Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 93

— Ну що ж, гаразд, — і собі стримано посміхнувся служник. — Тоді вам краще завітати до когось іншого, бо мій господар вельми заклопотаний, аби приділяти увагу першому-ліпшому жебраку, якому збрело в голову стукати в його двері.

— Заждіть! — отетерів Роран. — Ми не жебраки! У нас ділова пропозиція до Джоуда!

— Та невже? — здивовано запитав служник.

— Авжеж, саме так. Будь ласка, спитайте, чи зможе він нас вислухати. Ми приїхали здалеку й хочемо зустрітися з Джоудом ще сьогодні.

— А можна поцікавитись, що ж у вас там за пропозиція?

— Це вас не обходить, — відрізав юнак.

— Гаразд, пане, — трохи ображено буркнув служник. — Я перекажу ваше прохання, але навряд чи господар захоче з вами говорити. Як вас представити?

— Міцний Молот.

Глузливо посміхнувшись, служник зник за дверима.

— Якби в нього була більша голова, то він би не проліз до вбиральні, — пожартував Лоринг.

— Сподіваюсь, цей служник не наслідує свого господаря, — зітхнула Бірджит.

Невдовзі двері знову прочинилися й служник сказав ображеним тоном:

— Джоуд погодився прийняти вас у кабінеті. Прошу, заходьте.

Пропустивши гостей до розкішного передпокою, він подріботів попереду них, аби прочинити наступні двері.

ДЖОУД ДОВГОНОГИЙ

Якби Роран умів читати, то був би вражений кількістю книжок у кабінеті, але зараз юнака куди більше цікавив його господар. Джоуд виглядав не менш стомленим, ніж гості. Його виснажене й сумне обличчя вкривали зморшки, а на щоці білів давній шрам — одразу було видно, що це людина сталевої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Джоуд. — Можу запропонувати вам бренді з печивом. Часу в мене небагато, але бачу, що ви здалеку, тож горло промочити вам точно не завадить.

— Авжеж, ковток бренді був би якраз до речі, — посміхнувся Лоринг. — Ви дуже люб'язні, пане.

— А якби ще й склянку молока для мого хлопчика, — пробелькотіла Бірджит.

— Звісно, пані. — Джоуд подзвонив слузі, віддавши наказ, і відкинувся в кріслі. — Я, правду кажучи, здивований. Ви знаєте моє ім'я, але я не знаю ваших.

— Міцний Молот, — буркнув Роран.

— Мардра, прошу пана, — вклонилася Бірджит.

— Келл, до ваших послуг, — озвався за нею Нолфаврел.

— А я Воллі, — закінчив Доринг.

— Дякую, — кивнув Джоуд. — Рольф сказав, що ви маєте до мене якусь ділову пропозицію. Утім, вам, мабуть, відомо, в якому скрутному становищі я опинився. Я нічого не продаю й нічого не купую, не орендую й не перевожу. То чим же я можу бути вам корисний?

— Коротко кажучи, — обережно мовив Роран, аби не бовкнути чогось зайвого, — ми тільки хочемо придбати багато товару за невеличку суму. Ми знаємо, що ваше майно виставлене на післязавтрашній аукціон, але часу в нас обмаль. Тож чи не могли б ми вирішити це питання раніше?

— І які ж саме товари вас цікавлять? — спитав Джоуд.

— Харчі, а також корабельне спорядження для далекої мандрівки по морю.

— Ви хочете спорядити якийсь певний корабель?

— Ми ще не вирішили, — відповів господарю Роран.

— Я розумію вас, — розвів руками Джоуд, — але навряд чи зможу чимось допомогти. Усе, що ви бачите тут, більше мені не належить. Я не маю права продавати власне майно, а якби й продав, то кредитори кинули б мене до в'язниці.

Невдовзі повернувся Рольф. Господар зачекав, доки той роздасть гостям напої, й продовжив далі:

— Отож, особисто я нічим не можу зарадити, — схилив голову Джоуд, — але пропоную звернутися до своїх знайомих, які залюбки вам допоможуть, якщо ви трохи докладніше поясните, що саме вам потрібно.

Роран почав перераховувати, а Бірджит і Лоринг раз у раз про щось йому нагадували. Наприклад, про олію для ламп тощо. Господар уважно їх слухав, і схоже було на те, що Роран його дуже зацікавив. Здається, він зрозумів, що юнак багато чого приховує.

— Як на мене, — сказав Джоуд, коли перелік було завершено, — цього буде цілком досить, аби переправити сотню людей до Фейнстера, Ароу або навіть кудись далі. Але останнім часом я дуже переймався своїми справами, тож міг і не помітити, що до нашого міста прибуло стільки людей.

Роран сполотнів і з острахом зиркнув на господаря кабінету, проклинаючи себе за відвертість.

— Та це мене не обходить, — знизав плечима Джоуд. — Гадаю, поговорити про їжу ви можете з Галтоном на Ринковій вулиці, а про все інше домовитесь зі старим Гамілом у гавані. Вони порядні люди.

Глянувши на Нолфаврела, що допивав своє молоко, він несподівано спитав:

— То як, юний Келле, вам сподобалось у Тейрмі?

— Так, — усміхнувся той. — Я ще ніколи не бачив такого великого міста.

— Невже?

— Так, пане.

— Мене зацікавила крамниця поруч із вашим будинком, — враз озвався Роран, відчуваючи, що розмова виходить на слизьке. — Дивно, вона така скромна, а стоїть серед багатих будинків.

— Вона належала одній дивакуватій жінці, — посміхнувся Джоуд. — Це крамниця Анжели, найкращої з місцевих знахарок, яка чудово зналась на травах. Вона порядкувала там двадцять років, а кілька місяців тому все спродала й подалась світ за очі.

— Це та, яку шукала Гертруда? — бовкнув Нолфаврел, зиркнувши на матір.

Роран хотів був затулити йому рота, але було вже запізно. Джоуд несподівано зблід і нахилився вперед.

— Не може бути! — вражено прошепотів він, уважніше роздивляючись юнака. — То це ти, Роране, сине Герроу?

НЕСПОДІВАНИЙ СОЮЗНИК

Роран не напав на Джоуда тільки тому, що з вуст торговця злетіло батькове ім'я. «Звідки він знає Герроу?» — промайнуло в його голові, а земляки вже повихоплювали свої кинджали.

— Отже, ти Роран? — навіть не глянувши на зброю, тихо спитав Джоуд.

— Як ви здогадались?

— Бром приводив сюди Ерагона, а ти дуже схожий на свого кузена. Коли я побачив оголошення про твій розшук, то зрозумів, що ви обидва втекли. Але ніколи б не подумав, що ти приведеш із собою цілий Карвахол.

— Ерагон був тут? — ошелешено спитав юнак.

— Так, разом із Сапфірою.

— З якою ще Сапфірою?

— А ти хіба нічого не знаєш? — здивувався Джоуд.

— Ви про що?

— Гадаю, нам слід відверто поговорити, — трохи поміркувавши, сказав старий. — Я поясню, чого Імперія полює на тебе, а ти маєш розповісти мені про справжню причину вашої втечі.

— Але чому ми маємо тобі довіряти, Довгоногий? — спитався Лоринг. — Адже ти можеш працювати на Галбаторікса.

— Двадцять років тому, перш ніж Бром став сільським казкарем, я був його другом, — пояснив Джоуд. — Я допоміг йому й Ерагонові, коли вони прийшли до мене. Звісно, моїх слів може бути замало, а свідків я не маю, тож робіть, як знаєте. Я міг би покликати охорону, але не робитиму цього. Усе, що можете ви, — це розказати про себе й вислухати мене. То що?

— Згода, — озвався Роран, підпираючи двері стільцем, щоб ніхто не увійшов, — можливо, ти допоможеш нам. Якщо хочеш поговорити, то я тебе слухаю.

— Ти перший! — запропонував господар кабінету.

— Гаразд, я почну, але якщо нам не сподобаються твої відповіді, ми тебе вб'ємо.

— Хай буде так.

Рорану сподобалась витримка Джоуда, й він докладно розповів про все, що сталося з ними за останній час. Розповідаючи, юнак нетямився від подиву, лише тепер усвідомлюючи, як багато їм довелося пережити: вигнання воїнів Галбаторікса, зраду Слоуна, викрадення Катріни, втечу морем до Тейрма.

— Неймовірно! — вигукнув Джоуд. — Ще ніколи такого не чув! Ви повстали проти Галбаторікса й тепер ціле селище переховується в найбільшому з міст Імперії, а ніхто про це не знає!

— Саме так, — буркнув Лоринг. — Але поясни, для чого ми ризикуємо?

Джоуд хотів був відповісти, аж тут хтось посмикав двері й з іншого боку долинув жіночий голос:

— Джоуде! Ану впусти мене!

— Можна їй увійти? — спитав старий.

Роран подав знак Нолфаврелу, той кинув йому кинджала, що миттю опинився біля Джоудової горлянки.