Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 52

— Я приймаю і видаю речі.

Після цих слів Матильда розрізнила шафку з полицями, на яких вилаштувалася поклажа — від елеґантних дамських торбинок до великих і малих наплечників та поліетиленових мішечків. Увійшовши до лабіринту, з якого вийти можна було лише через касу, Матильда озброїлася червоним кошиком із чорними ручками — боронилася ним від численних товарів, що тягнулися до неї зі стелажів, демонструючи свої принади, доки, так нічого і не купивши, вибралася в передпокій. Другий зал виявився баром, теж «Кошичок», із шинквасом, за яким догори ногами бокатіла пивна діжа, а позаду вишикувалися пляшки з міцними напоями. У шафці-духівці знуджено оберталася підвуглена курка-ґриль. Повітря виповнював дух бродіння і ґлютамату натрію.

Від кінотеатру, що проіснував тут за всіх попередніх влад, кожна з яких ставила його собі на службу, наповнюючи відповідними стрічками й журналами, залишилася пам’ятна дошка місцевим Люм’єрам, до яких навіть були подібні, — такі самі закучерявлені шевелюри, високі чола, гострі, злегка гачкуваті носи, неодмінні в цих краях вуса і давно вийшлий з ужитку монокль у спижевому оці одного з них.

Інший кінотеатр, до якого добиралася тролейбусом, сповнена розпачу і надії, працював — час зупинився, наче в казці про сплячу красуню: ті самі дерев’яні стільці, тільки лак майже стерся, той самий старий, майже повністю вицвілий тиньк на стінах, широкий екран попереду, який мовби чекав на неї, свою відвідувачку. Матильді захотілось повернутися назад, на хвилю оживити те, що безнадійно відгомоніло.

Не було ніякої дати — ні їхнього одруження, ні її, ні його уродин, про які вони згадували, як про чайник, в якому википає вода, ні їхнього сина, розмови про якого починалися з отого душесмикного «А пам’ятаєш?». Матильда, яка до пенсії заробляла більше від Жака, добула з-під матраца банкноти, дрібні паперівки, якими розраховуються в торгівлі та які за день двадцять-тридцять разів переходять із рук до рук. Ласували морозивом довгими ложками з великих кльошів, годували диких качок і лебедів, які підпливали довірливо близько.

Матильді запраглося атракціонів: «Скільки того життя», і Жак купив два квитки. Карусель крутилася швидше і швидше, здіймаючись у височину легкокрилого літнього пообіддя. Зелене листя крон пролітало геть близько. Матильда простягнула руку, і їхні долоні, старих чоловіка та жінки, з’єдналися.

Хоча був ранок, сонце пражило у вільному від хмар блакитному небі. Спершу вирвався характерний шум, а вже наступної миті вперіщило, наче з брандспойта. Разом з іншими торгівцями і перехожими, яких юрмилося дедалі більше, Матильда дивилися, як б’ючать струмені, наповнюючи басейн, підносячи на поверхню кораблики папірців і пластикового сміття.

Син

27

Завтра вранці він покине це місто, куди приїхав, коли йому ще не виповнилося вісімнадцяти, а тепер прощається, вже й сам увійшовши у вік, в який заведено мати сім’ю і дітей, тоді як живе без кола і двора, не роблячи собі з того справи. Скільки тямить себе, тільки й мріяв що вирватися з-під опіки, якою його було оточено ні багато, ні мало — щодо цього, враження збереглося суперечливе, адже батьки від зорі до смерку пропадали на роботі, з іншого ж боку, на саму згадку про гніздо, в якому провів дитинство, ще й зараз з’являлося відчуття понуджування, як ото після гойдалки чи їзди надголодь, й ось тепер був по-справжньому сам, без батька і матері, яких не було ні поруч, ані на відстані.

Сподіваного звільнення не сталося, на додачу ще й посилилося тупе ниття: під його товщею нуртувало, нездатне пробитися назовні, щось цілком інакше, ні, зовсім не нове, колись воно вже навідувало його, як закінчував школу, — запевне пам’ятав, що якраз воно й погнало тоді геть — від шкільної споруди, з повідчинюваних долішніх вікон якої линув вальс, і з подвір’я, досвітніми площами та вулицями, не давши вернутися, і потім, як покидав рідне місто, майже відразу після випускного вечора, одначе всі попередні рази воно не виявляло такої клекотливої сили, як зараз, і коли спорожнив четверту бляшанку, раптом прорвалося, стрімко й нестримно.

У цьому місті раніше не бували ні він, ні батьки — ні тоді, як іще не мали його, ні вже з ним, коли був малим, ходив до дитсадка і до школи й жодного разу, як вирушали на мамщину (так йому назвався край, в якому народилася його мати, й відтоді він завжди так називав його), хоча прямували в тому ж керунку — туди, де на обрії сходило сонце, і якось він, розплющивши очі, не на жарт злякався: вогненне кружало котилося просто на них, мов колесо, що відірвалося від небесного воза. Не бував там і його батько — хто ж їздить у відрядження до сусіднього міста? Батько так і не виконав обіцянки взяти його з собою, раз до цього мало не дійшло, але через ніч ушкварили морози й мати змусила здати квиток; батько їздив по роботі двічі-тричі на рік — скільки себе пам’ятав, один з тих разів завжди випадав на зиму, зазвичай на грудень, мати щоразу стогнала, що пішла за батька і вдруге цього не зробила б, на що батько відповідав, що вдруге цього робити не потрібно — досить одного разу і він на свій лад щасливий, і переконував її, що й вона щаслива, тільки не хоче цього визнати, на що мати казала, що його мають на підприємстві за ніщо, бо ж інший ніхто не їздить, та й нащо, якщо знайшли «такого дурня», якого пошлють, то й у пекло полізе, а батько казав, що якби вона побачила те пекло, то й сама не проти була би там побувати, і так повторювалося напередодні кожного відрядження, і він був на боці матері, гніваючись на батька, подумки бажаючи, щоби батько не повертався й вони проживуть без нього, але вже коли батько поставав на порозі, пахнучи вагоном і спальною білизною, думав інакше. Заходжувався коло пузатого портфеля, видобуваючи гостинці — раз батько навіз помаранчів, і він розкладав їх у вітальні на підвіконні, від’єднуючи чорні ромбики з жовтими буквами незнайомого йому шрифту. Сусіднє місто мовби ховалося від них, як ото рідкісна квітка або лісовий гриб, притримуючи себе на потім, і ось воно настало, те потім.

У школі всі предмети подобалися йому однаково, купно з фізикою, але за винятком хімії, алгебри й геометрії, тобто не було жодного, якого по-справжньому любив би, тому й знизував плечима, коли батьки в останніх класах з причепливою періодичністю заводили мову про уподобання, не в змозі визначити яких-небудь його нахилів, якщо не вважати такими байдикування, пристрасть до риболовлі та ковбаси. Найприхильніше ставився до тих дисциплін, що не вимагали зусиль і слухались, як казка, передусім географія та історія, перед історією ботаніка і зоологія, потім історія ставала дедалі абсурднішою, й урешті він повністю втратив до неї інтерес. Домашні завдання виконував механічно — на догоду батькам, які рідко коли мали час зазирнути до щоденника, не кажучи про зошити, і на вимогу вчителів. Хотів піти після восьмого класу, одначе його намір розбився об батьківське «Куди?», на яке не мав відповіді, бо, властиво, нікуди йти й не збирався, окрім як геть зі школи. Виявилося, що нікуди йти й не можна — немає такого: хто не хотів чи не годився, вступав в училище здобувати професію, де все одно вчився.

Була ще одна обставина, якій не надавав значення, на відміну від своїх батьків, які зчиняли довкола (в турботі про нього) осоружну йому метушню, називаючи страшним (для них) словом «військо», яким лякали і його: «Будеш погано вчитися, заберуть після школи». Чим потрапити до війська після школи було гірше, ніж потім — з інституту чи з роботи, він не знав. Дещо вгомонившись після медогляду, на якому — він закінчував дев’ятий клас — йому до вже відомої короткозорості діагностували пласкостопість і схильність до ожиріння (на що армія буцімто була найкращою терапією), батьки не облишили надокучань, називаючи їх «його подальшими планами», яких він, сказано, не мав. Тоді й прозвучали ті імена, що їх чув у дитинстві, тому ранньому, й посередині школярування утратив.