Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 83

— Він каже правду, сам я ніколи б не вибрався, — підтвердив Ерагон.

— Але чому ти й пізніше виступив проти близнюків? — знову напався на гнома Аджихад.

— Бо ті не мали жодного права читати думки Мертага! — обурився гном. — Утім, знаючи, хто він насправді, я б їх не спиняв.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився провідник. — Ми не мусимо чіпати людських думок, хоч би хто був їхнім власником. Ну що ж, ти зробив усе правильно… Але ти відмовився виконати наказ і тепер заслуговуєш на смертну кару.

Гном злякано зіщулився.

— Ви не можете його за це покарати! — вигукнув Ерагон. — Адже він мені допоміг!

— Це тебе не обходить, не втручайся, — суворо сказав Аджихад. — Орик порушив закон і має відповідати.

Юнак хотів був заперечити, але провідник спинив його рухом руки.

— Я з тобою згоден, — мовив він. — Вирок буде пом’якшено з огляду на обставини. Відтепер, Орику, тебе звільнено з військової служби. Зрозумів?

— Так, — кивнув гном.

— А оскільки в тебе тепер немає служби, я призначаю тебе провідником Ерагона й Сапфіри.

Ти мусиш дбати про їхній побут і відпочинок у нас. Сапфіра житиме на горі Ісідар Мітрім. А Ерагон може обрати помешкання там, де схоче. Коли він відпочине, покажеш йому навчальні поля. Гадаю, його вже там чекають.

— Я зрозумів, — вклонився Орик.

— Гаразд, можеш іти, — кивнув Аджихад. — І поклич до мене близнюків.

Виходячи, Ерагон спитав:

— Де мені знайти Арію? Я хотів би побачитись із нею.

— З нею ніхто не може бачитись, — заперечив провідник і відвернувся. — Тобі доведеться зачекати, доки вона сама прийде до тебе.

Благослови дитя, Арджетламе!

У коридорі вони зустрілися з близнюками, які прямували до кабінету Аджихада.

— Мені шкода, що в тебе через мене проблеми, — пропустивши їх, сказав юнак Орикові.

— Пусте, — пробурмотів той, смикаючи себе за бороду. — Я отримав те, що хотів.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Ерагон. — Адже тепер ти не зможеш воювати, бо маєш бути тільки моїм провідником!

— Аджихад учинив мудро, — спокійно сказав гном. — Він розуміється на законах, тому й покарав мене. Але я маю ще одного господаря, Ротгара. Тож робитиму, що схочу.

— Виходить, Аджихад розв’язав тобі руки? — здивувався Ерагон, збагнувши, що владу в Тронжхеймі поділено навпіл.

— Саме так, — похмуро усміхнувся Орик. — Відтепер близнюки не можуть на мене скаржитись. Зрозуміло, це їх розлютить, але хитрий Аджихад вигадає щось і для них… Та ти, мабуть, уже зголоднів? Ходімо, ми ще мусимо подбати й про твого дракона.

— Його звати Сапфіра, — сказав Ерагон, почувши, як та невдоволено засичала здалеку.

— Вибач, я запам'ятаю, — вклонився Орик до Сапфіри. Знявши зі стіни лампу, він повів прибульців довгим коридором.

— Чи хтось у Фартхен Дурі користується магією? — спитав Ерагон, ледь встигаючи за гномом.

— Ні, тут магією майже не користуються, — відповів той, знизавши плечима. — Хіба що для загоювання ран. Востаннє вони використовували свою силу для лікування Арії.

— А як же близнюки? — нагадав юнак.

— Гм, — буркнув Орик, — вона б усе одно відмовилась від їхньої допомоги. Та й лікувати вони не вміють. Їхній хист проявляється тільки тоді, коли треба плести інтриги або захоплювати владу. Дейнор, попередник Аджихада, дозволив близнюкам приєднатися до варденів, бо тоді нам була потрібна їхня підтримка.

Нарешті вони ввійшли до одного з чотирьох тунелів, які розділяли Тронжхейм. Під низьким склепінням людські голоси лунали впереміш із гномівською говіркою. Але щойно з’явилися прибульці в супроводі грізного дракона, гомін миттю стих. Не звертаючи жодної уваги на принишклу юрбу, Орик повернув ліворуч, прямуючи до міської брами.

— Куди це ми йдемо? — спитав Ерагон.

— Ми вибираємося з проходів, щоб Сапфіра могла полетіти до фортеці драконів на Ісідар Мітрім. У тій кам’яниці немає даху, оскільки верхівка Тронжхейма перебуває під відкритим небом, як і верхівка Фартхен Дура. Зазвичай саме там зупинялися вершники, коли приїжджали до міста.

— А чи не буде нам незатишно без даху над головою? — засумнівався парубок.

— Ні-ні, — заспокоїв його Орик. — Фартхен Дур захищає нас від негоди, яка просто оминає цю місцину. Крім того, уздовж стін є печери для драконів. Єдине, чого слід боятися, так це бурульок. Падаючи, вони можуть навпіл розтяти коня.

— Не хвилюйся, — озвалась до юнака Сапфіра. — Печера безпечніша за будь-яке місце, де нам доводилось зупинятись.

— Можливо, — кивнув Ерагон. — Як гадаєш, з Мертагом усе буде гаразд?

— Аджихад справляє враження шляхетної людини, — відповів дракон. — Якщо тільки Мертаг не спробує утекти.

Ерагон засмучено притих, згадуючи події минулих днів. У душі він усвідомлював, що їхня божевільна мандрівка закінчилася, але треноване тіло не хотіло з цим змиритись, бажаючи нових випробувань.

— А де наші коні? — нарешті озвався юнак.

— У стайні, під брамою, — почув він у відповідь. — Ми побачимо їх перед виходом із Тронжхейма.;

Вони вийшли з міста через ті самі ворота, через які й увійшли. Позолочені грифони на брамі виблискували у сяйві смолоскипів. Їх запалили, бо сонце вже сідало, і його промені не потрапляли всередину гірської западини Фартхен Дур.

— Добра їжа та чиста гірська вода чекають на вас там, — показав Орик у бік вершини Тронжхейма. — Кожен має обрати окрему печеру. Потім вам приготують постіль і більше не хвилюватимуть.

— А я гадав, що ми будемо разом, — обурився Ерагон. — Я не хочу розлучатися з Сапфірою.

— Вершнику Ерагоне! — твердо сказав Орик. — Я роблю все, аби вам було зручно. Тож Сапфіра житиме окремо. До того ж, бенкетна зала не така вже й висока, щоб у ній вечеряв дракон.

— А чому б не принести вечерю у кам’яницю? — заперечив юнак.

— Тому, — з серцем відказав гном, — що їжу готують унизу, а нагору йти дуже довго. Якщо ви, звісно, хочете, то слуга може принести вам вечерю. Але, як на мене, це повне безглуздя.

«Він справді готовий зробити для мене що завгодно, — подумав Ерагон. — Але чи нема тут якогось підступу, бо цей гном чомусь надто вже швидко погодився?»

— Я стомилася, — несподівано сказала Сапфіра. — Хай буде, як буде. Ходи повечеряй, а потім повертайся до мене. Ми надто довго потерпали, аби відмовлятись зараз від перепочинку.

— Добре, я вечерятиму внизу, — трохи подумавши, сказав Ерагон, не помітивши, як гном задоволено посміхнувся.

— Ти забереш мого меча? — спитав юнак, знімаючи сідло з дракона.

— Гаразд, — відповіла Сапфіра. — Але залиш собі лук. Хоч ми й довіряємо місцевим людям, та нам усе одно слід бути обачними.

— Я згоден, — кивнув хлопець.

Не вагаючись, дракон миттю відірвався від землі й здійнявся у вечірнє небо. Розмірений шурхіт його крил іще довго був єдиним звуком, який лунав у темряві. Коли він стих, вражений Орик захоплено присвиснув.

— Так, юначе, — сказав гном. — Ти справді щаслива людина! Як би я хотів так само злетіти понад хмари! Але мені випало ходити по землі, а точніше під нею…

На якусь мить гном, здавалося, засумував, але потім лунко сплеснув у долоні:

— Я ж забув про вечерю! Після того жалюгідного частування в близнюків ти, мабуть, голодний як вовк!

Разом з Ориком Ерагон мав повернутися до Тронжхейма, проминувши коридорний лабіринт і вийшовши до великої зали з рядами кам'яних столів. Яскраве полум’я палахкотіло в печах.

Гном сказав одному з кухарів кілька слів незнайомою мовою, і той миттю подав їм важкі тарілки з тушкованою рибою та грибами. Потім вони піднялися на поверх вище і, нарешті, усамітнились в глибокій ніші, де мовчки взялися до вечері.

Коли тарілки спорожніли, задоволений Орик витяг довгу люльку.

— Добре попоїли, хоч не завадив би ще й ковточок меду, аби запити всю цю смакоту, — посміхнувся він, пихкаючи димом.

— Так, справді смачно, — погодився Ерагон. — Мабуть, на тутешніх землях непогано родить?