Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 10

«Як я тобі?» — запитала Матильда з напускним кокетством. Колись Жак уже припадав до цього опуклого лона, жадібно ловлячи стук крихітного серця в тільці, яке формувалося. Як завагітніла, Жак припер оберемок квітів, цілий сніп — сто п’ять хризантем, що ледве пролізли в гуртожитські двері. Дев’ять місяців Жак наспівував собі під ніс різні мелодійки, аж часом Матильді здавалося, що завагітніла не вона, а він. Висмикнувши з-під сукні подушку, Матильда поклала край розгубленості і — такому коротко-солодкому — спогаду.

У напівтемних коридорах, вифарбуваних на половину людського зросту олійною, вже зачовганою фарбою, юрбилося чимало таких сердег, як вони. З удаваною знесиленістю Матильда опустилася на лаву — їй звільнили місце. Жак стояв поруч, переминаючись із ноги на ногу. Саме тієї миті до Матильди звернулися. Голос належав огрядній дамі, яка підпирала стіну, помахуючи бланком, що правив їй за віяло. «Це вже, либонь, місяць сьомий?» — «Дев’ятий», — зітхнула Матильда. «Боже правий!» Так вони потрапили поза чергою.

Зупинившись біля порога, Жак із Матильдою мовчки чекали. Крім крісла за широким столом, де, наче частина вмебльовання, тронував господар, у приміщенні не було жодних стільців. «Ви хто?» — таке звертання збило Матильду і Жака з пантелику. «З якого питання?» «З квартирного, — залебедів Жак. — Матильда вже дуже вагітна». «Матильда…» — чиновник куштував ім’я, наче льодяник, й одночасно немов дорікав: «А Вам відомо, скільки таких Матильд морочить мене щодня?». «Ми не…» — силкувався заповнити порожнечу Жак, одначе його перебили, даючи зрозуміти, що в цьому кабінеті нероздільне право створювати й заповнювати порожнечі належить не йому: «Що ж Вас із Матильдою сюди привело?» — «Ми прийшли…» — знову спробував Жак, але, побачивши, як скисло обличчя по той бік столу, замовк. «Я Вас слухаю, — чиновник недбало глянув кудись поверх них. — Продовжуйте». «Ми скоро маємо отримувати квартиру», — Жак проторохтів це, наче шкільний вірш. «Я вас вітаю», — кинув той байдуже. «Ми хотіли б…» — Жак шукав і не міг дібрати потрібних слів. «…Клопотати про більшу площу». То була Матильда. Жак здригнувся. Арґументом у вигляді опуклого живота вони прийшли врятувати місце в черзі — на більше смішно було сподіватися. «Клопотати…» — якусь хвилю клерк перекочував слово на язиці, мовби намагався відчути смак.

У помешканні було все — газова плита і навіть лінолеум. Такий, як у гуртожитку, тільки синій. Поступово вздовж голих стін виростали шафи, тумби, стелажі, простір заповнювався без особливих на те зусиль, мовби сам собою, доки вільного місця не залишилося зовсім. Світлини, газетні вирізки, значки, вазочки, флакончики, карафки, хатня аптечка, господарське мило, білизна, шабатурка з прозорою покришкою, крізь яку було видно пришпилених до сукна засушених метеликів, в одного з яких відпало крило, пенали, ручки, зошити, застиглий у склі вітрильник, кухонний сервіз, скляна шабля-шашка, привезена Жаком з відрядження на Кавказ, книжки. Усе воно зухвало визирало з шухляд, вистромлювалося допитливими носами, безсоромно наставляло вуха, виклично розлягалося на дивані, спиналося пірамідками і вило по закутках кубла, падало вниз і харастилося під ногами.

На початку подружнього життя вони, що зійшлися людьми дорослими, могли годинами провести за розмовою, в якій Матильда була партією, яка говорила, Жак — слухачем, який угукав — угукав, коли слід було обурюватися; угукав, коли можна було радіти; угукав, коли мав щось сказати; угукав, коли треба було відповісти; угукав, аби підтвердити, й угукав, коли вимагалося спростування, проте дедалі частіше його внесок у розмову мав форму посвисту, що переходив у храп. Спершу це дратувало, потім Матильда відділилася стіною, аж віднедавна храп почав її заколисувати, і вона засинала під таку музику, як інші жінки в обіймах чоловіків та коханців.

І ось на подіумі стояв наповнений складеними в конвертики папірцями лотерейний барабан — тисяча цидулок на сто двадцять три ділянки! Усередині прізвище й ініціали — мене, текел, фарес нещасного. Коли барабан зупинявся і секретарка директора, зануривши руку, діставала завбільшки з цукеркову обгортку конвертик, Жакове серце стискалося, ладне вибухнути, пошматувавши вкриті рідкою паростю і запалі під ключицями груди. Дивлячись, як швидше і швидше трясеться-крутиться корба, Жак хапався за спинку крісла попереду— якихось шість букв, що вирішать усе. Він зненавидить їх, він уже їх ненавидів; хай витрушують до дідьчої матері — туди їм дорога. Удвадцять третє відкривався барабан, й удвадцять третє Жак чекав рятівних літер — їх уже можна було би понависмикувати з прізвищ щасливців, склавши його власне.

Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.

Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.

Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій — саме їй! — судилося пов’язати своє життя з невдахою.

З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.

Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку — Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» — прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, — здивувався Жак. — Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, — недбало відповіла Либідь, — першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…

Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.

Раптом Жак усе пригадує — сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова — барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.

— Ми отримали землю.

Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий — сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.

— Чому не сказав відразу?

— Божевілля.

— Я гадала, барабан — жарт.

— Розвага.

— Невже й справді?

— Ще б пак!

— А хто крутив?

— Секретарка директора.

— Люська?