надбавши в Жакові спільника, бувала в кінотеатрах дедалі рідше, доки морозиво, яке їли, придбавши квитки на кіносеанс, повністю заступило фільми.

Що залишилося? Десяток спільно переглянутих стрічок, що їх Жак передрімував, а раз пронизливо захропів, на що їм зробили зауваження «Товаришу, візьміть себе в руки!», від якого Матильді тоді зробилося смішно, а тепер би, мабуть, було гидко. Роки, квартира. Син. Чи назвала би вона те, що між ними було, любов’ю? Матильдин слух уловлює вовтузіння в замковій шпарині, звук ключа, що дзоркає по металу, голоси.

— А ось і ми, — видихає Жак.

Матильда лежить горілиць, втупившись у темряву. На кухонному столі так і не розпочатий картопляний пиріг. Обернувшись на бік, Жак провалюється в райдужний сон, у глибині якого проміниться, наче сонце, що сходить поміж дерев, будиночок. Забравши подушку, Матильда перечовгує до вітальні, де ненадовго засинає.

Разом

6

Отримане називалося земельною ділянкою. Пропозиція з’явилася тоді, коли Жак, який виріс коло землі, остаточно поховав надію на власні пенати. Поле, яке мав батько, націоналізували, і земля відійшла колгоспові. Приїжджаючи на село, він щоразу виходив на пагорб, праворуч і ліворуч простиралися володіння, де колись блукав серед пшениці та кукурудзи, — вищий від колосся, що шелестіло на вітрі, і, здавалося, безнадійно пропащий серед кукурудзяних бунчуків, до снаги пригодницькій повісті, з якої, разом із батьківською Біблією та «Кобзарем», складалася хатня книгозбірня.

Жак чує той шелест. «Тату?» — окликає, вслухаючись у темряву. Перед ним дитинство, щоразу ті самі картини. Лежить горілиць, прикипівши поглядом до стелі, мов до екрану, яким біжить, розбуркуючи сум’яття, минуле. Місячними ночами Жак бачить контури спальні, тумбу, поточену шашелем двостулкову шафу, стілець. Блукає невидющими очима, доки поглядові відкриваються силуети давніших днів, збільшуються, оживають, опиняються перед ним, на повний формат — так, наче тоді то тепер. Губи ворушаться, ними майже нечутно промовляє дітвак.

У дитячій кімнаті, до якої прилягає стіна їхньої спальні, спить малюк, син батька, який зараз сам перетворився на сина, що виростатиме напівсиротою, доки здорослішає і лежатиме, прокинутий минулиною, відлуння якої досягає його тепер, по стількох роках, знову і знову. Цієї миті малюк старший від Жака на кілька літ. Уранці вони знову будуть батьком і сином.

Жак водить рукою — місце поруч на двоспальному ліжку порожнє. Яка непевна розкіш — трикімнатне помешкання! Чимало тих, з ким вони записувалися в чергу, чекають досі, тоді як діти виросли та обзавелися власними сім’ями. Їм невимовно щастило в житті. Почувши, що їхнє місце в черзі під загрозою, вони й удалися до витівки, допнувши замість двох омріяних три кімнатки у свіжо потинькованій хрущовці.

Ошелешений Матильдиним набубнявілим лоном, Жак тільки роззявив рота. Використаний презерватив Жак прив’язував до коліна батареї центрального опалення, вранці спускав в унітаз, спостерігаючи, як той кружляє в стічному вирі. Тяжкі пологи, під час яких у Матильди розірвалася промежина, перейшли у недоспані ночі, спричинену крайньою втомою спустошеність затоплювали хвилі гарячої відданості запеленаній істотці, ще більше її виснажуючи.