Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 72

Доки розлючений дракон шукав якусь безпечнішу переправу, юнаки встигли трохи попоїсти.

Невдовзі Сапфіра повернулась і сказала, що її пошуки не принесли жодних результатів: на багато миль уперед річка була такою ж широкою.

— Тоді я полечу першим і наглядатиму за кіньми на тому боці, — запропонував Мертаг.

Коли дракон, перенісши юнака, повернувся, Ерагон прив’язав йому до живота непритомну ельфійку й підвів його до коней.

— Чекай, — зупинив він Сапфіру, глянувши на її пазури, якими вона збиралася схопити нажахану тварину. Потім він перевернув сідло на коні так, аби вберегти його від подряпин. Але кінь усе одно щосили засмикався й жалібно заіржав, коли дракон злетів у повітря.

— Прокляття! — тихо скрикнув Ерагон. — Сапфіро, нас можуть почути!

Зрештою, це вже не грало якоїсь ролі — здалеку до них наближалися вершники короля. Перенісши одного коня, дракон повернувся за другим, безцеремонно схопивши його й глянувши на близьких переслідувачів.

— Я миттю! — запевнив він розгубленого юнака. За хвилину він і справді був біля господаря й чекав, доки той видереться йому на спину. Невдовзі втікачі були на іншому березі ріки.

Виснажені й перемерзлі мандрівники рушили далі, ледь не засинаючи в сідлі. Вони не збивались з дороги лише завдяки пильному оку Сапфіри.

Невдовзі земля під ногами зробилась м'якою, коні почали швидко втомлюватися, тож мандрівники мусили дедалі частіше спинятися. Сонце почало припікати, а річка Рамр залишилась далеко позаду. Далі розляглася Хадарацька пустеля.

Хадарацька пустеля

Нескінченні дюни тяглися в цих пустельних землях аж до самого обрію. Вітер здіймав піщану куряву. Де-не-де траплялися хирляві деревця, а десь далеко попереду бовванів гірський масив. Ніде не було тварин, лише високо в небі ширяли якісь невідомі птахи, тому порожнеча здавалася ще більш гнітючою.

— А ти впевнений, що ми знайдемо тут їжу для коней? — спитав Ерагон, ледь повертаючи язиком. У роті йому пересохло, а горло весь час судомило від пилюки.

— Ось там, бачиш? — показав Мертаг у бік скелястих гір. — У передгір’ї має рости трава, й там можна буде випасти коней.

— Добре, якщо так, — відповів парубок. — Але спочатку треба відпочити.

Вони відв’язали ельфійку від живота дракона, трохи перекусили й лягли в затінку дюн. Сапфіра прилаштувалася поруч, розкинувши над ними крила.

— А тут непогано, — зауважила вона. — Можна жити роками, не помічаючи плину часу.

— А ще тут непогано літається, — сонно відповів Ерагон.

— І не тільки це, — не вгавав дракон. — Глянь, який тут простір! Недалечко гори, де можна сховатися, а також вистежувати дичину… А тепло як!

— Тобі що, справді тут подобається? — здивувався юнак.

— Авжеж!

— Ну, тоді ми обов’язково повернемось сюди, коли все скінчиться, — засинаючи погодився Ерагон. Сапфіра задоволено завуркотіла.

Настав ранок четвертого дня після їхньої втечі з Джиліда. Слід сказати, що втікачі справді від’їхали досить далеко від цього міста. На цей раз вони добре виспались і поновили сили. Переслідувачів ніде не було, але юнаки все одно не зупиняли коней, розуміючи, що імперія не відчепиться від них, доки вони будуть на її території.

— Галбаторіксу, мабуть, уже повідомили про мою втечу, — вголос міркував Ерагон. — От він і вислав за нами разаків. Звісно, зараз вони ще далеко, але ми будь-якої миті маємо бути готові дати їм відсіч.

— Так, цього разу мене вже не закують у кайдани, — загарчав дракон.

— Будемо сподіватися, що, переправившись через річку Рамр, ми відірвалися від переслідувачів, — відгукнувся Мертаг.

— Це ще вилами по воді писано, — сказав Ерагон. — Може, доки ми тут патякаємо, разаки вже ціляться нам у потилицю.

Перед заходом сонця мандрівники дістались тих гір, які бачили зранку. Утім, спека не спадала, дошкуляючи їм як ніколи. Шкіра була попечена, в горлі пересохло… Пустивши коней пастися на жалюгідну траву передгір’я, друзі розвели багаття.

— Цікаво, як далеко ми від’їхали? — спитав Ерагон, відв’язуючи ельфійку.

— Не знаю, — відповів Мертаг, зазираючи в казанок. — У нас надто мало води, нічим напувати коней, а ти питаєш про такі дрібниці.

— Заспокойся — сказав юнак. — І приведи сюди коней.

Сапфіра вирила пазурами яму, а Ерагон, зосередившись, вимовив магічне закляття — і вже за мить із-під землі задзюрчала вода. Вражений Мертаг мовчки набрав міхи й дав коням напитися. Потім зробила кілька ковтків Сапфіра, а за якусь хвильку до води припав і сам вершник. У нього майже не залишилося сил: видобуток води геть його виснажив.

Коли вони прокинулися наступного ранку, було доволі холодно. Мертаг і досі перебував не в найкращому гуморі, та й Ерагон почувався не вельми. Під час сніданку він спитав у свого приятеля:

— Як ти гадаєш, мандри пустелею заберуть у нас багато часу?

— Ну, зважаючи на наші темпи, це забере не день і не два! — відповів той. — Але ж глянь, як багато ми вже пройшли.

— Нехай навіть так, — відповів Ерагон. — Але, вочевидь, нам треба якнайшвидше звідси вибратися, бо мені вже остогидло кожної хвилини протирати очі від піску.

Поснідавши, Ерагон оглянув ельфійку. Та лежала, як нежива, і тільки розмірене дихання виказувало присутність життя в її змарнілому тілі.

— Що ж з тобою таке? — прошепотів юнак, витираючи пісок з обличчя ельфійки. — Як же можна так довго спати й залишатись живою?

Зітхнувши, Ерагон прив’язав дівчину під животом дракона, а сам скочив верхи на вірного Сніговія.

Коли вони покидали табір, на обрії замерехтіло якесь незвичне марево. Мертагові здалося, що то міраж, а Ерагонові, на жаль, не пощастило розгледіти деталей… Хлопця дуже непокоїв стан ельфійки. Треба було щось робити, але що саме і взагалі, чим зарадити бідолашній, він не знав. Вони годинами говорили про це із Сапфірою, але так і не дійшли згоди.

Опівдні мандрівники зупинилися перепочити. Підозріле марево на обрії набуло чітких обрисів. Тепер там чітко вимальовувались чарівні пагорби, вкриті лісом, що були немов підвішені в небі чиєюсь невидимою рукою. Ерагон протирав очі, хитав головою, та марно — видиво не зникало.

Незабаром мандрівники наблизилися до підніжжя гір, порослих лісом, над яким ген до неба тяглися засніжені вершини. Це було схоже на величний мур, який поєднував Алагезію з небом.

— Та їм же нема кінця-краю! — прошепотів неабияк вражений Ерагон. Йому доводилось чути багато історій про Беорські гори, але він ніколи не уявляв їхньої справжньої величі. Навіть Сапфіра, перейнявшись подивом господаря, почала пильно розглядати мальовничий ландшафт. Здавалося, що дракон згадав про своє походження з цих таємничих місць.

— Я почуваюсь тут, наче дитина, — гукнув він до хлопця. — Ці гори більші за мене!

— Так, — неуважно відповів замислений Ерагон. — Ми досягли краю пустелі. Мабуть, невдовзі зможемо побачити, що ж там, за нею…

Сапфіра зробила коло над дюнами.

— Можливо, — озвалась вона згори. — Але не так скоро, як нам того хочеться. Тутешні відстані й розміри важко порівняти з будь-чим. Ці землі могли б бути чудовим притулком і для варденів, і для ельфів. Що ти на це скажеш?

— Та тут можна сховати цілий світ, — відповів юнак. — І жодна імперія про це не дізнається.

Наблизившись до свого похнюпленого супутника, Ерагон торкнув його за плече:

— Ти тільки поглянь на це!

— Що, що таке? — буркнув той, протираючи очі.

— Кажу, поглянь яка краса! — не вгавав парубок.

Мертаг і справді роззирнувся навсібіч.

— Що це? — вражено вигукнув він. — Хіба таке буває? Я бачив гори, але щоб такі…

— Сподіваюсь, істоти, які в них мешкають, будуть хоч трохи менші, — пожартував Ерагон.

— От якби відпочити в тому раю бодай кілька днів, — потягнувся його напарник. — Ця пустеля мене вкрай виснажила.

— Я теж стомився, — зізнався Ерагон. — Але не зупинюсь, доки дівчина не одужає, або… не помре.

— Не розумію… Ти що, гадаєш, подорож якось їй допоможе? — похмуро спитав Мертаг. — Їй би полежати в ліжку, а не теліпатися в небі під черевом дракона.