Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 83

— А хай йому грець! — обурився Кловіс. — Я так і знав, що тут щось не так! Худоба, кажеш? Ти пошив мене в дурні, юначе, справді пошив!

— Ні, — озвався Роран, — я не збрехав тобі, адже це моє стадо, а я його пастир. Хіба я не можу називати їх своєю худобою?

— Та називай їх, як хочеш, але я не погоджувався перевозити людей! — не вгавав старий. — Чому ти не сказав, який у тебе насправді вантаж? Я мав би скинути вас за борт і повернутись до Нарди.

— Але ти цього не зробиш, — спокійно мовив юнак.

— Чого це?

— А того, що мені потрібні ці баржі, зрозуміло? І що б там не сталося, вони будуть нашими. Тому не рипайся, якщо хочеш знову побачити свою Галину, — сказав Роран із неприхованою погрозою в голосі.

— Ну що ж, бодай тут ти не брешеш, — зіщулився старий.

Задоволений юнак відвернувся, але зробив це дарма. У повітрі просвистів важкий предмет, ледь-ледь не зачепивши його голову — Роран насилу встиг ухилитися, прикрившись щитом.

— Ти не переможеш мене, Кловісе, — сказав він зляканому капітану. — Краще скажи, чи дотримуватимешся ти угоди? Якщо ні, то я висаджу тебе на берег, заберу баржі й змушу команду слухатися мене. Отож, вирішуй, старий, бо тобі вже заплатили.

— Якщо я погоджусь, ти поясниш мені, що відбувається? — примружив той око. — Хай навіть ви злодії, але якщо ви служите королю, то я не повезу вас за жодні гроші!

— Якщо ти дізнаєшся про це, то твоє життя буде в небезпеці.

— Я наполягаю!

— Ти чув про Карвахол у Паланкарській долині? — зітхнувши, спитав Роран.

— Лише кілька разів. І що з того?

— Він перед тобою, — кивнув на принишклих біженців юнак. — Воїни Галбаторікса сплюндрували наше місто, а його мешканці змушені були перейти Хребет і вийти до Нарди. Король пообіцяв знищити кожного з них, тож єдина наша надія — дістатися Сурди.

Роран не став казати старому про разака, аби остаточно його не налякати.

— То вас і досі переслідують? — помовчавши, озвався Кловіс.

— Так, але ніхто не знає, де ми, тому нас шукають повсюди.

— І саме тому була тривога?

— Нам довелося вбити двох охоронців, що впізнали мене, — знехотя пояснив юнак.

Геть сполотнівши, нажаханий капітан відсахнувся вбік, але намагався триматися гідно.

— Швидше вирішуй, берег наближається, — нагадав Роран. Він знав, що зламав опір старого, хоч і не дуже з того радів.

— Сто чортів тобі в пельку, Міцний Молоте, — зітхнув той. — Я не друг королю, тож відвезу вас до Тейрма. Але після цього навіть бачити тебе не хочу!

— То ти обіцяєш, що не втечеш уночі або не утнеш іще якоїсь дурниці?

— Так, не хвилюйся!

Невдовзі дно «Червоного кабана» заскреготіло по прибережному піску й баржа торкнулася берега. Слідом за нею причалила й решта кораблів. Коли матроси спустили вітрила й подали східці, до Кловіса підбігли Торсон і Флінт, що засипали старого питаннями.

— Плани змінилися, — коротко пояснив той.

Залишивши старого з'ясовувати стосунки зі своїми підлеглими, Роран зістрибнув на пісок і подався шукати Хорста.

— Якщо вони дізнаються, що ми з Кловісом, то вишлють кінноту, аби перехопити нас, — застеріг він коваля, розказавши про вбивство вартових. — Треба тікати звідси якнайшвидше.

— А ти змужнів, хлопче, — глянув йому просто в очі Хорст. — Навіть я не був такий у твоєму віці.

— Довелося, нічого не поробиш, — відмахнувся Роран.

— Головне, щоб ти не забував, ким є насправді, — порадив коваль.

Не зважаючи на Кловіса, юнак разом із селянами почав переносити їхнє майно на «Червоного кабана». Зрозуміло, на те, щоб вантажити речі згідно з корабельними правилами, не було часу, тож величезні клунки й пакунки швидко поскидали на палубу. Потім загнали худобу, прив'язавши до залізних кілець у трюмі. І врешті-решт рівномірно розмістили людей. Кловіс, Торсон та Флінт, гаркаючи на юрбу втікачів, керували завантаженням, стоячи на носі своїх суден.

«Здається, усе», — замислився Роран, аж раптом почув крики. Продершись крізь натовп, він побачив Калітху, яка намагалася заспокоїти свого вітчима Вайланда, затягуючи його на корабель.

— Ні, я нікуди не поїду на цьому одороблі! — репетував старий. — Ви не змусите мене! Відпусти мене! Кажу ж, відпусти!

— І так другий день, — пояснила дівчина Рорану.

«Краще б він сконав десь на Хребті, аніж влаштовувати тут істерики», — подумки дратувався юнак, допомагаючи тягти впертого Вайланда. Той на мить угамувався, бо хтось тицьнув йому шмат в'яленого мяса, що надовго поглинув його увагу.

— Ворушіться, селюки товстозаді, — гаркав неподалік Кловіс. — Вода скоро спадатиме, тож залазьте на борт, залазьте!

Невдовзі справу було завершено й сходи затягли на баржу. Гурт селян намагався спустити судна на воду, відчайдушно штовхаючи їх у відкрите море.

— Ану, іще раз! — гукав Роран, допомагаючи й водночас тривожно роззираючись довкола. Фут за футом вони наближалися до моря, доки баржа не торкнулася водної поверхні. Несподівано анкерок брязнув над Рораном, сповнивши його рот морською водою, яку той з огидою виплюнув.

Підпливши до борту, юнак виліз на палубу, а команда тим часом уже виштовхувала баржу на глибочінь за допомогою довгих жердин. Так само завзято діяли на «Мерібелл» і «Еделіні». Незабаром Кловіс наказав витягти весла й підняти вітрила, і подорож до Тейрма нарешті почалася.

ОСЯГАЮЧИ ПРЕМУДРІСТЬ

Дні, що їх Ерагон провів у Елесмері, геть переплутались, а час немовби застиг у цій благословенній чудовій оазі. Пори року тут не дуже відрізнялися одна від одної, а підживлені закляттями ельфів рослини квітли і вдень, і вночі впродовж усього року.

Юнак дуже полюбив затишну Елесмеру з її елегантними будівлями в лісі, з її химерними співами в хащах, тендітними витворами мистецтва, схованими за кожним кущем, а також із її таємничими мешканцями. Дикі тварини тут не боялись мисливця. Часто Ерагон бачив, як ельфи гладили оленя чи лисицю або ж розмовляли з ведмедями. Деяких тварин неможливо було розпізнати. Як правило, вони з'являлися вночі й зникали, щойно юнак до них наближався. Одного разу він помітив якесь створіння, схоже на змію, тільки що вкрите хутром. А якось зустрівся із жінкою, що миттю обернулася на вовка.

Отож, Ерагон із Сапфірою продовжували вивчати Елесмеру, блукаючи її хащами разом із Ориком. Арія вже не супроводжувала їх. Вона кудись зникла з того самого часу, коли розбила Ерагонів фаіртх. Він помічав її безліч разів, та ніяк не міг попрохати пробачення, бо спритна ельфійка щоразу зникала з очей, мов яка примара. Урешті-решт, юнакові це обридло і він подався шукати її помешкання до Тіальдар Холу.

Двері були прочинені. Постукавши, Ерагон увійшов і роззирнувся по просторій кімнаті, обплетеній лозою. Ця кімната межувала з невеличкою спальнею та кабінетом. Два фаіртхи прикрашали стіни. На одному з них був портрет гордого ельфа зі сріблястим волоссям — певно, короля Евандара, та молодої ельфійки, яку юнак не впізнав.

Ерагон поблукав помешканням, радіючи з того, що нарешті дізнався, як насправді живе Арія. Ось на столику біля ліжка чарівна квітка у вазочці, ось сувої рукописів з поважними назвами: «Осілон», «Доповіді про врожай», «Життєпис Гілеада Дозорного»… На підвіконні стояли три мініатюрні дерева у формі ієрогліфів, що означали мир, силу та мудрість, а поруч — аркушик паперу з різними записами й віршем: