Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 27

— І що було потім? — нетерпляче запитав я в Сіґурдсона.

— Ми втекли. Тим же каналом, яким прийшли. Треба віддати вашим належне — нам услід вони не стріляли.

— Але чому? — здивувався я. — Навіщо було тікати?

Сіґурдсон завагався.

— Розумієте, капітане Матусевич… Словом, даруйте за грубість, але ви — не ви особисто, а всі ваші співвітчизники загалом, — кляті расисти. У мене ж на борту чорношкіра жінка. До того ж француженка. А ви страшенно не любите „кольорових“…

Тут Рашель вже не стрималася. Всупереч правилам вона підхопилася з місця другого пілота, підбігла до мого крісла і, ставши поруч, обурено заявила:

— Це паскудна брехня! Колись, давно, у нас справді існувало обмеження на імміґрацію за расовою ознакою. Це було неправильно, і ми його скасували. Але ніколи, ніколи ми не кривдили людей через колір шкіри.

Не встиг пілот „Валькірії“ висловити своє здивування з того приводу, що на борту військового корабля перебуває дванадцятирічна дівчинка, як інший член моєї команди, Шанкар, також порушив правила — переключив без мого дозволу зв’язок з яхтою на себе.

— Містере Сіґурдсон, — сказав він, знявши свій шолом. — Подивіться на мене. Я, звісно, не чорношкірий — у тому сенсі, що не належу до неґроїдної субраси. Проте шкіра в мене темна. Досить темна, щоб будь-який білий расист назвав мене „кольоровим“. Однак я належу до складу команди корабля. Можливо, колись на Террі-Ґаллії не любили „кольорових“, але відтоді збігло багато часу… До речі, коли застрягли в каналі?

— 2619 року.

— О великі боги! — Навіть Шанкар був приголомшений. — Як це ви примудрилися?

— Через власну дурість, — чесно визнав Сіґурдсон. — За специфікацією наша яхта розрахована лише на звичайні стрибки, але мій бортінженер Шелестов удосконалив ґенератор і запевнив мене, що він витримає й затяжний. Я піддався на його умовляння, погодився на експеримент, а в результаті…

— У результаті, — підхопив Шанкар, — ви провели в гіперпросторі майже ціле тисячоліття. За цей час світ змінився, сер, дуже сильно змінився! Тому я раджу вам слухатися в усьому капітана Матусевича.

З цими словами Шанкар знову переключив зв’язок на мене, і я вже без особливих зусиль переконав Сіґурдсона загальмувати і дочекатися нашого корабля. Ми обговорили деталі майбутнього зближення, переконалися в цілковитій сумісності наших стикувальних вузлів, а відтак деактивували аудіовізуальний контакт, встановивши натомість прямий зв’язок між бортовими комп’ютерами, щоб вони погоджували маневри обох кораблів.

Коли на яхті вже не могли нас почути, Рашель збуджено випалила:

— Наш флот біля Псі Козерога! Ви розумієте, що це означає?

— Авжеж, — сказав я. — Атака на Землю.

— І не тільки на Землю, — докинув Шанкар. — У мене від самого початку була підозра, точніше сказати, надія, що ґаллійці не мають наміру обмежуватися однією лише Магаваршею, що вони завдадуть удару відразу в кількох напрямках, по всіх головних людських світах.

— Але ж на Землі більше немає людей, — зауважила Рашель, усе ще приголомшена недавнім відкриттям. — Її заселили ґаббари.

— Це несуттєво, люба моя. Земля є ЗЕМЛЯ — і всі літери в її імені заголовні. Вона — колиска людства, вона — наш символ, ми всі почуваємо ґенетичний зв’язок з нею. Її звільнення стане епохальною, переломною подією, це поверне людям надію на відродження нашої раси… — Шанкар на хвилю замовк, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. — Скільки ж років ви готувались до цього, Рашель? Десять, двадцять, п’ятдесят?

— Я не знаю, сер, — розгублено відповіла вона. — Я навіть не здогадувалася, що відбувається… відбувається таке! Та й інші не здогадувалися — адже в нас свобода слова, і якби репортери щось пронюхали… Певна річ, у нас є багато політиків-радикалів, що повсякчас закликають зібрати величезний флот і звільнити кілька найближчих людських планет. Але їх підтримує незначний відсоток виборців, а більшість голосує або за лібералів, або за християнських демократів, що завжди дотримувалися поміркованої позиції і казали, що не можна квапити події.

— А самі потай готували те, до чого галасливо закликали радикали, — підхопив Шанкар. — Знайома ситуація, вона не раз повторювалася в історії людства. Я навіть наважуся стверджувати, що більшість радикальних партій тією чи іншою мірою підтримувала ваша правляча коаліція. Може, навіть „підгодовувала“ їх. Класичний розподіл праці в політиці: одні викрикують войовничі гасла, привертаючи до себе увагу, а інші нишком роблять свою справу.

У розмову втрутився Аґатіяр, який чув усе по інтеркому. Між ним та Шанкаром виникла суперечка щодо того, на які ще планети може бути спрямований удар. Потім вони вдвох накинулися на Рашель і таки зуміли витягти з неї інформацію, про важливість якої сама вона навіть не підозрювала. Виявляється, десь за тиждень до відльоту „Зорі Свободи“ у провідних ґаллійських ЗМІ, наближених до урядових джерел, почали з’являтися ненав’язливі натяки на те, що, згідно з останніми розвідувальними даними, Чужі мають намір почати наймасованішу за весь час блокади атаку.

— Тепер ясно, — сказав Аґатіяр. — Людей готували до оголошення загальної мобілізації. Десятки тисяч кораблів та бойових станцій можна ховати у глибинах космосу як на складі, але десятки мільйонів солдатів — ні. Їх призвали на службу в останній момент, буквально за день до виступу. Думаю, для Терри-Ґаллії це не проблема.

— Ще б пак, — підтвердила Рашель. — У нас всі чоловіки та більшість жінок мають військову підготовку. Для чоловіків це взагалі обов’язково. Правда, наші закони дозволяють ухилитися від служби — з усяких там пацифістських міркувань, із реліґійних переконань і таке інше, — але майже ніхто цим не користається.

Шанкар посміхнувся:

— Бачу, за останнє сторіччя ви стали нацією мілітаристів. Та попри все ви не скотилися до військової диктатури. І в цьому ваше щастя. У цьому щастя всього людства — що ви, схиляючись перед своїми захисниками, не допускаєте їх до керування державою. Якби люди в погонах прийшли у вас до влади, вони б років за десять занапастили Терру-Ґаллію.

Зосередивши увагу на керуванні кораблем, я, однак, дослухався до їхньої розмови. Особливо мене зацікавив один момент, пов’язаний із планетами — кандидатами на звільнення. Коли мені випала вільна хвилинка, я запитав у Шанкара:

— Сер, ви казали про головні людські світи. Вам не здається, що Магаварша… ну, не зовсім підпадає під цю катеґорію? Я, звичайно, люблю нашу планету, але не схильний перебільшувати її значення. Вона завжди була другорядним світом і не претендувала на якусь провідну роль у ґалактичному співтоваристві.

— До війни, безумовно, так. Але це було до війни, коли й Терра-Ґаллія не претендувала на лідерство. Але відтоді багато змінилося, і Магаварша набула для людства величезного значення.

— Якого?

— Але ж це очевидно, капітане! Якби ви уважно ознайомилися з інформацією по всім контрольованим Чужими людським світам, то й самі б усе зрозуміли.

— Я читав усі звіти, що були в базі даних. Про всі тридцять сім планет.

— Так, читали. Проте не аналізували. Інакше б звернули увагу, що лише на п’ятьох планетах з усіх тридцяти семи чисельність населення не зменшилася порівняно з довоєнним часом. А на всіх інших відразу після капітуляції почався різкий демоґрафічний спад, деякі вже перебувають на межі повного вимирання. Цього ніяк не скажеш про Магаваршу. Зараз нас п’ять мільярдів — це більше, ніж на Террі-Ґаллії, більше, ніж на будь-якій іншій планеті, за винятком дев’ятимільярдної Країни Хань.

— Отже, ви вважаєте, що передовсім ґаллійці спробують звільнити найбільш населені планети?

— Певна річ. А ви пропонуєте якісь інші критерії?

Я нічого не відповів. По-перше, не мав що сказати, а по-друге, наш корабель нарешті наблизився до яхти, і я відновив аудіовізуальний зв’язок з пілотом Сіґурдсоном.

Стикування пройшло без жодних проблем. Коли яхта намертво пришвартувалася до нашого крейсера, я разом з Рашеллю та Рітою подався зустрічати гостей з минулого, а Шанкар залишився за головного в рубці і стежив за нами через монітори внутрішнього зв’язку.