Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 28

Біля люка нас уже чекав професор Аґатіяр — від реакторного відсіку до цього швартового модуля йти було ближче, ніж з верхньої палуби корабля.

— Ну то що? — запитав я з удаваною безтурботністю. — Готові до зустрічі з далекими предками?

Крізь ілюмінатор внутрішнього люка ми побачили, як до шлюзової камери ввійшло двоє людей: сам Лайф Сіґурдсон (він виявився ще вищий і кремезніший, ніж на екрані) та струнка чорношкіра жінка років тридцяти, яка видавалася зовсім мініатюрною поруч зі своїм велетнем-супутником.

Коли детектори встановили, що ніякої зброї в наших гостей немає, я розблокував внутрішній люк і впустив їх на борт корабля. Сіґурдсон міцно потиснув мені й Аґатіярові руки, чемно вклонився Ріті та Рашелі, а потім представив нам свою супутницю — Мелісу Ґарібальді.

Жінка трималася насторожено і явно нервувала, перебуваючи на борту корабля з Терри-Ґаллії. Я подумав, що, можливо, в минулому ставлення ґаллійців до представників інших людських субрас було різкішим і нетерпимішим, ніж це зображали автори історичного нарису. А може, причина була в самій Мелісі, у її комплексах. Можливо, вона мимохіть відчувала провину: адже „нові французи“, нащадки вихідців з Африки, поступово витіснили „старих французів“ з рідної країни і, по суті, змусили їх до еміґрації…

— То вас лише двоє? — запитав я. — А в мене склалося враження, що з вами був ще й бортінженер… забув як його звати.

— Шелестов, — нагадав Сіґурдсон. — Григорій Шелестів. Він з нами, але трохи запізнюється. Оце тільки помолиться і прийде.

— Помолиться? — перепитав я.

— Ага. Зараз наш Гриша пристрасно славить Бога за порятунок від переслідувачів. — Сіґурдсон усміхнувся. — Ви ж знаєте, всі альви такі побожні!

— Альви?! — вражено вигукнув я. — Ваш бортінженер — альв?

— Так, альв. А що?

Зависла довга пауза.

26

За півгодини по тому Лайф Сіґурдсон і Меліса Ґарібальді сиділи поруч на дивані в кают-компанії, геть приголомшені нашою стислою, але жорстокою розповіддю про теперішнє становище людства. Окрім них, тут були всі члени нашої команди, за винятком надміру запального Арчібальда Ортеґи, у якого так і свербіли руки негайно порішити чужинця, тож я мусив відправити його чергувати в рубку. Останнім з присутніх був бортінженер яхти „Валькірія“ Григорій Шелестов — альв з породи рудих альвів, що належав до етнічної ґрупи альвів російськомовних, православного віросповідання.

У більшості книжок про неземні раси альвів класифікували як гуманоїдів, хоча з біолоґічного погляду це було некоректно. За всіма науковими канонами до гуманоїдів належали лише дві раси: нереї-п’ятдесятники та карлики-дварки (видові назви nirius hominoidus[3] і homo nanos[4]). Іноді до цієї ґрупи зараховували ще й ґаббарів — представників ряду приматів, родини людиноподібних мавп.

Альви ж під цю класифікацію ніяк не підпадали. Вони були яскравими представниками ряду комахоїдних (щоправда, не гидували м’ясом звірів та рослинною їжею) і зовні скидалися на покручів звичайної кошлатої дворняги з кротом та невеликим кенґуру. Проте, як не дивно, психолоґічно альви були найближчим до людей видом розумних істот. Вони з легкістю інтеґрувалися в людське співтовариство, сприйняли нашу культуру, традиції, етику й естетику. Навіть до контакту з землянами їхня система цінностей майже нічим не відрізнялася від тієї, якої дотримувалися наші далекі предки з бронзового віку, а альвійські леґенди дуже нагадували міфи Давньої Греції, Індії, Єгипту чи Вавілону. Коли люди вперше прибули в систему Бетельґейзе і ступили на поверхню восьмої від світила планети, згодом названої Альвією, то були надзвичайно вражені тим, що такі відмінні від землян істоти зуміли створити таку схожу на нашу культуру. Люди та альви, незважаючи на всі свої видові відмінності, швидко знайшли спільну мову і майже відразу пройнялися глибокою симпатією одне до одного…

Проте зараз на обличчях людей у кают-компанії крейсера „Зоря Свободи“ не було навіть натяку на симпатію до присутнього тут альва. Шанкар, сидячи в кріслі, тримав бортінженера Шелестова під прицілом лазерного пістолета; його палець тремтів на гашетці, ладен будь-якої миті натиснути її. Рашель дивилася на альва з глибокою відразою, Ріта — з бридливою цікавістю, а Аґатіяр був похмурий і замислений. На колінах у професора лежав паралізатор.

А втім, поки що ці запобіжні заходи були зайві. Альв Шелестов не виказував жодних ознак аґресії, не намагався ні напасти на нас, ні втекти. З зовнішнього вигляду чужинця мені важко було напевно судити про його почуття, але з того, як він сутулився і кліпав близько посадженими очима, як відстовбурчувалася його шерсть і тремтіли ніздрі на видовженій морді, можна було здогадатися, що він вражений почутим не менше за своїх супутників-людей.

— Ні, це неможливо, — нарешті заговорив альв. — Я не можу в це повірити. Щоб мої брати повстали проти людей, своїх благодійників… Ні, тут якась помилка!

— Ніякої помилки, — жорстко відповів Шанкар. — Твої одноплемінники зрадили людей. Не ви розпочали цю війну, але згодом приєдналися до наших ворогів. Ви фактично вдарили нам у спину. Люди довіряли вам як самим собі, а в результаті виявилося, що ми пригріли на своїх грудях гадюку… чи то пак цілий клубок гадюк, які, зміцнівши й набравши сил, почали нас кусати.

Альв затулив лапами морду. (Хоча, оскільки йшлося про розумну істоту, правильніше було б сказати „затулив руками обличчя“ — але я навіть подумати так не міг.)

— Це жахливо! — хрипко проказав він. — Це… це наруга над нашою святою дружбою! Як могли мої брати таке вчинити? Як могли вони забути, скільки добра ви для нас зробили? Адже ми геть усім завдячуємо вам! Коли ви прийшли, ми обробляли землю дерев’яними плугами, а ви дали нам унікомбайни, навчили нас меліорації, гідропоніці, селекції. Ви пересадили нас з колісниць на ґравікари та флаєри, допомогли нам побудувати тепле і затишне житло, пояснили, як правильно орґанізувати державу. Ви відкрили нам таємниці своєї медицини. До вас ми повсякчас воювали один з одним, виборюючи жалюгідний клаптик землі чи лісового угіддя, а ви взяли нас за руку, вивели в космос і сказали: „Дивіться, як багато навколо зірок. Якщо вам тісно на одній планеті, шукайте собі інші й заселяйте їх. У Ґалактиці вистачить місця усім“. До вас ми молилися жорстоким богам, що вимагали кривавих жертв, і одні альви різали на вівтарях інших, щоб задобрити своїх злих богів. А ваші місіонери сказали: „Це неправильні, погані боги. Жодна мисляча істота не повинна убивати іншу, це невгодно справжньому Богові. Забудьте своїх облудних богів, шануйте істинного Господа — доброго та милосердного, він любить усі свої створіння й не вимагає від них жертв“… Ви змінили наше життя на краще і за одне сторіччя перетворили нас на космічну расу. А тепер…

Альв забрав лапи, і я побачив, що його очі повні сліз, а шерсть навколо них мокра.

„Боже мій!“ — подумав я розгублено. — „Він плаче! Він справді плаче…“

— Світ збожеволів, — тим часом продовжував Шелестов, і в його голосі забриніли чисто людські нотки горя та відчаю. — Мої брати втратили пам’ять, вони підняли руку на людей. Господь покарає їх за це…

Альв знову закрив морду лапами і тепер уже розридався по-справжньому.

Шанкар поставив свій пістолет на запобіжник і відвернувся.

— Не можу… — пригнічено проказав він. — Це понад мої сили. Він не той чужинець, якого б я із задоволенням пристрелив. Не треба було стримувати Арчібальда, хай би порішив його ще на початку…

Я цілком поділяв Шанкарові почуття. Після недовгих роздумів покликав до себе Сіґурдсона і запитав:

— Ви ще можете доторкнутися до цього… цієї істоті?

Він кинув швидкий погляд на заплаканого альва і ствердно кивнув:

— Так. Це ж мій… — Сіґурдсон явно хотів сказати „друг“, але вчасно прикусив язика. — Це зовсім інший альв, ніж… ніж ті, яких ви знаєте.