Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 124

«Проте, – міркував він, – Візантія свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз і другий усю Болгарію до Преслави. Потом і кров’ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й одбивши печенігів; поки його не було, кесар Борис із боярами своїми й переодягнутими легіонерами наробили чимало зла й завдали неймовірної шкоди руській раті, князь Святослав, либонь, напружуючи всі сили, не в сідлі, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам імператори ромеїв і він – Іоанн Цимісхій!»

У Константинополі неспокійно, всі тут знають, що руські вої – тавроскіфи – десь недалеко. На склепі Костянтина, в пітьмі якого лежить і лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далі:

«На нас рушила руська сила, скіфські народи в божевільному запалі рвуться до вбивства. Різні язики поспішають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твій образ. І ти, імператоре Никифоре, дослухайся до наших слів, скинь з себе камінь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж і цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий – ти всепереможний, крім жони, яка перемогла тебе…»

Імператор знає, що робиться в Константинополі, проедр Василь переказує йому й вірші, написані над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. його тісним колом оточують сенатори, димоти, динархи і невпинно славословлять, його жоною стала василіса Феодора, у Фракії й Македонії повно-повнісінько війська. Імператор Іоанн вірить у свою зорю, вірить у перемогу над Святославом.

Є ще одна причина, яка затримує Іоанна Цимісхія в Константинополі. У Фракії й Македонії на чолі війська стоять патрикій Іоанн Куркуас – у минулому видатний полководець, але зараз – гіркий п’яниця, а славетні його полководці – Вард Склір і патрикій Петро – все переслідують повстанців по Каппадокії, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом і небожами…

У цих турботах і сподіваннях швидко проминула осінь. І раптом однієї ночі над Константинополем починає сіятись незвичайний для цього города сніг. Усі виходять на вулиці, наставляють руки, пробують, чи справді це сніг? Так, сніг! Пухнастий, холодний, мокрий, він сіється все густіше й густіше, він іде цілу ніч, наступний день, ще одну ніч…

Мчать вершники з Фракії, Македонії, там також випав сніг, на Планині засипало всі клісури[184]. Тепер князь Святослав міг би з своїми воями дістатись до Константинополя тільки тоді, коли б у них виросли крила. Усі заспокоюються, – до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопів.

І ніхто з них, а також імператор Іоанн, не відає того, що князь Святослав зупинився в Преславі і не йде в гори зовсім не через сніги. Думає перед новим походом складну думу.

Ідучи на брань з ромеями, князь Святослав розумів, наскільки вона буде важка. Що ця брань неминуча, він знав ще тоді, коли вирушав із Києва. Тут, у Болгарії, він бачив перед собою римських легіонерів. Але імператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса і взап’ять – шаблями печенігів. У Преславі він дізнався, що за Родопами по всій Болгарії на захід сонця вже давно стоїть ромейське військо. Воно готове до бою, і якщо Святослав не піде на нього, воно вдарить у спину йому.

Знав Святослав від своїх гонців і те, що в гирло Дунаю вже увійшли й стоять кораблі ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, імператор Іоанн стояв перед ним і взап’ять йому, – Візантія ішла на Русь.

Через це, пройшовши вдруге Болгарію, взявши багато городів і, нарешті, Преславу, князь Святослав зупиняється там і не йде вперед.

Зима? Так, тоді була люта зима. Від людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клісурах, лежать сніги, шляхи там перетяли ріки. Пройти з численним військом через гори в цей час було важко.

Крім того, ще тоді, коли вої Святослава йшли від Дунаю, до північних меж Болгарії підійшло й багато допомогло князеві Улібу угорське військо. У Преславі до князя Святослава прибули й гонці угорського князя: полководці їхні мали охоту разом із військом Святослава йти проти ромеїв. І справді, римські імператори зробили багато зла не тільки болгарам, а й уграм.

Святослав послав до угрів воєводу Свенелда. Той повернувся за місяць і привіз радісну звістку – угорський князь згодився поставити в боротьбі з ромеями під знамено київського князя кілька тисяч вершників. Свенелд домовився, що угорські вої негайно виходять, ідуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.

Нарешті, пам’ятаючи про свою зустріч у полі над Дніпром з печенізьким каганом Курею, Святослав послав гонців до нього. Він обіцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навіть печеніги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогів.

Шлях від Преслави до Дніпра й назад забрав у гонців кілька місяців. До весни вони повернулись із звісткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Ілдеї. Печеніги вже стали на березі Дунаю, рушають понад море і через Месеврію ввійдуть до Філіппополя.

Настала весна. Засиніли гори на заході, розтопились сніги, зашуміли ріки в ущелинах, сохли шляхи.

Князь Святослав велів воям готуватись.

Увечері, коли поїхали гонці від печенігів, князь Святослав зустрів недалеко від стін Преслави Калокіра. Василік імператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залиті багряним світлом.

– Великий княже! – кинувся Калокір до Святослава. – Я так давно не бачив тебе, ти зовсім забув про свого старого друга.

– Ні, патрикію, – відповів князь Святослав. – Про своїх друзів і про все, що їм обіцяне, я ніколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києві про те, що я пройду Болгарію, – от і пройшов, обіцяв я, що піду на імператора, – і вже рушаю.

Калокір з-під брів подивився на Святослава.

– А чи не замало в нас сили, княже? – з якимсь острахом запитав він. – Адже позаду жорстокі бої, а імператор зібрав велике військо.

– Ой патрикію, – засміявся Святослав, – та невже ж я, коли б боявся імператора, вирушав із Києва? І невже ти тут, у Болгарії, за цей час нічому не навчився?

– Ти маєш спільників? Адже маєш, княже?

– На брані, – відповів князь, – я покладався і покладаюсь тільки на власні сили.

Калокір облизав пересохлі уста.

– Я і мої друзі віддячимо тобі, княже, за все в Константинополі в сто крат… Коли ти думаєш рушати?

– Це станеться незабаром.

І вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйві вився по праву руку шлях до Средця, а по ліву – все в гори, на перевали й ущелини – на Константинополь.

Обличчя у Калокіра було похмуре, довгі сухі його пальці стискувались в кулаки. У цю годину він ждав, що князь Святослав обмовиться, розповість, як і коли думає вирушати в гори, і скаже про свої сили. Тобі б і Калокір вирішив, як йому далі бути, що робити?!

А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й крові витратили руські вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарія не може дати йому потрібної допомоги, доводиться просити її у печенігів і угрів. Але чи надійна це підмога? Що жде їх по той бік Планини?

Нікчемний Калокір! Чи міг він знати, що робиться у пристрасній, широкій, волелюбній душі князя Святослава?!

Коли в горах ще танули сніги й ущелини заповнили швидкі ріки, над Пропонтидою, в Константинополі й фемах уже цвіла весна.

Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легіонами Вард Склір і патрикій Петро. Вони довго переслідували повстанців у пустелях Каппадокії і нарешті піймали їх.

Вард Склір зробив так, як велів імператор. Він випікає очі брату Никифора Льву Фоці, постригає в ченці й висилає на острів Хіос небожа Никифора – Варда – разом з жоною й дітьми, жорстоко карає всіх їхніх родичів…