Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 123

Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.

– Здравей, княже! – нарешті вирвалось у нього.

– Здоров будь, кесарю, – холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: – Ти йди… і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі.

Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з світлиці.

Так князь Святослав і кесар Борис залишились у світлиці удвох, віч-на-віч.

– Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? – запитав Святослав. – Чого мовчиш, не відповідаєш? А втім, що запитую тебе про це?! Відаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до імператора ромеїв? Адже так?!

– Ти сі прав, – сухим голосом промовив Борис. – До Константинополя. А куди я ще міг тікати?

Князь Святослав похитав головою.

– Горе кесареві болгар, якому нікуди вже й утікати, – суворо сказав він. – Була могутня Болгарія, коли жив дід твій Симеон; умів битись сам і знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарії та й у нас на Русі про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тоді й Болгарія була незборна, а Візантія тремтіла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

– Твій батько Петро зрадив Русь, – вів далі Святослав, – ти докінчуєш справу свого батька, продав Болгарію імператорам. Через вас Болгарія поділилась навпіл і стікає кров’ю, ти винен у тому, що від Дунаю до Преслави голови склали тисячі воїв руських і болгарських, бо я ж і батьку твоєму, і тобі пропонував мир, а не війну. Що ж мені тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

І раптом, ніби тепер тільки зрозумівши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

– Княже Святославе! Ти сі прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив і я. Але ми живемо так – до Києва далеко, до Константинополя близько, а імператори мають велику силу. Боявся я їх, і не токмо сам, усі боляри. Змилуйся наді мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидів у кутку світлиці, склавши на грудях руки. Жарко горіли світильники, довгі язики їх коливались, на стінах світлиці миготіли тіні, і сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сірих стін.

– Нікчемний кесарю! – схопився Святослав. – Не вмів ти жити, не вмієш і померти.

Він пройшов по світлиці, зупинився біля вікна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завішене.

І тоді стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небі пломеніє багряна заграва. У тиші стало чути тривожні удари била за вікном і далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

– Як би я хотів, – сказав Святослав і показав рукою за вікно, – щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всі болгари… Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова… Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарії не потрібен. Але без кесаря Болгарія не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, від якої сьогодні здригаються гори, і на ті брані, які будуть ще й колись. Кого мені поставити на кесаря? Брата твого Романа – так ви один одного достойні…

Кесар підвів голову й пильно стежив за Святославом.

– І не за вас, кесарів, – говорив Святослав, – серце в мене болить, – за Болгарію. Міцною хочу бачити ню; скарби великі, знаю, зібрали кагани. Не по дань я сюди прийшов – хочу, щоб Болгарія зберегла свої скарби.

– Княже Святославе! – крикнув Борис. – Ти даруєш мені живот?

– Хочу дарувати…

– Княже Святославе, – урочисто промовив Борис, – тоді я весь живот, всю свою душу віддам за тебе…

– Не за мене треба живот віддавати, – перебив його князь Святослав, – а за Болгарію…

– Так, княже Святославе, так, – поспішаючи, виправдувався Борис. – За Болгарію віддам живот, за любов і другарство між Болгарією і Руссю… Наспоред Візантії!

Князь Святослав відійшов від вікна, зупинився біля кесаря Бориса і вийняв з піхов меч…

– Кесарю! – сказав він. – Я кличу в свідки всіх богів, яким віриш ти і я… Ти заслужив смерті. Русь дарує тобі життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобі. Мої вої ідуть назі й босі, – ми не візьмемо скарбів болгарських каганів. Тільки клянись, що не продаси ще раз Болгарії, не зрадиш Русі, боротимешся проти Візантії.

– Давам клятва! – відповів на це кесар Борис і холодними устами торкнувся меча.

Князь Святослав сховав меч у піхви, покликав Свенелда.

– Воєводо! – сказав князь. – Віднині кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, і нехай йому буде, як кесареві…

– Прощай, княже Святославе, – низько вклонився кесар Борис. – Много сем благодарен…

І довго князь Святослав слухав, як у склепінні переходів палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають і як, нарешті, зовсім завмерли удалині.

За Преславою всю ніч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небі, на тлі хмар, що пливли й пливли з півночі, вимальовувались стіни й вежі кам’яного города на скелі.

Неспокійна була ця ніч. Десь у темряві то тут, то там чулись людські голоси, на крутих стежках сполохано іржали коні й чувся тупіт копит, пси в городі вили на багряні хмари.

Тихо було тільки у Вишньому граді, на воротях якого стояли стомлені руські вої. Ніде на стінах його і у вікнах не світився жоден вогник. Вишній град спав.

Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вікна, він стояв у одній з палат, дивився на вогонь пожежі, багряні хмари, Преславу, Камчію, що, ніби червоний вуж, снувалась у долині.

І шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руські вої трохи запізнились, він би зараз був уже далеко від Преслави, мчав гірськими ущелинами, прямував до Константинополя…

Але все склалося не так зле, як міг того ждати кесар Болгарії. О, коли його вели до палацу в Преславі, він дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тільки смерть.

А зараз була вже ніч, все страшне відступило назад. Вишній град, як це бачив кесар, охороняють руські вої. Руські вої – це, може, й краще, ніж власна дружина. Адже тоді, коли у Вишній град увірвались руські вої, майже вся його дружина кинулась врозтіч, залишила напризволяще його, жону, дітей!..

«А далі? – думав він. – Що робити далі?»

Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руські вої, їх малює тільки хвороблива уява кесаря, – до нього йшла жона, василіса Марія.

– Ти не спиш, Борисе? – тихо запитала вона.

– О ні, Маріє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало.

– Мій любий, – сказала василіса. – Ти марно уболіваєш. Дяка богу, ти був і лишаєшся кесарем. Цей Святослав – дикий князь, варвар, він не розуміє навіть, що таке золото, й усі скарби залишив тобі. Дяка богу, ми живі, багаті, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас.

– Ти думаєш, що вони про нас не забудуть?

– О ні, Константинополь про нас не забуде. Він і зараз думає про нас. Сьогодні, – пошепки закінчила вона, – я бачила між воями цього князя Калокіра, василіка імператора.

3

У Константинополі знали, що робиться в Болгарії. Фар біля Великого палацу приймав світляні гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березі Дунаю й рушив у Східну Планину. Кесар Борис благав допомогти, коли руські й болгарські вої сунули до Преслави. Ще однієї ночі фар у горах замиготів і потух. Преслава впала.

Невдовзі, скрадаючись в ущелинах і на смерть заганяючи коней у долині, до Константинополя потай примчали гонці від кесаря та ще болгарські боляри й купці, що зуміли втекти з Преслави. А між ними й друг василіка Калокіра – вірменський купець з Переяславця Ізот. Імператор Іоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був він, що князь Святослав є тепер власником скарбів болгарських каганів, розумів Іоанн і те, що Святослав не зупиниться в Преславі, а піде далі – на долину перед Візантією. Одного тільки не знав імператор ромеїв – коли це станеться, скільки воїв залишилось у руського князя і на кого він тепер думає спиратись.