Пам’яті «проклятих поетів» - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 1

Оксана Забужко

Пам’яті «проклятих поетів»

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмo, ґеґи, бувальщини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп’яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п’яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об’єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п’яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андруховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М’ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п’яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п’є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

Припускаю, саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п’яний – іди проспися! І навіть те, щo в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п’яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п’яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому взагалі за роллю належиться говорити правду!), – навіть це, навіть у старших і досвідченіших Жолдака й Діброви – теж розсипалось, «не долетіло», потонуло в зніченому «карасячому» бурмотінні… Як у тій пісні – «вода знесла». Або в Позаяковому хоку: «Здається, лиш недавно / ми разом сіли пить, – / а вже надворі осінь». Осінь, авжеж. А що ж було в міжчасі, куди поділося?…

У пам’яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам’ятав же, дивись ти, ім’я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп’яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам’ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п’яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам’ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п’яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: п’яні вони дійсно були талановитіші – шкода тільки, ненадовго, і проміжок талановитості, отого самого ейфоричного підігріву «по третій чарці», коли, за класиком, «в очах сяє, думка думку доганяє» (рій конфеті в кадрі!), з року в рік непомітно стискався, коротшав, танув… Меншало естетики, більшало тьми. Починалися неподобства: упав, побився, обблював… «Чума, чума на ваші дві родини… Зробили з мене харч для хробаків…»