Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 17

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острі не знав Турів! Але ж батько не мав ні слави, ні багатства. Збіднів, взяв купу в боярина Кожеми, не міг її сплатити й став холопом княжим, а якось навесні, коли рубали й спускали на воду дерева, попав під колоду, потонув у Десні.

За батьком пішли всі – мати, сестра, два брати. Всі вони померли, коли після лютої зими закотився до Остра мор. Тільки він – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.

Так і потрапив до Києва й княжої дружини. У селі коло Остра, де всі землі забрали Кожема й інші бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжій дружині його одягали, годували, тут, на Горі, він мав дах над головою, одрину під боком. Пий, гриднє, веселись, може, не швидко ще груди пройме стріла, а череп розтрощить меч!

«А коли, – подумав тепер Тур, – не візьме стріла і не вб’є меч, тоді що?!»

І справді, поки він ще молодий та здоровий, то потрібен у княжій дружині, а коли в Тура не стане сил, куди ж тоді? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневі шмат землі в дикому полі. Поки був молодий, то стеріг князя в городі, старий став – бережи його поле.

«Ні, – думав далі Тур, – так не можна, треба жити інакше!»

І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю ніч прийшли йому в голову такі думки, чому зараз він не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одійшов, побачив у нічній пітьмі голубник на даху, уявив, як там спить дівчина Малуша.

Так ось чого не спиться Турові. Ця дівчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулі роки, батька, матір, брата, сестру. Вона, либонь, і схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неї…

Але не тільки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, він хотів би сісти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Ні, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звідки це найшло на нього, чому він хоче жити й любити?

3

Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собі наступницею, кого доведеться вести до княжої стравниці.

Хоч мала Ярина під своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла – та була неповоротка, інша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князі не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усіх дворянок це була найкраща дівчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима – краса!

Та не все подобалось Ярині в Пракседі. Мала ключниця метке око, і хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз і другий помітила, що Пракседа часто свариться з іншими дворянками. Бачила Ярина її і в гніві – із очима, в яких палахкотіла мста, із закушеними до крові устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дівчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравниці.

Тим часом і сама Ярина відчула себе краще, хвороба й кволість зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирішила ключниця перечасувати, шукати собі наступницю не тільки на Горі, а й на княжих дворах – у Вишгороді чи Білгороді. Про це Ярина не раз говорила княжим тіунам, просила привезти кількох дворянок – метких, вправних, красивих, а сама ключів із своїх рук не випускала.

А вже пішла осінь, роботи в ключниці було багато, з усіх князівств і дворів везли на Гору всяке добро – жито, мед, віск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотіла своїми ключами біля житниць, медуш, бретяниць[50], хлівів, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.

Так вона згадала й про голубники – треба було й для птахів запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стіни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на світанні, коли ще всі гридні спали, бо не любила зустрічатись з ними – крім лайки та лихого слова, від них нічого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, піднялась драбиною до закамарка, відчинила двері…

І раптом вона мало не впала з драбини, остовпіла, потім затремтіла, бо в сірому промінні побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

– Хто це? – прошепотіла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднів.

– Це я, – почула вона тонкий дівочий голос.

– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слідом за нею вилізла із закамарка й спустилась на землю дівчина, якій на вигляд було не більше як п’ятнадцять-шістнадцять літ. На ній була сама тільки сорочина, підперезана мотузком, ноги босі, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дівчині щось таке, що й привабило Ярину. Дівчина була дуже перелякана, і ключниці стало шкода, що це вона так її настрахала. Ярині сподобалось і обличчя дівчини, великі карі очі.

І ще, звичайно, зацікавило ключницю, звідки з’явилось це дівча тут, де живуть гридні.

– А підійди-но сюди ближче, дівчино, – промовила Ярина.

Малуша підійшла, але, либонь, злякалась ще більше, бо Ярина помітила, що в неї тремтить все тіло.

– Ну, чого ти боїшся? – якомога ласкавіше додала ключниця. – Я тобі не зроблю зла, іди-но сюди.

Дівчина підступила трохи ближче.

– Ти звідки? – запитала Ярина.

– З Любеча, – відповіла дівчина зляканим, але дзвінким голосом.

– А як звуть тебе?

– Малка.

– Бачу, що малка. А чия?

– Добринина.

– А чого ти опинилась на Горі?

– Брат Добриня привіз…

Але в цей час почулись кроки, і на стежці з’явився Добриня, що ніс сідло. Побачивши ключницю княгині Ярину, яку гридні, так само, як і вона їх, не дуже долюбляли, він хотів привітатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Він навіть остовпів: не вистачало, щоб ключниця знала про його гріх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього і сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже ніщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю іншими – лукавими – очима.

– Слухай, гриднє, – промовила тоді Ярина. – Та що ж то є за дівчина?

Добриня поклав на траву сідло, витер спітніле чоло й сказав:

– Це моя сестра.

– Так чому ж вона тут? – Ключниця показала на голубник.

Добриня безнадійно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

– А що я мав робити? – показуючи на дівчину, запитав він. – Поїхав я нині до Любеча, сам я звідти, батько там у мене, мати, був дід Ант… та ось ще сестра Малуша… Приїхав я, подивився, діда Анта немає – помер від печенізької стріли, все добро діда добрі вуйки забрали, батько й мати голодні, назі, і оця – Малуша – загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона мені люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

– От я й привіз її сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде біля мене тут, на Горі. А далі, вже коли привіз, замислився: що мені з нею діяти? Роботу знайти – а де, жити сестрі треба – а куточка немає. От з гриднями надумали – нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисці.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмішка зігріла тепер обличчя старої ключниці. Їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповів про свою сестру, подобалась їй і сама дівчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.

І ще відчула Ярина, як болять у неї всі кості, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на підмогу собі брати, бо скоро-скоро зовсім працювати не зможе.

– А що, – замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там і для неї робота знайдеться.