Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 31

— Ви задаєте не ті питання, — мовила я, — найсмішніше, що я і є калтокійський командарм, один з двох. Другий поки ще залишився на вашій планеті. Є ще несуттєві питання?

— Я вам не вірю, — роздратовано сказав він.

У мене склалося враження, що ще мить і він кинеться мене душити. Тому я відповіла йому відразу:

— Я вам теж… Кажіть, врешті решт.

Він несподівано заспокоiвся, посміхнувся, склав руки на грудях і мовив:

— Говорив би, та якась дурість виходить. Шантажувати тебе нічим, а де ти залишила свого брата?

— Ви хоч розумієте, до якоi пастки ви з власноi волі потрапили? — тепер я втрачала терпіння.

— Про що ти? — а він взагалі заспокоiвся.

— Про ваших союзників. До речі, союзники ваших союзників забрали все те, що зберігали на вашій планеті. І ви тепер єдиний, хто знає, що то було. А вони знають що ви вирішили скористатися нагодою і змінити плани перевороту.

Почувши новину, він помітно розхвилювався, напружився, ніби хотів підвестися:

— Звідки ви це знаєте?

— Ваша планета могла б закінчити своє існування вже години дві тому. Добре, що союзникам ваших союзників завадили більш ретельно затерти сліди перебування на Копроконе разом з самою Копроконе.

— Та ви… ви… я вам не вірю, це… — і він почав задихатись, різко схопився за серце, і в якусь зовсім невловиму мить його рука стала кволою, наче у м'якоi ляльки. Відкинувшись на спинку дивана, колишній копроконський президент лежав блідий, непорушний і мертвий.

Я розгубилась. Розуміла, що серцевий напад — це не збіг обставин, Такароне був ліквідований. Чи підсипали щось у ресторані, або взагалі подіяли на його організм магією, та без різниці як, головне, що президент Такароне мертвий — миттєво, швидко і дуже вчасно.

Зранку буде весело: підніме галас преса, почне висувати гіпотези й здогадки, чому помер президент Копроконе, це вбивство чи недогляд копроконських лікарів, а якщо вбивство, то хто і навіщо його вбив. Потрібно буде відвести підозру від Варко і витягти декілька старих скелетів з шаф Коаліціi. Завтра попрошу Нейла нашого організатора масового напрямку соціально думки зайнятися цією гидотою.

Мабуть, пройшла лише мить, а вже від страшного удару ноги дикого ароського охоронця вилетіли з навісів двері. Триметрові найманці вломились у кімнату.

Вікно зачинялось автоматично. Я ледь встигла вистрибнути. Прямо у стрибку перевернулась, як кішка, у повітрі, випустила кігті й вчепилась у стіну. Дах був ближче, та на даху мне вже чекали, й внизу теж.

Над вікном нижнього поверху я розвернула своє тіло, повернувшись на кігтях, пальці занили, зі всієi своєi сили вдарила лапами по вікну, воно розлетілось, заскочила до кімнати, що дуже нагадувала ту, з якоi я тільки-но втекла. Відчинила тихенько двері до коридору, кинулась до ліфту.

А ліфт доброзичливо випустив лідеанців і аросців. Я кинулась втікати від них до сходів, перевтілюючись на ходу.

Перестрибуючи через блоки сходів, я на практиці відчула, що найважче тут не врізатись у стіну на поворотах між сходами, тож побігла ледь не по стіні. І найманці, що залишились далеко позаду, наважились зробити декілька пострілів мені услід. Кулі збивали елементи декору, шматки кораловоi маси летіли врізнобіч разом з пилом.

Одна куля мене таки наздогнала. Перша, кірідова, розривна. Вона збила мене з ніг, я покотилась по сходах, та відразу ж підхопилась. Декілька крапель моєi, активованоi завдяки Ролу, крові зашипіли на мармурових сходах. Мармур, ненавиджу мармур, моя кров на нього не діє, не діє на кірід, не діє на мармур. Треба бігти, не можна зупинятись, треба бігти.

Молода дівчина піднімалась по сходах, моя думка: «Та чому ж ти, дурепо, не скористалась ліфтом?! Тепер ж вб'ють!»

Дівчина побачила мене, таку гарну з жовтими очима і білими іклами, дико закричала (аж у вухах задзвеніло) і втратила свідомість. Якщо шалена куля не зачепить, чи аросці з лідеанцями не затопчуть, то, мабуть, виживе.

Як я і передбачала, мене чекали і у вестибюлі, і біля всіх дверей, і по периметру готелю, і на дахах найближчих будинків. Молодці. Гарно працюють. Швидко. Напевне, таки готувались піймати калтокійського аджара. Знову почнуться крики про перевертнів. І перевтілитись зараз не можна, бо я тоді взагалі звідси не виберусь. А потім у всіх газетах моє лице буде над написом «особливо небезпечна». Рол був правий, коли порадив мені не йти на зустріч з Такароне, я потрапила у пастку, і Зерон таки усе тепер дізнається, та я думаю буде пізно.

У вестибулі мене чекали найменше, думали — не ризикну. Та вони помиляються, я ризикнула, у мене не було вибору — і вони ризикнули — ризикнули відкрити вогонь у найпрестижнішому готелі Параками. Тут крім охорони готелю, охорони президента, двох-трьох поліцейських і невідомих у цивільному, були ще й звичайні люди, гості столиці, що мешкали у цьому готелі.

Цікаво… А хто буде платити за знищення власності престижного готелю? А за втрату престижності? Коли ж я навчуся жити спокійно? І я мчала поміж фонтанів, крізь потоки водоспадів, між прозорих скляних колон, серед куль, серед уламків і диму, розштовхуючи озброєних людей, а вони з жахом помічали мене лише за мить до того, як я з'являлась перед iх очі. Який здійнявся галас… А ще почали горіти важкі штори на величезних вікнах, половину ламп позбивали, і в напівтемряві та диму шаленіла паніка. Я скористалась нею, стискуючи ікла від болю, повернула собі людську подобу і серед десятка гостей, що бігли до виходу, покинула небезпечне місце. Легку кровотечу від поранення кірідом, що відкрилась під час перевтілення, я якось зупинила, щоб не залишати за собою слідів, бо подібна активна кров, що поглинає матерію у цьому світі, не в багатьох, та й Зерону краще не знати, що Рол може нас дуже швидко регенерувати.

Ті охоронці і поліцейські, які стояли по периметру, мене в лице не знали, вони захищали щитами тих, хто зміг вибратись з готелю. Затим я перемістилась у натовп перехожих, які дивились на пожежу у готелі. Ще мить, і я змогла взагалі спокійно піти звідти.

На сусідній вулиці на зустріч мені випливла гравітаційна туристична платформа, розмальована під морське дно і заліплена рекламними плакатиками, що світились різнокольоровими вогниками. У зручних кріслах сиділи туристи і оглядали нічне місто.

Я заскочила на платформу на ходу. Екскурсовод посміхнувся мені, коли я вклала у його долонь два тестоли, і запропонував сісти у вільне крісло. Добре, що у сутінках тихих вулиць міста не помітні дірки від куль на моiй одежі і пропалини від моєi власноi крові. Не помітне моє скривлене обличчя. Чорт, як боляче…

Платформа пролетіла декілька кварталів дивного міста. Біля космодрому я подякувала молодому екскурсоводу, і зіскочила на бруківку з гладкого ненависного мармуру.

Тіло нило, виштовхуючи звичайні кулі, нахапалась у вестибюлі готелю. Рани заживали повільно, тіло скаржилось на скалки кіріду, яких позбутись не могло.

Я думала, що залишилось тільки вскочити до катеру і вилетіти. Та виявилось, на космодромі мене чекали різнокольорові вогні на поліцейських гравітавах. За машинами ховались служителі правопорядку, озброєні паралізаторами. Цікаво, що вони мені пред'являть в якості звинувачення? Невже вбивство копроконського президента, чи, може, теракт у готелі? Я озирнулась, щоб впевнитись у тому, що знаменитий готель ще існує, та побачила, як навколо мене формується замкнене коло з поліцейських.

Один з них вийшов під світло фар, демонстративно підняв руки, показуючи мені, що він не озброєний і бажає просто поговорити. Він високий, худий, як і переважна кількість місцевого населення, у нього очі темно-сині, плаский ніс і рот без губ, він дуже схожий на рибу. Шкіра світло-сіро-бузкова. Та зараз ніч, а вночі всі ракірлійці сірі.

Мені було запропоновано здатись добровільно, і пообіцяні послуги адвоката, а також справедливий суд. Аби отримати обіцяного адвоката і суд, я мусила лягти на бруківку обличчям вниз і навіть не думати про перетворення в звіра, бо вони вважають перевертнів небезпечними і вбивають як диких звірів, що загрожують безпеці громадян. А ще той офіцер сказав, що знає про мене усе. Та я йому не повірила, бо усе про мене не знаю навіть я сама, я, наприклад, зовсім не уявляю, скільки мені років, та й знати цього я не хочу.