Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 11

Варко поклав долоню на пістолет міністра і без зусиль опустив міністерську руку:

— Стріляти його ми поки що не будемо.

— І що ти будеш з таким робити? Я, наприклад, не уявляю, як з цим звіром працювати… — розвів руками міністр.

— Чому ви не думали про це, тоді коли планували захоплення калтокійського воiна? Я ж вас попереджав, — суворо посміхаючись запитав Варко.

— Я не міг усього передбачити. А тепер, коли зрозуміло, що ми не в змозі його контролювати, я рекомендую ліквідувати цю тварюку, поки він тут всіх не повбивав, я серйозно його побоююсь, це ж тайфун якийсь — стихійне лихо. Ти що, не бачиш, які ланцюги він розірвав? А дівчисько думаєш краще? Це ж мрія завойовника — такі солдати. Рада не розуміє сили цих найманців, тому погано кінчить.

— От і дізнаємось яким чином Рада контролює цих ідеальних солдат. Роботою цією займусь я сам і, прошу проінформувати мене стосовно того, для чого ви притягнули iх сюди, — Варко навіть не хотів слухати ніяких зауважень, прийняв рішення і все. І щоб Корде Пантро не встиг обуритись, він відрізу звернувся з запитанням до Гела: — І багато вас там таких?

— Де там? — нахабно посміхаючись запитав Гел.

Варко вперше засміявся.

Міністр, що стояв, спираючись руками у стіл, бо відчував, як ниє спина після різкого падіння, не витримав нахабства калтокійця і обурено запитав:

— Ти часом не блазень, чи може актор якийсь з Пайри, відомий усім крім нас? Це ж талант — так перевтілюватись, а я ж, дурень старий, повірив. От хамло брехливе, такий маленький, слабкий і наляканий… Не дивись так на мене! Я своi помилки не повторюю! Я таки хочу пустити кулю у цю хижу фізіономію, хочу побачити, як перестануть світитись ці страшні очі. І я це зроблю… — Міністр розвернувся, та на порозі зупинився і майже спокійно попередив Гела: — Ти з цього підвалу живим не вийдеш, я знаю, що кажу… — і пішов грюкнувши дверима.

Гел запитливо подивився на Варко. Та Варко ніби не почув погроз Корде Пантро. Запитав:

— Про що ти говорив з президентом?

Гел головою трусонув, після спирту ніяк не міг зосередитись, волосся знову неслухняно закрило половину лиця. Здмухнувши хвилясте пасмо з очей калтокієць відповів:

— Він пропонував мені гроші за якусь поступливість.

— За поступливість у чому? — зовсім тихо питав пан Варко.

— Може хотів, аби ми надали Коаліціi хибні результати аналізу по екологіi. - насміхався Гел.

— Не скалься… — розізлився Варко, його вже бісило слово — екологія, та втримався і продовжував допит, — Що вам відомо про плани Ради стосовно Коаліціi?

— Нам, це кому? — перепитав Гел.

— Може щось знаєш про співпрацю Такароне і зейдів? — ще тихіше запитав Варко ігноруючи дурну відповідь в'язня.

— Нічого. Я вашого Такароне вперше бачу, — нахабно відповідав Гел.

І тут, саме тоді коли Варко самому закортіло пристрелити нахабного калтокійці, повернувся міністр, у руці його руці був важкий блискучий пістолет він направив його на Гела. Та був вже достатньо п'яний і не міг прицілитись. Варко миттєво підскочив до міністра відібрав зброю:

— Ти сказився Корде! Іди спати! Завтра все вирішимо.

— Ти не розумієш друже, його потрібно застрелити саме з цієi зброi, я знаю… Скажемо Такароне, потім: мовляв небезпечна була ситуація, мовляв втекти він хотів, ну скажемо, що не було іншого виходу, адже випускати його нам теж вже не можна, розумієш? Не можна… — шепотів міністр, шепотів тихо на вухо Варко, та чути його шепіт було на всю кімнату.

Варко слухаючи Корде, несподівано сам направив той пістолет на Гела, несподівано запитав:

— Як переносиш холод?

Міністр втомлено сів за стіл, мстиво спостерігаючи за діями Варко, запитання йому сподобалось — чекав відповіді.

Гел придивився до того пістолету, найтійський з розривними кірідовими голками, було страшно під прицілом цієi зброi, та тепер виказувати цей страх ні перед Варко, ні перед міністром не хотів, відповів на те дивне запитання правдиво:

— Я його взагалі не переношу…

— Витримаєш… — криво посміхнувся Варко, — маю намір тебе заховати на день.

— Куди? — Гел захвилювався.

— До мішка, — відповів Варко зі мстивою посмішкою. Підвівся і наказав солдатам: — Киньте його до ями, та перед усім вдягніть поверх цих кайданів ще одні. Нак візьми цей пістолет, і якщо він хоча б поворухне плечима стріляй у голову відразу.

— Я можу померти від холоду, — Гел спробував вмовити Варко, — я буду відповідати на ваші дурні запитання, тільки не потрібно того мішка!

Міністр голосно засміявся, з думкою, що Варко гарно помстився за нього.

— Ти помреш скоріше від кулі, ніж від холоду… з таким характером, — роздратовано відповів Варко, — а на запитання відповіси пізніше, бо наразі, я вже не хочу нічого слухати.

Солдати не зважаючи на те що в'язень був закований з острахом підійшли до нього. Та Гел під прицілом страшного пістолету навіть не посмів пручатись, хоча перспектива потрапити у холодну яму, десь під «землею» його таки насправді лякала. Ще по парі наручників скували руки і ноги, і пізно себе рятувати, раніше потрібно було думати.

Варко спостерігав. Він помітив реакцію в'язня на пістолет, він дізнався чого справді боiться цей шалений калтокієць. Припустив, що хлопець не тільки боiться холоду, а має ще й клаустрофобію. Та шкодувати його не смів. Як не хотів залишати міністру спокусу застрелити калтокійця прямісінько у камері, через грати.

А поки в'язень буде ізольований, Варко спробує дізнатись про ті пістолети і що ще від нього можуть приховувати президент з міністром.

Гела притягли до залізних дверей. Поки солдати відчиняли залізні двері та піднімали важкий люк, Нак тримав його під прицілом того клятого пістолета, ще два конвоiри підтримували в'язня, щоб той не впав на закутих ногах.

Важкий люк що його підіймали два солдати підійшов би для великого банківського сейфу, та під ним виявилась лише бетонна яма, завузька навіть для Гела, не кажучи вже про місцевих.

— Хлопці, може домовимось, — Гел спробував впертися ногами у підлогу, його підняли, він брикнувся, — там же холодно, де ваша людяність? — питав Гел, та надто не пручався у руках мовчазних солдат, адже Нак тримав його на прицілі пістолету. Гел з відчаю вдарив ногами по коліну одного з воiнів, за що відразу отримав по потилиці.

— Та затихни ти, бо зараз дістанеш, — не витримав молодий міцний солдат і трусонув легке тіло в'язня, — що за напасть, він ще й брикається. Дякуй Ола, що живий, мала тварюко. Поклав у реанімацію двох наших хлопців і ще щось варнякає, спробуй тільки кайдани порвати, Нак застрелить тебе, як дикого кота.

— Живий? — дивувався Гел. — Хлопці, я ж там помру, вам мене не шкода?

— Не помреш, трохи охолонеш, і не будеш брикати, я б сам тебе забив за те, що ти зробив, — відповів другий солдат, трохи старший, той котрого Гел у бійці нагородив величезним синцем під око.

— Та що я зробив? — здивувася Гел. — Я ж захищався, а ти хіба б дозволив себе вбити? Хлопці я не терплю закритих приміщень та й ще під «землею»! Я ж нікого з ваших не вбив, навіть того дурного міністра! Ви ж також солдати.

— Та йди ти, солдат патлатий, — ніби розізлився, але крізь посмішку, дядько з синцем, — до ями. Не вбив… — і прошепотів, — сильніше потрібно було Куєлока кидати.

У Гела відвисла щелепа. Може і справді потрібно було сильніше. Та не відповів, бо впирався закованими ногами у край ями, молодший солдатик збив його ноги з бортика і на тому протистояння скінчилось. в'язень опинився у тісній ямі, по коліна у холодній воді. Над головою зачинився люк.

В тиші почулося, дзюркотіння води за мить вона полилась холодним потоком на голову. Гел відчув, як йому важко дихати, ледь впорався із собою, мусив пам'ятати, що на цей раз його не поховали живого, і не замурували у стіну, а лише тільки зачинили. За десять хвилин руки і ноги оніміли, біль розповсюдилась по всьому тілу і скувала його не гірше кайданів.