Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 30


30
Изменить размер шрифта:

Коли настала ніч на тій паралелі і на тому меридіані, де на планеті Копроконе знаходилась Долина — ворожі і не ворожі бойові кораблі відійшли з орбіти планети і щезли з радарів.

Пан Варко мовчки сидів у кріслі чергового, втомлений, похмурий і розчарований.

Гел все ще спав у сусідньому кріслі. Рол, що сидів поряд з Гелом на стільці, глянув на Варко і мовив:

— Вважаєте себе обманутим?

— Я не звик у щось вірити без доказів, та вибору ви мені не залишили, — відповів новий президент планети Копроконе, — тим більше Такароне ще живий, він зв'язався з моiм ад'ютантом півгодини тому.

— Не хвилюйтеся, — посміхнувся Рол, — він не повернеться. Ви дійсно тепер президент при підтримці Ради П'яти Галактик.

— Не морочте мені голову, пане Ретолатос. Чи як вас насправді? — похмуро мовив Варко. — Я звернувся до народу від імені міністра оборони за відсутності чинного президента. Ви, як діти, граєтесь у якісь ваші віртуальні ігри. Хоча я вдячний вам, що кораблі відлетіли, не влаштувавши нам вторгнення, але хотів би знати, що вони вивезли з моєi планети насправді.

— Я повідомлю вам про це, — Рол подивився на свій наруч, — годин за п'ять, тоді, коли все з'ясується з вашим чинним президентом.

— От тоді я сам і поставлю себе на своiй планеті президентом. Бо дійсно не можна по-іншому. Може й добре, що ви підштовхнули мене до цього рішення, ким би ви не були.

Рол кивнув головою, посміхнувся.

Варко все ще дивився на Гела і не втримався, запитав:

— Насправді ваш друг начебто дуже втомлений хлопчисько. Але нерви міцні, спати під час таких подій… Хто він насправді? Чому назвав себе тан-лардом?

— Люди іноді мене дивують… — відповів Рол. — Невже для того, щоб у щось повірити, потрібні матеріальні докази? Хіба ваші почуття не підказують вам, де правда, а де брехня? Хоча я вас розумію. У все це дійсно важко повірити. Геле, прокидайся, — Рол потягнув калтокійця за ногу, — вони відлетіли. Йдемо нагору. Надіюсь, що пан Варко нас не арештує.

— А що, вже почалась демонстрація недовіри? — крізь сон запитав Гел.

— А як інакше, — з посмішкою відповів Рол.

Гел сів, а потім розплющив очі, подивився у очі серйозного і поважного Варко, повільно мовив:

— На ваші запитання, пане Варко, відповість тільки час, бо тільки з часом ви в чомусь зможете впевнитись.

— Ідіть, панове, я не буду вас арештовувати, — махнув рукою Варко, — та слухати я вас більше теж не хочу, бо коли ви говорите, я вам вірю, а коли залишаюсь наодинці зі своiми думками, починаю сумніватись у всьому. Ідіть.

Яскраві кольори осені вкрились вечірніми сутінками, як блакитним туманом. Під чоботами Рола шурхотіло сухе листя, що нападало з дерев, і здавалось, розмовляло.

«Сонце» зовсім нещодавно заховалось за обрій, небо було забарвлене у всі відтінки червоного і синього, хмари створювали дивовижні пейзажі: острови, берега незвіданих земель, нескінченні джунглі, що ховали своi таємниці за завісою нереальності. І якщо пошукати у пам'яті обриси найгарніших планет Світу, то є можливість порівняти ці пейзажі з тими планетами й згадати тисячі пригод.

Коре і Нак сиділи на лавці, поряд лежала велика дорожня сумка і пачка від цигарок. Дві пляшки вина стояли біля смітника. Гел взяв пачку з-під цигарок, зазирнув до середини, не знайшов там нічого, крім запаху і порожнечі, зім'яв ii і кинув до смітника.

— Хоча б одну залишив, — сказав незадоволено, — і взагалі паління шкодить здоров'ю смертного, ти ж лікар?

— Тобі сказати, що більше шкодить здоров'ю смертного, ніж паління? — запитав Коре.

— Алкоголізм, — відповів калтокієць, — у тебе ще є те, що розвиває алкоголізм у смертних?…

Нак зареготав. А Коре відчинив сумку і дістав звідти закорковану пляшку з вином:

— Та є, тримай.

Гел мовчки узяв ту пляшку, корок випав ніби сам, Гел зробив ковток. Сів на лавку, Рол поряд, втомлено схилив голову, Гел передав пляшку йому.

— Коли відлітаємо? — запитав Коре, — я вже навідпочивася і хочу додому.

— Ти ж казав, що твій дім тут? — здивувався Гел, забрав у Рола вино, зробив ковток, віддав назад.

Нак простягнув руку за пляшкою, отримав по пальцях від Коре:

— Тобі вже достатньо, хай хлопці вип'ють, бачиш, стомилися вони. А тобі, Гел, я ось що скажу — колись мій дім був тут, тепер не тут, з вами взагалі і сам перестаєш бути людиною з нормальними людськими цінностями, починаєш мислити хворобливо-глобально. — Лікар хитро посміхнувся і запитав: — А ти йому сказав, що ти ще й Старійшина Ради?

— Та він і в тан-ларда не зовсім повірив, — відповів замість Гела Рол.

— Головне, що погодився бути президентом, — а вірить чи не вірить не так і важливо, — додав Гел.

— Мій друг — президент, — посміхнувся Коре, — щось вже не вражає… Потрібно випити. Наку, тягни ще пляшку.

— Так у мене тільки горілка, — розгубився Нак і запитав: — А вони хіба горілку будуть пити? Вовки ж горілки не п'ють…

— Після вашого медичного спирту я особисто буду і горілку, — відповів Гел.

— То може багаття розпалимо, я гітару знайду, — несподівано запропонував підпивший Нак.

— А хто співати буде? — сміявся Коре. — Тільки не кажи, що ти.

— А от він і буде, — Нак тицьнув пальцем в сторону Гела, — він гарно співає, я чув…

Рол крізь сміх запитав:

— А багаття на вашому плацу розпалимо?

— Ну чому на плацу? У нас є тут де багаття палити, я ще хлопців покличу, вони дрова принесуть. То я пішов?

— Іди, тим більше, якщо хлопці не бояться перевертнів… — відпустив його Коре. — Влаштуємо клаптик анархіi?

— А чом би і ні… - погодився Гел. — Діючий президент приречений, наступний ще владу не взяв, сьогодні — маленька анархічна ніч. Перемогу потрібно святкувати.

— З твоiми жартами, Гел… — з посмішкою зітхнув Коре.

— Отак завжди, зв'яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… — сумно промовив Рол.

Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.

На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.

Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.

Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом «сонця», феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з'являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічноi сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового неба.

«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч — то мій час.

Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам'янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).

Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований — калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв'язку, зі злістю мовив сам до себе:

— Добре ж ви цінуєте життя своiх людей… калтокійці.

— Я тут, пане президенте, вибачте, що не прийшла раніше, не люблю людних місць, волію розмовляти наодинці, - тихо промовила я, зістрибуючи з підвіконня на підлогу, — тільки, будь ласка, не робіть зайвих рухів, бо я вас вб'ю.

Пан Такароне був вражений і трохи таки наляканий чи то моєю появою крізь вікно на сорок восьмому поверсі, чи то взагалі тим, що прийшла саме я. Чи то тим, що не мав найтійського пістолета під рукою.

— Навіщо ви запросили мене на зустріч? — запитала я. — Помовчати ми і в підвалі вашого палацу могли, а тепер кажіть, що ви хочете від калтокійців.

— Я хотів зустрітися з вашим командармом, — тихо крізь зуби відповів зблідлий президент, — до чого тут ти? Як ти взагалі тут опинилась?