Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 71

А коли ямка в камінці нарешті наповнилась водою, хлопець із подивом помітив, що ще й досі живий. Полегшено зітхнувши, він відчув шалений голод і спрагу.

— Що сталось? — спитала Сапфіра.

— Нічого не вийде, — відповів Ерагон. — Я хотів обернути пісок на воду. Але це смішно… Тепер у мене немає сил навіть випити її, не те що добути більше.

— Будь обережний, — попередив дракон. — Не варто поєднувати давні слова по-новому, це може тебе вбити.

— Я знаю, — кивнув юнак. — Але це був єдиний спосіб перевірити мою ідею. Слухай, ось ти ж змогла обернути Бромову могилу на діамант, то чому ж я…

— Я не знаю, як це мені вдалося, — відповіла Сапфіра.

— Тоді спробуй зробити нам воду!

— Ерагоне! — докірливо мовив дракон. — Кажу ж тобі, я не контролюю свою силу. Подібні речі трапляються поза моєю волею, розумієш? Іноді мені це вдається, але зараз я така ж безсила, як і твій кінь.

— Неправда, — відповів на те юнак. — Ти — могутній дракон.

Занудьгувавши, він знічев’я почав креслити в придорожній куряві карту Паланкарської долини. Туга за рідною домівкою поволі сповнювала його груди. Зітхнувши, Ерагон обтрусив руки й звівся із землі. Ідучи геть, він краєм ока зиркнув на свої креслення — і раптом помітив, що неглибокі борозни на малюнку наливаються водою!

— Сапфіро, поглянь! — закричав він драконові.

— Але як це нам допоможе? — уважно пригледівшись, спитав той. — Вода в пустелі схована дуже глибоко, а копати землю нам доведеться не один день.

— Та ні ж бо! — не вгавав задоволений хлопець. — Якщо вона там, я її дістану, розумієш? Замість того, щоб обертати пісок на воду, я просто дістану її з-під землі. Дивись!

Ерагон зробив неглибоку ямку біля своїх креслень і подумки спрямував на неї магічну енергію. За якусь мить під його ногами несподівано зажебоніло слабеньке джерельце. Вода була цілком придатною для пиття.

— Ну, добре, — бридливо понюхала калюжку Сапфіра. — Але ж ми будемо в пустелі, де вода ховається значно глибше.

— Усе одно дістанемо! — зареготав юнак. — Це зовсім легке завдання, якщо виконувати його повільно. Адже ти мені допоможеш?

— Не знаю, — завагався дракон. — Адже це може коштувати нам життя… Ти впевнений?

— Звісно, впевнений, — заспокоїв Ерагон дракона.

— Тоді повертайся до Мертага, — якось сумно посміхнувся той. — А я охоронятиму табір, доки ви спатимете. Не хвилюйся, у мене вистачить сил.

З болем у серці юнак глянув на стомленого дракона й поплентався до табору.

— Ну то що? — нетерпляче спитав Мертаг. — Ми вирушаємо в пустелю?

— Так, — відповів Ерагон. — Вирушаємо.

Він швидко переповів напарникові свій план і оглянув рани ельфійки. А вже потім ліг спати. Засинаючи, Ерагон іще довго згадував чарівне обличчя дівчини.

Річка Рамр

Зранку всі прокинулись від пронизливого холоду й почали ладнатися в дорогу.

— А як же нам бути з ельфійкою? — спитав Ерагон. — Верхи на Сапфірі не можна, бо в дівчини ще й досі не загоїлись рани. У пазурах Сапфіра теж її не понесе — це надто виснажливо для дракона. На коні? Теж ні, бо це дуже повільно…

— Якби ти летів на Сапфірі, то можна було б верхи, — озвався Мертаг. — Хоча, знову ж таки, її рани…

— А що як прив’язати дівчину до мого живота? — запропонувала Сапфіра. — Тоді я летітиму, не завдаючи їй болю. Хіба що її можуть вразити ворожі стріли, але цього можна не боятись, бо я летітиму дуже високо.

Ніхто не зміг вигадати якогось кращого плану, тож друзі так і зробили. Ерагон закутав ельфійку в ковдру й прив’язав до живота дракона.

— То що, уперед? — гукнула Сапфіра. — Мерщій, хлоп’ята!

— Я завжди любив перегони! — озвався Мертаг.

— Тим паче, що тепер ми змагаємось за власне життя! — нагадав Ерагон.

Юнаки хутко скочили на коней, дракон здійнявся в повітря, і всі разом подалися в бік далекої Хадарацької пустелі.

По дорозі Ерагон весь час думав про ельфійку. Це чарівне створіння було тепер разом із ним! Цікаво, що б сказав Роран? І чи зможе він хоч колись розповісти йому про свої пригоди?

Решту дня друзі гнали коней безмежною долиною, вряди-годи роблячи невеличкі зупинки для перепочинку. Воїни з Джиліда, мабуть, залишились десь далеко позаду, але друзям усе одно слід було остерігатись королівської варти, що могла бути в зустрічних селищах. Двічі на шляху юнаків траплялися засідки, та Сапфіра встигала вчасно їх попередити. Утім, їм таки довелося з’їхати зі шляху, аби не втрапити в яку халепу.

Надвечір місцевість змінилася, довкола потяглися пагорби, де-не-де порослі кактусами.

— Попереду місто Булрідж, — озвався Мертаг. — На нас обов’язково там чекатимуть, тому нам слід оминути цю засідку по темряві.

Невдовзі друзі побачили й саме місто, щільно оточене вартою. Спішившись, утікачі обережно оминули засідку й знову рушили в дорогу.

Наступна зупинка була вже на світанку Неподалік несла на південь свої каламутні води річка Рамр. Значить, вони зуміли подолати чималий відтинок шляху.

— Нам треба знайти якусь місцину для перепочинку, — схилився на шию коня Ерагон, радіючи з того, що їм пощастило уникнути небезпеки.

Вони розбили табір у заростях ялівцю, розстелили ковдри й обережно відв'язали ельфійку. Сапфіра терпляче чекала.

— Я вартуватиму до ранку, — сказав Мертаг. Ерагон щось буркнув на знак згоди й, загорнувшись у ковдру, миттю заснув.

Відпочити як слід їм так і не вдалося, бо вдосвіта мандрівники знову збиралися в дорогу.

— Це вже третя ніч після нашої втечі з Джиліда, — раптом озвалась до Ерагона Сапфіра. — А ельфійка ще й досі не прокинулась. Вона не їсть і не п’є, тож довго не протягне. Треба щось робити.

— Що сталося? — спитав Мертаг, сидячи на коні.

— Ми говоримо про ельфійку, — відповів Ерагон. — Сапфіру непокоїть її стан. Дівчина ще й досі не прокинулась, уявляєш? Мабуть, я загоїв не всі рани…

— А може, це Смерк перешкоджає? — припустив Мертаг.

— Тоді їй неодмінно треба допомогти.

Мертаг зліз із коня й схилився над дівчиною.

— Здається, вона просто спить, — здивувався він. — Цілком можливо, що це такий ельфійський самозахист… Але чому він так довго триває? Адже небезпека минула, ми врятували її від Смерка…

— Та чи здогадується вона про це? — тихо сказав Ерагон.

— З цим можна й зачекати, — відповів Мертаг. — Натомість нам треба якомога швидше вирушати, щоб не втратити перевагу над переслідувачами. Оглянеш її пізніше, коли ми робитимемо зупинки.

— Зачекай трохи, — попрохав Ерагон. Змочивши ганчірку, він обережно торкнувся вуст дівчини й обмив лице, почуваючись її єдиним захисником.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, уникаючи великих пагорбів, на яких могла чатувати королівська варта. З тих самих міркувань і Сапфіра пленталась позаду, не здіймаючись у повітря. Було чути, як драконячий хвіст звивається по землі, немов велетенська синя змія.

Коли в небі з’явилася перша ранкова зірка, мандрівники вийшли на крутий берег, порослий чагарником. Десь далеко внизу шуміла вода, долаючи пороги.

— Це річка Рамр! — гукнув Ерагон.

— Так! — заклопотано озвався Мертаг. — Треба пошукати місцину, де б її можна було перейти.

— У цьому немає потреби, — озвалась Сапфіра. — Я перенесу вас.

— А коней? — в один голос спитали хлопці.

— Якщо ви їх притримаєте, то й коней теж, — сказав дракон.

— Мабуть, не варто, — почав вагатися Ерагон. — Це дуже небезпечно. Ліпше ми пошукаємо переправу.

— Ні-ні, — не вгавала Сапфіра. — Нам не можна гаяти часу.

— Як ти гадаєш, тут глибоко? — поцікавився Ерагон у Мертага.

— Хтозна, — знизав плечима той.

Тим часом Сапфіра вже встигла перелетіти річку й роззирнутися довкола.

— Гіршого місця для переправи годі й уявити, — сказала вона Ерагонові. — Річка з півмилі завширшки, до того ж кудись повертає.

— З півмилі! — злякано повторив парубок. — Може, справді краще перелетіти?

— Летіти з кіньми? — скептично скривився Мертаг. — Але ж вони бояться дракона! Та ще й така відстань… Нехай ліпше Сапфіра пошукає інше місце, нижче за течією.