Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 92

Єдиний вихід, який бачив Роран, — не посилати до Тейрма тих селян, яких уже помітили в Нарді. Утім, Гертруда, що добре зналася на ліках, а також він сам обов'язково мали йти. Юнак не міг покинути селян і розумів, що ніхто не захистить їх краще за нього. У цьому він переконався саме тоді, коли зважився на вбивство вартових, тим часом як решта присутніх навіть не зрушили з місця. Інші селяни мали відволікати увагу. Лоринг був старий, хоча й досвідчений вояк, а також неперевершений брехун. Бірджит уже давно довела, що вона витривала й метка жінка, а її син Нолфаврел уже вбив під час сутички воїна, незважаючи на те, що був іще зовсім юним. Роран сподівався, що мандрівники будуть схожі на велику родину, якщо Мандел нічого не зіпсує.

Отож, селяни збиралися підійти до Тейрма з півдня, аби ніхто не подумав, що вони прибули з Нарди морем.

На землю вже впали сутінки, коли перед ними нарешті з'явився Тейрм. Роран зупинився, аби роззирнутись навсібіч. Місто, що сховалося за високим муром, лежало на березі затишної затоки й лишалось неприступним для ворогів. Вартові зі смолоскипами стояли на сторожових вежах грізної фортеці, що височіла за міським муром, а темну воду затоки освітлював далекий маяк.

— Яке ж воно велике! — вражено вигукнув Нолфаврел, споглядаючи місто.

— Авжеж, велике, — кивнув Лоринг.

Увагу Рорана привернув корабель, пришвартований неподалік у гавані. Трищоглове судно було більше за ті, які він бачив у Нарді. Воно скидалося на військове й торгове водночас. Словом, його односельці могли б у разі чого чудово розміститися на палубі цього красеня.

— Це якраз те, що нам треба, — махнув рукою юнак.

— Але нам доведеться піти в рабство, щоб проїхатись на ньому, — гірко зітхнула Бірджит.

Кловіс попередив їх про те, що міська брама зачиняється перед заходом сонця, тож утікачі мали поквапитись, аби не ночувати просто неба. Коли ж вони наблизились до міста, то потрапили в розбурханий людський потік і легко в ньому розчинилися.

Зробивши знак Манделу, Роран наказав йому трохи відстати й пройти крізь браму окремо.

— Якщо тебе зупинять, то скажи, що шукаєш роботу, — попередив ватажок.

— Гаразд, — кивнув юнак.

Коли той відстав, Роран ні з того ні з сього почав накульгувати, вдаючи із себе каліку, й пірнув у браму разом зі стадом чиїхось корів. Жоден із воїнів не звернув на нього уваги, так само пощастило й решті загону.

Зібравшись неподалік на розі, утікачі зітхнули з полегшенням. Потім вони дочекалися Мандела й радісно рушили шукати недорогий готель. Крокуючи вулицями, Роран обережно роззирався довкола й вивчав вулиці міста, розробляючи можливі шляхи втечі. Ті вулиці, що тяглися з півночі на південь, розходились від фортеці стрункими лініями будинків, а ті, що вели зі сходу на захід, перетинали їх, утворюючи щось на зразок павутиння. Якби виникла потреба, то на цих перехрестях можна було б будувати барикади й інші захисні споруди.

«Якби Карвахол було влаштовано таким самим чином, — міркував Роран, — то його б не захопила ніяка Імперія».

Ще затемна їм пощастило влаштуватись на нічліг у «Зеленому каштані», обшарпаній таверні з дешевим харчем та ліжками, в яких аж кишіли клопи. Єдиною перевагою було те, що заплатити довелося мізерні кошти. Заощаджуючи гроші, утікачі навіть не повечеряли й миттю полягали спати.

Уже на світанку весь Роранів загін вирушив до міста в пошуках харчів і транспорту.

— Я чула про місцеву знахарку Анжелу, — сказала Гертруда. — Подейкують, що вона знається на магії й торгує травами. Я сходжу до неї, бо вона точно має те, що нам потрібно.

— Гаразд, тільки сама не ходи, — зупинив її Роран і, трохи поміркувавши, гукнув до Мандела: — Проведеш Гертруду, допоможеш їй скупитися й скрізь її захищатимеш, зрозумів?

Мандел з пошаною вклонився, і за мить вони із жінкою зникли за рогом. Решта утікачів пішли своєю дорогою.

Як виявилось, ця дорога була непростою, й, коли настала обідня пора, а вони ще ні на крок не наблизились до мети своєї подорожі, Роран почав нервувати. Нишпорячи містом, селяни дізналися, що трищоглове судно «Крило дракона», яке вони запримітили напередодні, було збудоване зовсім недавно, але ціна за його оренду була така, що годі й мріяти. Більше того, з огляду на Тейрмські ціни, у них не вистачало грошей на оренду будь-якого корабля. Навіть якби вони захопили баржі Кловіса, це б теж не розв'язало їхньої проблеми, адже в них не було їжі.

— І поцупити щось буде важкувато, — завважила Бірджит. — Куди не ступи — варта, тож навіть якщо ми роздобудемо десь харчів, то вивезти їх непомітно нам навряд чи вдасться.

— Згоден, — кивнув Роран.

Вони переговорили з Хорстом і порішили на тому, що коли їм не пощастить дістати провіант у місті, то доведеться грабувати селян на дорозі. Щоправда, так вони стануть схожими на королівських загарбників, адже одне діло битися зі слугами Галбаторікса чи навіть забирати баржі в хитрого Кловіса, що й так дасть собі раду, і зовсім інше — ображати таких самих бідних селян, як і самі втікачі. Ні, це буде справжнє неподобство.

Важкі думки стискали Роранову душу, наче лещата. Їхня подорож узагалі була великою аферою й трималася виключно на вірі й фортуні. А тепер Роран починав боятися, що Тейрм може стати останньою пасткою на їхньому шляху, куди він загнав селян, скутих злиднями, мов ланцюгами.

«Я міг би втекти та продовжити пошуки Катріни, але що ж то буде за перемога, якщо я залишу село напризволяще? — думав юнак. — Хай там як, але я нізащо не покину тих, хто мені довірився!»

Щоб утамувати голод, утікачі купили буханець свіжого житнього хліба й горнятко меду. Розраховуючись, Лоринг спитав був у крамаря про харчі, корабель і те, як його винайняти, але той кепсько на цьому тямив.

— Даруйте, що втручаюсь, — поплескав Рорана по плечу якийсь незнайомий чолов'яга, — але якщо вам потрібен корабель, то завітайте на аукціон.

— Який іще аукціон? — озирнувся юнак.

— О, це дуже сумна історія, але трапляється вона доволі часто, — пояснив незнайомець. — Одному з тутешніх крамарів, Джоуду Довгоногому, дуже не пощастило. Менш ніж за рік він втратив аж чотири свої кораблі, а каравани, які прямували суходолом, були пограбовані. Бідолаха став банкрутом і тепер розпродає своє майно, аби компенсувати втрати. Я не певен щодо харчів, але решту того, що вам потрібно, ви знайдете на аукціоні.

— А коли ж він почнеться?

— Оголошення про це висять на кожному стовпі! — здивувався чолов'яга. — Це буде післязавтра.

— Щиро вам дякую, — вклонився Роран. Правду кажучи, він ні за які гроші не підійшов би до жодного з тутешніх стовпів, на яких висів його портрет й сума винагороди.

— Нема за що, — знизав плечима чолов'яга.

Вийшовши з крамниці, утікачі миттю повернули за ріг, аби порадитись.

— Гадаєте, варто на це глянути? — спитав Роран.

— Це все, що нам залишається, — буркнув у відповідь Лоринг.

— А ти як думаєш, Бірджит?

— У нас немає іншого вибору, утім, ми не можемо чекати аж до післязавтра.

— Авжеж, не можемо, — замислився Роран. — Гадаю, нам слід зустрітися з Джоудом і поговорити про оренду ще до початку аукціону. Усі згодні?

Заперечень ні в кого не було, тож вони вирушили на пошуки Джоудового будинку, питаючись дороги в перехожих. Будинок стояв у західній частині міста, неподалік фортеці. Мандрівники були в захваті від розкішної будівлі, прикрашеної мармуровими статуями, внутрішніми фонтанами й безліччю речей, про призначення яких селяни навіть не здогадувалися.

Роздивившись маєток, Роран постукав у парадні двері. За мить ті прочинилися й до селян визирнув усміхнений служник.

— Що шановне панство зволить? — увічливо поцікавився він.

— Ми хотіли б побачити Джоуда, якщо він має час, — мовив Роран.

— Вам призначено?

— Ні, наше перебування в Тейрмі не надто довге, аби нам могли щось там призначати, — стримано пояснив Роран, добре знаючи, що служникові це й так відомо.