Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 84

— Ні, сонця вистачає лише на вирощування моху та грибів, — відказав гном. — Тронжхейм не виживе без прилеглих долин, тому багато хто з нас воліє жити деінде.

— То існують ще й інші міста гномів? — спитав юнак.

— Їх є кілька, — відповів Орик, глибоко затягуючись. — Тронжхейм — найбільше з них. До того ж, ти бачив тільки нижні рівні міста, а решта давно покинута. Там, нагорі, все давним-давно спорожніло. Тепер гноми ховаються під Тронжхеймом і Фартхен Дуром у гірських печерах та коридорах. Упродовж століть ми прокладали тунель під Горами Беор, тож тепер можемо пройти їх наскрізь, не підіймаючись на поверхню.

— Але ж це марнотратство! — здивувався Ерагон. — Навіщо ж тоді потрібен Тронжхейм?

— Правду кажеш, — кивнув гном. — Утім, місто виконує одну дуже важливу функцію!

— Яку? — поцікавився хлопець.

— У важкі часи воно дає притулок цілому народу, — сказав Орик. — Загалом, таке траплялося тільки тричі за всю історію гномів, але з тих часів ми дбаємо про наше місто.

— Воно справді варте того, — погодився Ерагон.

— Я радий, що ти зрозумів, — посміхнувся гном у відповідь. — На жаль, через кляту імперію, цю красу пощастило бачити небагатьом чужинцям.

— А скільки тут варденів?

— Гномів чи людей?

— Людей, — уточнив Ерагон. — Саме тих, що втекли від імперії.

— Близько чотирьох тисяч, — запихкав димом Орик. — Але це неточне число, бо залишаються тільки ті, які вирішили боротися. Решта ж перебуває під захистом Короля Орина в Сурді.

— Так мало? — здивувався Ерагон. — Та ж тільки одна з королівських армій нараховує близько 16 тисяч, не беручи до уваги ургалів!

Похитавши головою, Ерагон трохи перегодом спитав:

— А чому ваш Орин не бореться з імперією?

— Якби він виступив, — пояснив гном. — Галбаторікс миттю б його переміг. А так Сурду не чіпають, вважаючи це місто законослухняним, і даремно. Більшу частину провізії та зброї вардени отримують саме звідти… Але не сумуй, гноми теж битимуться, коли настане час! І ельфи обіцяли допомогти…

Ерагон неуважно кивнув і подумки звернувся до Сапфіри. З’ясувалося, що зараз вона смакує якоюсь поживою.

— А що це в тебе? — повернувся він до розмови, показуючи на Ориків шолом. — Я бачив такі символи на стінах у Тронжхеймі.

Гном обережно зняв окутий залізом шолом і торкнувся пальцем різьбленого візерунка.

— Це символ мого роду, — пояснив він. — Усі ми ковалі, тож молот і зірки, які ти бачив у місті, завжди були гербом нашого ватажка Коргана. Один рід володарює, а ще дванадцять підкоряються йому. До речі, король Ротгар теж із нашого роду.

Повертаючи тарілки, вони зненацька зустрілися з одним гномом, що гречно вклонився Ерагонові, пробубнівши щось незнайомою мовою.

— Що він сказав? — поцікавився зніяковілий юнак.

— Це ельфійська фраза, якою вітали вершників, — знизав плечима Орик. — Вона означає «срібна рука»… Ну то як, ти повертаєшся до Сапфіри?

— А де тут можна скупатися? — спитав Ерагон. — Мені треба змити дорожній бруд, а ще випрати сорочку… Ця геть забруднена кров’ю, до того ж порвана. Шкода, що в мене немає грошей, аби купити нову…

— Ти хочеш образити короля Ротгара? — з докором озвався гном. — Доки ти у Тронжхєймі, тобі не треба нічого купувати. Заплатиш пізніше, в інший спосіб. Аджихад із королем подбають, в який саме. Ходімо, я покажу тобі, де скупатися, а потім пошукаю для тебе нову сорочку.

Орик повів юнака сходами вниз, аж доки вони не опинилися в підземеллях Тронжхейма. Коридори перейшли у вузькі тунелі, де світилися червоні ліхтарі.

— Це для того, — пояснив гном, — щоб не осліпнути від денного світла, коли виходиш назовні.

Незабаром вони опинилися в кімнатці, двері з якої вели до більшої зали.

— Там у нас басейни. Щітки й мило знайдеш сам, а сорочку я принесу перегодом.

Ерагон подякував і почав роздягатися, почуваючись трохи незатишно в напівтемному підземеллі. Скинувши одяг, він увійшов у двері й опинився в цілковитій темряві. Повільно просуваючись уперед, юнак дійшов до басейну й заліз у воду. Навпомацки знайшов мило та щітку й почав митися. Потім він іще трохи поніжився у теплій воді, бездумно споглядаючи невидиму стелю.

Вийшовши в передпокій, хлопець знайшов чистого рушника, льняну сорочку й штани. Задоволений, він одягнувся й вийшов до тунелю.

Гном уже чекав на нього, попихкуючи люлькою. Вони знову піднялися крученими сходами до Тронжхейма, звідки потрапили в місто-гору. Звідти Ерагон покликав Сапфіру.

— А як ви спілкуєтеся з тими, хто нагорі? — спитав юнак в Орика, доки дракон летів із фортеці.

— Цю проблему ми вирішили дуже давно, — захихотів той. — Хіба ти не помітив сходів, що ведуть із Тронжхейма до фортеці над Ісідар Мітрім? Ми називаємо їх Вол Турін, тобто Нескінченні Сходи. Але щоразу бігати вгору-вниз не дуже зручно, тому ми сигналізуємо ліхтарями. Існує й іще один спосіб, хоча ми дуже рідко ним користуємось. Це великий жолоб, яким спускаються, немов із гори.

— Це що, дуже небезпечно? — посміхнувся Ерагон.

— Навіть не думай скористатися ним! — вигукнув Орик. — Жолоб збудовано для гномів, а /для людини він завузький. Тебе може просто викинути з нього.

Тим часом, залопотівши крилами, неподалік приземлилася Сапфіра. Відчувши дракона, звідусіль почали вилазити гноми. Вони тихо перемовлялися між собою.

— Вам ліпше піти, — стривожився Орик. — Зустрінемось уранці на цьому ж місці.

— А як же я дізнаюся, коли ранок? — здивувався Ерагон, роззираючись підземеллям.

— Я пришлю когось за тобою, — поквапив юнака гном. — А зараз іди!

Знизавши плечима, Ерагон проштовхався крізь юрбу й виліз Сапфірі на спину.

Дракон іще не встиг розправити крила, як з натовпу вискочила стара жінка й схопила Ерагона за ногу. Той спробував був звільнитись, та йому не пощастило. Очі в старої божевільно горіли, а іншою рукою вона притискала до грудей якийсь згорток.

— Чого вам треба? — злякано вигукнув хлопець.

Одним рухом руки жінка відкрила згорток, і звідти з’явилося дитяче личко.

— У неї нема батьків! — сказала вона хрипким голосом. — Благословіть дитинку, великий Арджетламе!

Ерагон запитально глянув на Орика, але той мовчки стояв неподалік.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — не вгавала стара.

Юнак ще ніколи цього не робив і неабияк розгубився. До того ж, будь-яке благословення могло зашкодити дитині.

«Чи можу я взяти на себе таку відповідальність?» — промайнуло Ерагонові в голові.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — свердлив мозок голос жінки.

Нарешті зважившись, юнак почав подумки добирати слова, аж раптом згадав прадавнє закляття. Це було справжнє побажання сили й наснаги. Стягнувши рукавичку, він схилився до жінки, поклав долоню на чоло дитині й урочисто промовив: «Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколір фра ротр». Після цього він відчув звичну слабкість, яка завжди приходила в його тіло, коли він користався магією.

— Це все, що я можу зробити, — сказав він жінці. — Гадаю, дитинці допоможе.

— Дякую тобі, Арджетламе! — прошепотіла стара, вклонившись. Вона почала сповивати дитину, аж раптом Сапфіра голосно форкнула й схилила до них свою величезну голову. Жінка застигла від жаху, але дракон лише обережно торкнувся чола дитини краєчком носа й знову випрямився.

Здивований гомін пробіг натовпом, адже на тому місці, до якого торкнулася Сапфіра, залишився сріблястий слід у вигляді зірки. Такий самий, як в Ерагона на долоні. Бідна жінка з побожністю глянула на могутнього дракона.

Тим часом, сколихнувши юрбу помахом крил, Сапфіра знялася в повітря, і вони з Ерагоном опинилися далеко від усього ворожого, незнайомого й злого.

— Що ти зробила тому маляткові? — спитав юнак, притулившись до шиї дракона.

— Я всього-на-всього подарувала дитині надію, — озвалась Сапфіра. — А от ти подарував їй майбутнє.

Несподівано, незважаючи на присутність Сапфіри, Ерагон відчув себе самотнім. Усе довкола здавалося чужим і безрадісним, а юнакові не було куди повертатися…