Вечірня бесіда з паном особливим послом - Лукьяненко Сергей Васильевич - Страница 3

Дідько, адже американцям в якомусь сенсі навіть пощастило! Отримають територію на Марсі або Венері, поряд із чужими. Бізнес, обмін технологіями! Дідько! Тут пожалкуєш, що ракетами по кораблю, що опускався з неба, шарахнули саме з Каліфорнії, а не звідкись з Чукотки!

Слуга-граг — людям так і не вдалося поки що з’ясувати соціальний устрій Чужих, але він виконував обов’язки саме слуги — приніс їжу і чай. Сервірував цього разу звичайний, матеріальний столик, чому Анатолій дуже зрадів. Для грага були подані смужки трохи підсмаженого м’яса і чай, для Анатолія — східні ласощі і чай. Метаболізм грагів, очевидно, був схожий з людським, але земну їжу Дкар при ньому не споживав. Лише чай.

— Ми були дуже здивовані, натрапивши на вашу планету, — говорив тим часом Дкар. Закинув у пащу шматочок м’яса. Подивився на стіну — і в ній виникло вікно: не засклене, нарозтіж відкрите у теплу московську ніч. Цікаво, чи залишились на цьому поверсі звичайні бетонні стіни, або вони теж перетворені технікою грагів?

— Здивовані? — зараз, коли раптом відринуло двомісячне напруження, Анатолій був більше ніж схильний до світської бесіди.

— Так, звичайно. Цей район космосу не є недослідженим. Тут проходили траси Тіуа… це цікава раса амфібій, яка, на жаль, сімдесят земних років тому покинула матеріальний світ.

— Загинула? — уточнив Анатолій.

— Ні, ні! — запротестував граг і похитав головою. — Ні! Дуже розвинута раса. Могли створювати зірки і планети з вакууму. Досягли межі розвитку для біологічних істот. Вони перейшли на інший рівень існування, і ми не можемо… поки що не можемо… зрозуміти їхню нову сутність. Може бути, вони створили новий Всесвіт, який їх більш влаштовує — хтозна? Звільнений ними район почали займати інші цивілізації, в тому числі ми… ми дуже неквапна раса, ми домосіди і схильні до простого споглядання життя… але катастрофа, яка ледь не трапилася, змусила нас прийняти логіку зоряної експансії. Ми сподівалися на звільнені планети Тіуа, адже їм вони вже не потрібні, але ми запізнились.

Граг помовчав, дивлячись у вікно.

— Усі планети Тіуа були вже зайняти… це така рідкість — теплі планети з кисневою атмосферою… І тут ми знаходимо Землю! Ми довго роздумували, чому на території Тіуа існує відсталий розум, чому планета не захоплена ними.

— Але ж ви сказали, мій друже, — обережно зауважив Анатолій, — що ця раса могла створювати зорі і планети з вакууму? Навіщо їм маленька планета Земля?

— Так, звичайно. Але раніше? Коли Тіуа тільки розвивалися, коли вони були недотепними і недосвідченими, як ми? Їм також були потрібні планети! Але вони не стали захоплювати Землю. Дуже дивно! Саме через це ми вирішили зберегти людство… наскільки це було можливо, не зашкоджуючи інтересам Грага. Пропонували вам резервації, а потім цілу половину планети!

Подумки Анатолій подякував невідомій цивілізації, яка не стала чіпати Землю.

— Ви дуже мудрі та добрі, — сказав він.

— Дякую за добрі слова, друже мій, — церемонно прорік граг. Відсьорбнув чаю. Помовчав, потім довірчо сказав: — Тепер вам можна не боятись. Ми збагнули, в чому справа, і тепер вас ніхто не скривдить.

— А якщо на Землю прилетить раса сильніша за вас? — ризикнув уточнити Анатолій.

— Тоді, мабуть, біда грозитиме нам, — сказав граг. — Хоча тепер ми переглянули свою політику і будемо розвиватись швидше. А ви вцілієте в усякому разі. Ми пояснимо, в чому справа, і вас не скривдять.

Анатолій відпив чаю. Його роздирало між обов’язком, який велів негайно повідомити керівництво про отримане від грагів помилування, і пекучою цікавістю. Він запитав:

— І вас послухають?

— Зрозуміло.

Граг попростував до вікна. Подивився на висячу в небі тарілку.

— Якщо ви не проти, — сказав він, — ми подаруємо вам ці три кораблі. Можливо, це значно піджене розвиток людської раси. Я не відчуваю навіть млявого ентузіазму щодо цього, але спиток — не збиток.

В Анатолія спітніли долоні.

— Ви говорите серйозно, пане посол з особливих доручень?

— Так.

— Але, наскільки я розумію, ці кораблі становлять основу міжзоряного флоту планети Граг!

— Становили, — граг мляво махнув рукою. — Мотлох, застаріла технологія. Пам’ятники. Ні, мабуть, один ми залишимо собі. Як пам’ятник. Люди мають чудову традицію залишати пам’ятники.

Він гучно видихнув, розвів руками. Напевне зараз у нього цілились десятки снайперів спецназу, а надчутливі мікрофони і надпотужні телекамери, найкраще зі створеного людським генієм, жадібно підглядали у вікно…

— Це місто, — промовив граг. — Суцільний пам’ятник.

— Йому вісімсот з чимось років, — сказав Анатолій. — Ми маємо значно старіші міста.

— Вісімсот земних років, — замислено повторив граг. — Приголомшливо. Нечувано. В той час мій прапрадід, який, на жаль, покинув цей світ до мого народження, винайшов колесо. Я досі вважаю, що саме це було головним стимулом для розвитку Грага. Вісімсот років! І за цей час ви ледве встигли вийти у космос!

Посол з особливих доручень планети Граг підступив до заціпенілого Анатолія. Поклав йому на плече цупку трипалу руку.

— Друже мій, вас дбайливо охороняли Тіуа, зараз цей святий обов’язок приймемо на себе ми. Не бійтеся нічого: вас ніхто не скривдить. В кого підійметься рука скривдити вас — таких… таких…

На долю секунди він замовк, співчутливо посмикуючи язиком в пошуках відповідного слова, і воно, звичайно ж, знайшлося:

— Таких убогих…