Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 79

Траплялися й втрати серед самих мандрівників. Якось, коли негода заскочила їх на відкритій місцині, троє стареньких людей — Хіда, Брена і Несбіт — відстали від валки й замерзли в снігу. Тієї ночі Роран уперше подумав про те, що через нього всі вони можуть загинути. Трохи перегодом сусідський хлопчина, впавши на дорозі, зламав руку, а невдовзі здоровань Саутхвел утопився в потоці, який стікав із льодовика. Вовки та ведмеді постійно полювали на їхню худобу, незважаючи на вогонь, який селяни запалювали вночі, переконавшись, що з Паланкарської долини їх уже не видно. А врешті-решт почав дошкуляти й голод.

Тим не менше, люди йшли вперед, виявляючи ту споконвічну впертість та загартованість, яка була притаманна їхнім славним пращурам. Вони могли півжиття на щось зважуватись, але якщо вже зважувались, то ніщо не могло примусти їх зійти із заповітного шляху. Тим паче тепер, коли вони досягли Нарди й надія знову повернулася до їхніх змучених сердець. Ніхто не знав, що буде далі, але те, що вони зайшли вже аж надто далеко, сповняло всіх рішучістю.

«Ми не були в безпеці в межах Імперії, — заспокоював себе Роран. — Тож я мусив зробити все, щоб нас не схопили, адже віднедавна я за всіх вас відповідаю». Крім того, захищаючи селян, він перш за все прагнув урятувати Катріну. Юнак постійно сумував, не знаючи, як склалася доля його коханої.

На світанку Роран із Хорстом, Бальдором, трьома синами Лоринга й Гертрудою вирушили до Нарди. Вони спустилися з гір на приміську дорогу, намагаючись залишатись непоміченими. Повітря знизу було таким густим, аж мандрівникам почало здаватися, ніби вони опинилися під водою.

Наближаючись до міської брами, Роран міцно стиснув руків'я молота. Двоє похмурих охоронців, зиркнувши на потріпаний одяг селян, загородили вхід алебардами.

— Ви звідки? — спитав той, що стояв праворуч. На вигляд він мав не більше двадцяти років, але волосся в нього було сиве.

— Ми з Тейрма, якщо вас це аж так цікавить, — випнув груди Хорст.

— Що привело вас сюди?

— Торгівля, бачте. Нас послали купці, які хочуть придбати товар саме в Нарді, а не в місцевих перекупників.

— Та невже? — примружив око вояк. — І що ж то за товар?

— Наприклад, цілющі трави, — озвалась Гертруда, побачивши, що Хорст вагається. — Ті, що привозили звідси, були плісняві й зіпсовані. А я хочу мати свіжі.

— А ми з братом, — сказав Дармен, — прийшли поторгуватися з вашими чоботарями, їхнє взуття зараз добре купують у Драс-Леоні та Урубейні.

— Авжеж, звісно, — і собі озвався Хорст. — А мені ось партію заліза треба забрати для мого господаря.

— Гаразд, — кивнув охоронець і показав алебардою на Рорана. — А йому що потрібно? Що він виробляє?

— Я гончар.

— Гончар? — здивовано перезирнулись вояки. — А навіщо ж тоді тобі отой здоровенний молот?

— А як, ви гадаєте, тріскається полива на глечику? Це не стається саме по собі, аж ніяк! По ній треба добряче вдарити! — картинно замахав руками Роран.

Охоронець зневажливо пирхнув і зміряв прибульців важким поглядом:

— Ну що ж, можливо, все це й так, але, як на мене, то на торговців ви чогось зовсім не схожі. Бродячі коти схожі на них куди більше, ніж ви…

— У нас були певні проблеми в дорозі, — пояснила Гертруда.

— Та я бачу, — посміхнувся воїн. — Але якщо вже ви прибули аж із Тейрма, то де ж тоді ваші коні?

— Ми залишили їх у таборі, — встряв у розмову Хатмунд, кивнувши кудись зовсім не туди, де насправді був їхній табір.

— Нема грошей, щоб зупинитися в місті, чи то як? — глузливо поцікавився охоронець, підіймаючи алебарду й жестом наказуючи напарнику зробити те саме. — Гаразд, проходьте. Але поводьтеся добре, бо отримаєте на горіхи.

Увійшовши в браму, Хорст потягнув Рорана подалі від дороги й зашепотів йому на вухо:

— Що ж ти таке їм наплів? Перевіряти горщики молотом, га?

— Погляньте-но! — смикнула старого за рукав Гертруда.

Неподалік від брами на дошці оголошень висів пожовклий пергамент. У ньому йшлося переважно про офіційні заяви уряду та місцеві події, але в самісінькому центрі був портрет Рорана, хоча й без бороди. Його розшукували як небезпечного злочинця.

Роззирнувшись довкола, нажаханий Роран пильніше придивився до оголошення про його розшук. Він, звісно, розумів, що Імперія переслідуватиме втікачів, але не сподівався, що це станеться аж так швидко. «Певно, Галбаторікс докладає всіх зусиль, витрачаючи чималі кошти, аби тільки схопити нескорених селян, — розмірковував юнак. — Коли вони були на Хребті, то гадали, що ворогів уже не існує.

А тепер оце ось оголошення, розвішане по всій Імперії…» Юнак гірко посміхнувся, радіючи бодай з того, що перестав голитись і, як і решта мандрівників, вигадав собі нове ім'я.

В оголошенні також була вказана й винагорода за спійманого злочинця. Незважаючи на те, що Герроу не вчив Рорана й Ерагона читати та рахувати — він гадав, що досить буде знати лише ціну на свій товар, і тоді тебе вже ніхто не обдурить, — Роран усе-таки зрозумів: Імперія пропонує за нього десять тисяч корон. Це навіть трохи потішило його самолюбство, бо таких грошей могло б вистачити на довге й щасливе життя.

Усміхнувшись, юнак глянув і на інше оголошення, що висіло поруч… і його немов блискавка вдарила. Це був Ерагон! Виходить, він живий, якщо на нього також полюють!

Зітхнувши й роззирнувшись навсібіч, Роран знов прикипів поглядом до пергаменту, намагаючись бодай приблизно збагнути, чому шукають малого. «Певно, це якось пов'язано з тим триклятим каменем, а також із візитом разаків до Карвахола», — міркував він, не знаходячи в оголошенні суми винагороди.

— У чому ж його звинувачують? — спитав юнак Гертруду.

— Вас обох звинувачують у зраді, — зиркнула знахарка на пергаменти. — Тут сказано, що Галбаторікс подарує титул графа тому, хто схопить Ерагона. А також попереджають, що він дуже небезпечний злочинець, тож слід бути обережним.

— Хто, Ерагон?! — здивувався юнак.

З одного боку, Роран розумів, що це цілковита маячня, але потім піймав себе на думці, що чом би й ні, адже він сам дуже змінився за останній час. У їхніх жилах тече одна й та сама кров, отож, де гарантії, що Ерагон не накоїв за цей час чогось значно гіршого, ніж його старший брат?

— Якщо за те, що ти вбивав Галбаторіксових вояків і боровся з разаками, дають аж десять тисяч монет, — тихо мовив Бальдор, — то що ж треба було зробити, аби за тебе пропонували титул графа?

— Можливо, дошкулити самому королеві? — висловив припущення Ларн.

— Годі вже базікати, — озвався Хорст. — Припніть язика, інакше наша подорож закінчиться в колодках. А ти, Роране, спробуй не привертати до себе уваги, бо за таку винагороду тутешні люди будуть придивлятися до кожного чужинця. Тож ходімо кожен у своїх справах, а пополудні зберемося й побачимо, що воно та як.

Засмучені мандрівники розійшлися: Дармен із синами вирушили на пошуки провіанту для селян, Гертруда подалась купувати лікарські трави, а Роран із Хорстом і Бальдором попрямували винаймати корабель, на якому можна було б перевезти селян до Сурди або до Тейрма.

Коли вони вийшли на берег, Роран, зупинившись, замилувався океаном, над яким висіло похмуре небо. Він ніколи не думав, що воно може бути таким низьким. Глухі удари хвиль об дерев'яний настил нагадували йому барабанний бій. Скрізь тхнуло рибою, і цей запах перекривав усі інші запахи.

— Нічогенький собі краєвид, чи не так? — глянув Хорст на здивованих юнаків.

— Авжеж, нівроку, — відказав Роран.

— Людина відразу ж стає нікчемною поруч із такою величчю, згодні?

— Це вже точно, — озвався Бальдор.

— Пригадую, коли я вперше побачив океан, то мав таке саме враження, — задоволено кивнув старий.

— І коли ж це було? — спитався Роран.

Окрім чайок, які кружляли над бухтою, він помітив якихось дивних птахів. Ті мали незграбне тіло й довгого, незвичного дзьоба, котрий притискали до самісіньких грудей. Один із птахів задер голову догори й показав під горлом шкіряну торбинку.