Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 122

Так. Це був тільки підрядник, нашвидку зроблений, щоб він, видавець П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зі змістом. І те, що він читав зараз, було таким далеким, і незнайомим, і дивним.

«Хто бував на Україні? Хто знає Україну?

Хто бував і знає, тон нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати й вишневі садки, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки цвітуть і всі соловейки защебечуть...»

Він читає і мимоволі усміхається. Спочатку тому, як недоцільно обрала авторка цей свій твір: хто ж знає тут Україну?

Але читає далі маленький вступ і раптом уявляє, як ця жінка з русявими косами вночі сидить біля вікна маленького домика під соломою і слухає, як дерева ростуть, як річка тихо леліє і як солов'ї почали перегукуватися, перегукуватися, а потім усі разом защебетали і все заглушили...

І він уже всміхається не з дивного бажання письменниці почати з цього твору, а вже якось підсвідоме те все уявляючи.

Він зачитався. Яке те все було далеке, і всі звичаї, і вдачі, весь побут незнаної країни — певне, вона, авторка, дуже її любить, коли так вималювала все, і, певне, сумує за нею, бо немов проспівала якусь баладу.

І він згадав, як сумував за своїм краєм, за своїм Парижем, коли опинився у вигнанні. Він змушений був покинути Париж у 1852 році, адже він, республіканець, гарячий, завзятий, був енергійним політичним діячем, займав посади в міністерстві іноземних справ, морському міністерстві, був генеральним секретарем кабінету. Але коли владу захопив цей підступний, віроломний Наполеон III — «малий Наполеон», як назвав його Віктор Гюго, після цього ганебного перевороту скільки друзів Етцеля і він сам опинилися у вигнанні! Його улюблений Віктор Гюго під чужим ім'ям теж переїхав спочатку до Брюсселя, де влаштувався і Етцель. Та потім Гюго переїхав на острів Джерсі, а потім Гернсей. Гюго й досі у вигнанні, він не захотів повертатися і після оголошеної амністії, поки, як казав він, «у вигнанні свобода». Там, над океаном, народжуються його полум'яні твори. Його блискучий памфлет «Малий Наполеон», його вірші, зібрані у книжці «Відплата», видав Етцель так само. як і перші його романи. Етцель після амністії не так давно повернувся до Парижа. Він вважав, що як видавець—а він був природженим видавцем, — він більше зробить для батьківщини. Йому писала про це і Жорж Занд, старий його друг, що він мусить приїхати працювати тут. І це не зрада його республіканських ідеалів. Його просвітительська діяльність повинна бути в нього зараз на першому плані.

Справді, він був природжений видавець, винятковий видавець.

У чому талант видавця? Відчути, що потрібно народу. Відчути Івсі передові ідеї доби — де б вони не народилися, в якій країні, якої б мовою не були проголошені — і якнайшвидше перекласти рідною мовою, і зробити здобутком своєї культури, і, найголові яіше, відчути талант у скромному молодому письменнику, і, пішовши на риск, підтримати його. Згуртувати навколо видав- ництва письменників, художників, обов'язково й художників, і в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки і завжди було спроможним підтримати того автора, який через будь-які причини перебуває в матеріальній скруті. Дати можливість йому працювати.

Нещодавно приніс йому несподіваний роман не відомий нікому Жюль Верн. В романі дивно переплетені наука й фантастика, і все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослідників, мандрівників, і все викладено в гострому сюжеті.

Син Етцеля Жюль-Жюль, підліток, прочитав не відриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть і дорослі, і молодь, і діти! Як вони поширюватимуть кругозір кожного підлітка, прилучатимуть до новин науки і виховуватимуть бажання невтомної праці, пошуків. Він уклав і підписав з молодим Верном договір, — на двадцять років! По роману в рік!

Невже він помилиться? Ні, нізащо! Він вірив у свій талант видавця.

Яка шкода, що це оповідання чи невеличка повість української письменниці аж ніяк не матиме успіху у французьких читачів! Але ж як вона написана! Недарма старий Етцель замріявся і деякі рядки перечитав кілька разів...

І потім... З цієї повісті видно, яким повітрям дихає молода жінка, і йому, старому республіканцю, прогресивному просвітителю, це приємно.

Саме тепер він узявся до організації журналу для дітей та юнацтва: «Magazine d'йducation et de rйcrйation» — «Журнал виховання та розваг».

Він розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би хотів залучити до участі в журналі. І не тільки для «rйcrйation» — найкращих письменників, але й для «йducation» — вчених. Поряд з письменниками Мало, Шатріаном, Еркманом, Лорі, Лабуле, звичайно, відкритим тепер Жюлем Верном, в журналі мелькають імена старого друга-республіканця, мандрівника, який теж зазнав вигнання, географа Елізе Реклю, молодого талановитого астронома Каміла Фламаріона, хіміка Сент-Клер-Девіль та інших. А ілюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвіль, Альфонс Деневіль, Жорж Ру та всі здібні талановиті художники, які щиро відгукнулися на таку потрібну цікаву справу. А що, як у журналі візьме участь і ця українська письменниця? Що з того, що саме ця повість непридатна — але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто надто далека своїм змістом і тому не матиме успіху, а перший виступ повинен бути вдалим.

Вона також зможе перекладати російською мовою ті французькі книги, що видає тут Етцель, адже його «контора» зв'язана з «конторою» Вольфа й іншими видавництвами у Петербурзі! Це було б вигідно для обох сторін.

Марія навіть не сподівалась так швидко одержати відповідь. «Мадам, я прочитав рукопис, який Ви мені залишили. Талант автора для мене поза всяким сумнівом. Книга має безперечну значимість, але постаті й звичаї, які в ній змальовані, дуже далекі від нашої французької дійсності, а тому мені здається недоцільним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашої публіки.

Вибір першої книги має дуже велике значення для Вас, для Вашого успіху у Франції.

Те, що Ви зробили у Вашому оригінальному рукописі, переконує мене, що й у Франції Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви є без сумніву у Вашій Росії...»

Він просив прийти її в четвер, себто позавтра, — швидко вирахувала вона, — об одинадцятій годині ранку, а коли вона не зможе, він готовий прийняти її і в п'ятницю, і навіть у суботу, тільки, щоб вона заздалегідь повідомила. Він хотів би в першу чергу з'ясувати, які її твори можна взяти для видання у Франції для дітей, та дізнатися взагалі про її плани та задуми.

Він просив про це одверто розповісти, бо хоче спробувати прокласти їй літературний шлях тут, у Франції.

Лист був діловий і в той же час вселяв надію, незважаючи на те, що перший твір, який вона лишила видавцю, він не міг використати.

Вона розуміла — надто все було далеке від Франції. Вона зупинилася саме на ньому, бо всі дуже хвалили його, але ж, справді, хто б зрозумів її Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплімента написав, що талант автора для нього безсумнівний і що вона й у Франції може стати достойним письменником.

Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь заробіток і тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить їй і шлях її не буде гладким та легким. Хіба вона злякається роботи?

Марія сіла за переклад французькою мовою двох своїх казок для дітей — «Дев'ятеро братів-розбійників та десята сестричка Галя» і «Невільнички», казки, присвяченої Богдасеві, яку він дуже любив. Вона зробила переклад швидко й легко, адже сама була господаркою своїх вигадок, образів, сюжету.

Було цікаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що оточувало тут, на друзів-ровесників Богдася, на всі умови життя — вона починала боятися, що й ці казки надто далекі для французького юного читача. Вона й сама не знала раніше, як усім корінням зв'язана вона з тою далекою землею, що звалася «Україною»!