Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 53

Перебуванням у цьому місті, навчанням, відтак працею він завдячував Спиридонові Мироновичу, чоловікові Леокадії Їржівни — одне слово, батьки запхали його в місцевий педінститут, в якому Спиридон Миронович ось уже п’ять років очолював кафедру, перебравшись з їхнього міста, тільки вже не було з ними кота Вітольда, що його Спиридон Миронович кликав «Батьковичем». Побачення мовби відреставрувало ту раптово втрачену ланку, за якою хоча й не жалкував, одначе сказати, що йому було геть байдуже, теж не міг.

Одного разу, вихлебтавши обід у шкільній їдальні — тій самій, в якій згодом відбудеться випускний бал, з якого накиває п’ятами, хоч ні, сам він і не думав про втечу, але взяло і шарпнуло, як ото раптовий буревій, у мить, як до нього, який підпирав стіну, дивлячись, як інші танцюють, прямувала вчителька, молода й симпатична, яка прийшла до них відразу після інституту, тож того разу, задовго до випускного вечора, він пішов геть із подовженого дня, нічого нікому не прохопившись, вештався містом, а коли набридло, прийшов на подвір’я будинку, в якому жив із батьками, тільки батьки були на роботі і не різалися за столиком у доміно пенсіонери, він виліз на гойдалку, потім зліз і сів на лаву.

Вряди-годи повертався до тієї червневої ночі, як переступник, якого вабить на місце злочину, щоправда, воно займало його лише подумки — відколи закінчив школу, жодного разу більше там не бував, оминаючи, наче на нього було накладено закляття. Не в танцюванні річ — якби хотів, міг навчитися, але якби і не втнув, нічого не сталося б, ніхто не влаштовував майстер-класу, хтось кружляв зугарніше, хтось незграбніше; тієї миті до горла підступив клубок і він кинувся геть. Пробродив мало не до ранку і причалапав додому мокрий, як хлющ. Мати охала, тільки дивом він не схопив запалення — та сама сила, що понесла його геть, наситила такою неприступною, замалим не священною повнотою, що не відчував ні крапель, ні холоду. Батьки, яким заборонив потикатися до школи, мовляв, він уже дорослий, і це його день, хоча був уже вечір, тоді як більшість однокласників прийшла з батьками, котрі накривали гощення, як на весіллі, від якого йому не перепало ні крихти, чигали вдома, наче в закритті, але як він не прийшов ні о дванадцятій, ні о першій, мати вирядила батька, та так, щоб не потрапив синові, тобто йому, на очі й не зіпсував свята, яке для нього на той час уже було зіпсуте.

З задуми його вивела Леокадія Їржівна, він привітався, і вона перепитала, чи він довго вже тут сидить і чому. Він збрехав, що їх відпустили, всіх, а він не мав як попередити, свого ж ключа у нього не було (що було правдою). Леокадія Їржівна запросила його до себе, щоб не стирчав надворі, як безпритульний — це соромно, маючи батька і матір, людей працьовитих, які його люблять і дбають (вона так і сказала). Так він уперше переступив поріг помешкання, в якому йому випало побувати не раз і не два. Леокадія Їржівна частувала його канапками й тістечками, потім він сідав виконувати домашні завдання, хоча їх йому найменше баглося, але тужився і мазюкав.

Леокадія Їржівна віддавала в його розпорядження робочий стіл чоловіка, до повернення якого належало впорати завдання й евакуюватись — вони мали таке саме трикімнатне помешкання, як їхнє, тільки в сусідньому під’їзді та з дещо інакшим плануванням. Леокадія Їржівна допомагала йому писати твори — сплівши пальці рук і так приклавши до грудей, диктувала речення за реченням, які він записував з купою помилок, отримуючи завжди дві оцінки — відмінну за зміст і трояка за граматику.

У Леокадії Їржівни мався незле, тільки кота побоювався, бо повівся той вороже — дер кігтями ранець або — ще гірше — сикав, залишаючи на штанах і зошитах смердючі мітки. Поступово, одначе, Вітольд Батькович звик, і вони навіть разом ходили зустрічати Спиридона Мироновича, якому кіт вистрибував на плече, тоді як він брав і ніс течку. Потім раптом їх не стало — ні Леокадії Їржівни, ні Спиридона Мироновича, ні Вітольда, кота. Він звично подзвонив у двері — ті самі, оббиті утепленим дерматином, на яких капелюшки декоративних цвяхів утворювали візерунок, так само затьохкав, мов пташка, вхідний дзвінок, лише на порозі замість Леокадії Їржівни постала в ситцевому халаті молода жінка, з якою в нього відбувся короткий діалог, остаточно збивши його з пантелику. «Леокадію Їржівну можна?» — «Її немає». — «А коли буде?» — «Напевно, ніколи».

Й ось та жінка, яка казала це мелодійним, майже привітним, злегка втомленим голосом, помилилася. Леокадія Їржівна знову була, і Спиридон Миронович — обоє повернулися в його життя, щоправда, без Вітольда, хоча, може, то він увійшов у їхнє, але ще певніше, що його туди ввіпхнули батьки, які метушилися й метикували, результатом чого став педінститут, де насилу розпиталися про Спиридона Мироновича. На кафедрі, де він колись працював, їм дали його нову адресу — такого самого педінституту, як їхній, у сусідньому місті, а вони не мали навіть як туди зателефонувати, бо робочий день закінчувався пізно, але річ була не в «пізно», а в тому, що так він закінчувався скрізь, тож коли приходили на переговорний пункт і набирали номер, на іншому кінці ніхто не відповідав. Жак узяв відгул, а Матильда відпросилася — аж тоді вони дотелефонувалися, у приймальні ректора їм повідомили телефон кафедри, якою завідував Спиридон Миронович, і на їхнє прохання, майже благання Спиридона Мироновича покликали з аудиторії, де він якраз читав лекцію, і Спиридон Миронович, звісно, пригадав їх.

І ось вони приїхали в це інше місто, петляли, призупинялися і мама розпитувала шлях, їм пояснювали, батько кивав, але вони не знали ні названих вулиць, ні об’єктів. Радше випадково, ніж за порадою, опинилися перед парадним входом — комплекс сполучених переходами новочасних будівель. Мати з батьком пішли, він залишився в автомобілі, й коли чекав, над’їхав патруль, зажадав документів, яких він не мав — усі папери, зокрема і його паспорт, були у батьків.

Отак їх уже першого дня оштрафували за неправильне паркування, мати вважала це поганою, особливо як на початок, прикметою. Але боялася вона даремно — його зарахували на підставі середнього балу, що збігся з прохідним: четвірка і дві трійки. Йому ставили запитання, на які відповідав, як знав і міг, щоправда, посеред екзекуції нагодився Спиридон Миронович, і голова комісії, звертаючись до колег і водночас до нього, якому несила стримуватись так припікало в туалет, сказав: «Досить, ви вільні». Він пролетів попри батьків, і мама мало не знепритомніла, повважавши, що він провалився, тоді як він ледве добіг і, розщіпаючи штани, відірвав ґудзик — добре, що не бачила ще й цієї прикмети: ґудзик гулькнув у діру, в яку вже за мить вийшов увесь його страх, після чого започувався нарешті вільним.

На переднавчальну практику його залишили в інституті, разом із кількома дівчатами, які витирали в авдиторіях пилюку, а він пересував столи й лави, що їх обчовгував наступних п’ять років. Спиридона Мироновича й Леокадію Їржівну бачив принагідно, як запрошували його до себе, де почувався, як колись, хоча давно вже здорослішав. Було так, наче вони нікуди не переїздили: таке саме трикімнатне помешкання, ті самі меблі, таке саме їх розташування, візерунчастий килим, що, як перше, лежав на підлозі вітальні, і стіл, за яким виконував домашні завдання, лише квартирний дзвінок змінив голос і вже не витьохкував, як колись. Леокадія Їржівна розпитувала його без пристрасті, з тією цікавістю, до якої домішується, як до осіннього ранку туман, легка журба. За такими розмовами він мовби наново вивчав рідне місто, все залишене позаду набувало обрисів, снуючи з окутаного паволокою хаосу сякий-такий лад.

За батьками не банував, лише тенькнуло, коли, обнявши й поцілувавши (того разу він не пручався), сідали в автомобіль і від’їжджали. Він дивився, як тато відчиняє для мами двері, потім умощується сам, махає на прощання рукою й заводить стартер. Машина віддалялася, мама вивернула шию, щоб бачити його, й тоді його рука несамохіть махнула у відповідь. Не дзвонив і не приїжджав — ні на вихідні, ні на канікули; поривалися перевідати, але він їм забороняв, віднікувався, а то й просто брехав, що його не буде, не потребував нічого, все мав, авжеж, досхочу; іноді все-таки приходив до залізниці, триперонної станції з монументальним вокзалом, що світив дірами, і зіркою на фронтоні. Хоча обох міст не розділяло й півтори сотні кілометрів, поїзд валандався задвірками й закапелками сім годин, ще й запізнювався, у нього якраз закінчувалися пари, він приходив і швендяв уздовж перону, чекаючи на картопляний пиріг, який мама передавала ще теплим, а в гуртожитку вже чатували друзяки, яких мав, доки пирога й пиятики.