Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 11

Занурившись у спогади, перемішані з роздумами про те, чи роблять йогурт з авокадо, Наріне меланхолійно брела стежиною, що вела до її будинку, зігнорувавши асфальтову доріжку радше за звичкою, аніж від бажання скоротити шлях. Вона не відразу зауважила двох жіночок, що рухались їй назустріч, переговорюючись так швидко, що їхня мова зливалася в одне суцільне джерґотіння, і в результаті зачепила одну з них плечем. Від несподіванки та скрикнула і випустила з рук сумочку, дуже вишукану і, поза сумнівом, дорогу. В падінні сумочка розкрилася і за мить опинилася на землі разом з усім своїм вмістом.

Макс сказав би: «Граціозна, як корова на льоду. Мов чужими ногами ходиш!»

— Дозвольте, я допоможу! — Радіючи хоч такій оказії сховати палаюче лице, Наріне нахилилася і квапливо підібрала помаду, дзеркальце, ключі, записничок, мобільний телефон і гаманець, Все — у порохняві, на радість археологам. Помітивши це, Наріне дістала з кишені сукні чистий носовичок і заходилася витирати ключі.

— Не треба цього. — Власниця сумочки дивилася на неї з огидою. Нічого дивного, такими платтями, як у Наріне, в її домі, по всьому видно, й підлогу мити стидаються. — Я сама.

Вона вихопила з рук геть розгубленої Наріне записничок і гаман — решту дрібничок та вже встигла витерти — і квапливо запхала їх назад до сумки, відкопиливши нижню губу так, ніби перед нею стояло смердюче звіренятко. Можливо, для неї всі навколо були маленькими сморідними тхорами, та від цього руху красуні й від її погляду настрій у Наріне, і без того жахливий, упав нижче подільської каналізації. Вона раптом гостро — до шпильки в серці — зрозуміла, що ніколи в житті, ані в цьому, ані в усіх інших, якщо вони тільки будуть, їй не вдасться триматися з таким шиком, як ця панянка, і що її існування до межі бліде та убоге — таким було, таким й лишиться. Макс має рацію.

Він завжди має рацію, її домашній напівбог. У нього є рації на всі випадки життя.

— Дякую, ви дуже уважні, — сказала друга жіночка з неприхованим єхидством, підхопила під лікоть свою манірну подругу, і вони подалися геть, не оглядаючись. Наріне теж не стала дивитися їм услід. Вона й так встигла їх розгледіти — обох. Та, друга, була менш яскравою — невисока, з ординарною фігурою, темно-сині джинси обтягували пружні сідниці, біла еластична майка робила і без того скромний бюст майже натяком, але волосся — коротко стрижене, чорне як воронове крило і норовливе — підморгувало сонцю чомусь сталевим відблиском. І очі...

Наріне збиралася йти, і навіть зробила крок, звично втупивши погляд у землю — «не смій так витріщатися на людей, чуєш мене, дочко?! — Їм може бути неприємно розглядати таку бліду неміч, як ти, люба дружинонько!» — аж тут помітила на стежці білий клаптик картону. Це була візитка, і вона явно випала із сумки постраждалої від нальоту Наріне пані, бо була ще не зачовгана. Звісно, рух на цій стежці не тої інтенсивності, що на Хрещатику, однак є багато охочих скоротити шлях додому — є багато людей, які мають дім. Пролеж цей папірець тут бодай десять хвилин, і від пилюки його й орел не відрізнив би.

«Здається, моя крихітка перечитала детективів, — зронив би Максим. — Певно, має забагато вільного часу».

Оскільки подруги відійшли досить далеко і внутрішній голос підказував, що, дожени вона їх, ті цьому не зраділи б, Наріне нахилилася і підняла картку. Ніяких візерунків, кучериків, кренделиків, позолоти чи срібно-синіх літер. Напис короткий, але не сказати щоб ясний, друкованими літерами: «Магія впливу. Біла магія. Магія вуду» — і номер телефону, судячи з коду, десь у передмісті. Ні ймення, ні прізвища — розумій як хочеш. Наріне зрозуміла це так, що сторонні тут не ходять, і вже хотіла викинути візитку, але помітила, що на зворотному боці від руки, жіночим почерком дописано: «Вишневе, вул. Житня, 35». Наріне знала, де це. На вулиці Житній, 35 колись жила її тітка Віра, татова сестра. Вона була вчителькою, тобто грамотною, як із нищівним сарказмом любив повторювати батько, але в інших членів родини Бойчук цей факт викликав швидше пекучу заздрість і побожний жах, а ніяк не злу іронію. Потім тітка кудись переїхала, дуже далеко, чи то в Італію, чи в Іспанію, вийшла там заміж, розлучившись попередньо зі своїм мужем, і в невеличкому приватному будиночку на три кімнати став жити дядько, колишній Вірин чоловік. Наріне він терпіти не міг, бо вона вилилась у тітку, як із воску, і хоча Віра, ця підла зрадниця, в жодному листі не поцікавилася долею небоги, та й листів ніяких не слала, якщо чесно, дядько Іван ненавидів усе, що хоча б віддалено про неї нагадувало, — усе, окрім господи. Про те, що сталося далі з дядьком, хатою і тіткою, Наріне не мала зеленого поняття, бо у Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?

Тобі мало Макса?

Жіночий голос, дивно знайомий, приємний, мелодійний, як сріблясті переливи різдвяних дзвіночків, пролунав просто у вусі, чим привів Наріне до тями. Вона здригнулася, приклавши руку до грудей. А й справді, що скаже Максим? Ні, це погана ідея. Все одно вона в це не вірить. Немає на світі ніяких чар, а ті екзальтовані жіночки, що в них вірять, — просто дурепи, яким нікуди гроші подіти. З жиру бісяться. Тримаються своїх ілюзій, як воша кожуха, спробуй відбери, а різні шахраї цим користуються. Ні, ні й ще раз ні. Щоб бігати по чаклунках, треба бути певною мірою авантюристкою, а в ній авантюрна жилка ніколи не билася. Їй це не цікаво. У неї в сім’ї панує довіра, є певна стабільність, і вона це цінує.

Стабільність є? А рожевого слона з пропелером на спині у тебе часом немає?

Наріне озирнулася, але нікого не побачила.

— Господи, — пробурмотіла вона, — хтось вліз до мене в голову. Добре, що психлікарня поруч. Цікаво, Максим мені хоч передачі носитиме? — І перш ніж окупаційний голос встиг щось сказати, сама собі відповіла: — Авжеж. Стабільно. По три пігулки голубого дусту щодня.

А, хай там що, а вона їде у Вишневе! Магія впливу — це має бути щось привабливе... До залізничної станції десять хвилин пішки, потім електричкою — хвилин двадцять від сили, електрички ходять часто, Максим не встигне скучити за нею.

Та певно, що ні. Для цього йому потрібна вічність.

— Ось відчепися, — огризнулася Наріне невідомо до кого. — Він у нормі. Дещо холодний, це правда, але він не винен, бідне ягнятко.

Абсолютні нулі теж бувають «дещо холодними».

— У нього було тяжке дитинство, — все ще боронилася Наріне.

Зате в тебе — суцільний карнавал.

— Хто це? — прошепотіла Рина безсило. Рина... чому спливло в пам’яті це пестливе скорочення? Так називала її лише мама. Рина, Риночка, доня... На очах закипіли сльози, і щось торкнулося щік так, ніби теплий вітерець охопив долонями її обличчя. Мамо... пробач, що так давно не була у тебе — Макс не дає мені грошей на дорогу, та річ не в тім, то пусте, я би пройшла пішки всі сорок кілометрів, але я боюся, той цвинтар такий старий, батько навмисне запер тебе туди, бодай би вдруге здох, але вже так, щоб без похорону. Там років двадцять нікого не ховають, самі бомжі по кущах хороняться, тільки й чуєш: когось зґвалтували, когось пограбували, — а Максим не хоче їхати зі мною, каже: «це твоя мати, не моя», та певно, що не його, бо лярва його мати. І Боря наш, бугай безрогий, теж не хоче, бо він, мовляв, тебе не тямить, зате я тямлю дуже добре, що він й досі на мені їздив би, якби не Макс, сука його мати — я це вже казала? — ну хоч одне добре діло зробив, ярмо оте двадцятип’ятирічне вагою в центнер з моєї шиї скинув. Мамо, я така нещасна!

Ноги самі понесли Наріне до станції. Їй раптом стало легко і байдуже, ніби вона вдихнула закис азоту, отой знаменитий «звеселяючий газ», і таки справді сміялася — й коли розплачувалася за квиток, і коли сідала в електричку, а щойно повз каламутне, зроду-віку немите вікно вагона пронісся її дім, її неіснуючий дім, у Рини просто-таки істерика почалася — від усвідомлення того, що десь там, на п’ятому поверсі замацаного брудними пальцями часу дев’ятиповерхового панельного будинку, за білими накрохмаленими фіранками, сидить на кухні Максим і чекає свого йогурту.