Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 16

Добриня зупинив коня біля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзі – такі ж княжі гридні, як і Добриня. І зараз вони, почувши тупіт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горі.

– Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тільки ногавицях хлопчина, якого всі прозивали Туром. – Гей, Добринє, де єси бував?

Добриня нічого не відповів, зіскочив з коня і, поставивши до дерева щит, подав обидві руки Малуші.

– Правду рече Тур, – закричали тоді кілька гриднів, – де ж бував ти, Добринє, де дістав таку дівчину красну? У печенігів а чи хозарів?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопців, що обступали її колом, сміялись, сіпали за руки, навіть за косиці. Вкрай знітившись, вона відступила, благально поглядаючи на брата.

Суворий і замислений стояв Добриня. Він співчутливо поглянув раз і вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзів-гриднів і нарешті крикнув:

– Самі печеніги ви суть, а не гридні! А ти, Туре, що собі мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..

І враз ніби холодним вітром хльоснуло вусатих хлопців. Тепер вже вони знітились, замовкли, іншими нібито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дівчину.

– Так чому ж мовчав? – промовив нарешті той самий Тур, що заварив усю халепу. – Сказав би, то воздвигли б славу… – Але він на цьому не кінчив, а, широко розставивши босі ноги і взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина вийшла, то скажу: від роду не бувало, щоб жона під щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, і буде тобі, Малушо, тут, на Горі, велика честь і щастя.

У першу ніч, коли Малуша з’явилась на Горі, Добриня не знав, що з нею робити. Сам він, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижі під стіною і покласти Малушу там не міг. Гридні – хлопці прості, і випити, й погуляти зугарні, але щоб дівчина спала поміж ними – не бувало. Одвести її в якусь із хлівин, де живуть з родинами ремісники й кузнеці, – але ж він нікого з них не знав. Про це й думав він, сидячи на призьбі своєї хижі. Добре, що хоч Малуша цього не відає: вона встигла вже обійти весь город, а тепер пішла до требища, де жерці складали вечірню жертву.

І тоді допоміг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малуші, побачивши її під щитом на коні.

Він підійшов до Добрині нібито знічев’я, постояв, почухав п’ятірнею волосся, винувато сів.

– Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував – великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчі, в одній сорочці й ногавицях, сидів він суворий і тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинків, на голубів, що табуном ширяли в небі.

– А чого ж мені бути веселим? – роздратовано сказав Добриня. – Вдома сестрі жити несила, як її довіз сюди – не знаю, як обдурив сторожу – сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пішли. А мені що з нею робити?

– Ти не май зла на мене, – сердечно промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це твоя сестра, от і зірвалось слово… Прости мене за це.

Добрині стало шкода Тура. Справді, що дивуватись з гридня. Днесь він п’є та гуляє, завтра загине. Раз жити на світі, раз і помирати, – глузуй, гриднє, з людей, з себе самого насміхайся, може, завтра ворон у полі закряче над тобою.

– Гаразд, Туре! – тихо промовив він. – Не винувать себе, і я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею – не знаю. Вона в мене молода, ніде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в наші хижі?

– Ні, – відповів Тур. – У гридниці і в наших хижах її не покладеш: дізнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводі, а тоді з нею хоч у прірву… А ти, Добринє, не знаєш когось із кузнеців чи ремісників?

– Коли б то знав…

– І я не знаю, – зітхнув Тур. – А що, – замислився він, – коли б поклали ми її у стайні на сіні?

– Що ти говориш, Туре? Туди ж і вдень і вночі ходять усі гридні, княжі слуги.

– Правда, Добринє, – згодився Тур. – Там сестру побачать і скривдять.

Обоє замовкли. Добриня безнадійно дивився на город, на требище, де загорілось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темніти, на голубів, що білими цяточками висіли в ньому.

– А що, – опустив раптом голову й засміявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло себе?..

– У хижі? – щиро здивувався Добриня.

– Та ні ж, – перебив його Тур. – У хижі не можна, покладемо її над хижею…

– Де?

– У голубнику… – Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кінцем своїм спирався на дах хижі, другим – на гілку старого дуба. – Адже там, біля голубника, є закамарок для харчів. Взимку туди лазять княжі сторожі, а зараз ніхто не полізе, ніхто Малушу не зачепить.

Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горі, всі дуже любили голубів. Зроблені з дерева, прикриті дашками голубники для них стояли на княжих і боярських теремах. З давніх-давен був такий голубник і над їхньою гридницькою хижею, а біля нього закамарок, куди взимку для голубів зсипали зерно.

Голубів на Горі ніхто не чіпав, не їв, вони вважались божою птицею, вільно виводились, зграями літали над зеленою Горою.

– Справді, – згодився Добриня. – У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нічого не скаже.

– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити… Адже так, Добринє?!

– Буде так! – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!

І Малуша тієї ночі спала у закамарку біля голубника. Увечері вона попоїла разом з братом у хижі. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хліб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кілька чудових царгородських ріжків, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсім стемніло, Добриня підставив їй плече, допоміг вилізти у закамарок біля голубника.

– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чисті, смирні!

– А я не боюсь… З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крізь розчинене віконце видно було шматочок неба й кілька зірок, десь близько за стіною воркотали й пурхали старі голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила більше, ніж за все своє життя, бо опинилась у городі Києві, відчула ласку гриднів. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гридні в хижі під голубником. Тут, у дерев’яному городі, крім теремів княжих, заборонено було запалювати вночі вогні, бо скільки разів траплялось, що з малої іскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усі лягали спати в городі, тільки сутінки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темряві, помацки. Сторожі на городницях стежили всю ніч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив світла. Прокидались у городі всі рано, до схід сонця. У хижі під голубником гридні спали міцно.

Не спав з них тільки один. Він довго лежав на дерев’яній одрині із розплющеними очима, потім підвівся, встав, обережно, щоб у темряві не зачепитись об щось, вийшов з хижі й сів на призьбі.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на коліна, сидів він на призьбі мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов він на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружині, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенігами в полі, посічений був мечами. Один печеніг перебив йому мечем все чоло, – довіку носитиме цей шрам гридень Тур…

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогодні пий, гриднє, та гуляй, завтра, може, кості твої забіліють у дикому полі, – так живуть гридні, вої, вся княжа дружина, так жив і гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нічну годину пригадав він далеке село над рікою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матір, двох братів і сестру…