Вечірня бесіда з паном особливим послом - Лукьяненко Сергей Васильевич - Страница 2

— Все вірно. Все дозволено. Це стара технологія, ми її більше не приховуємо від вас. Беріть, — граг досі протягував диск, і Анатолій вирішив, що іншого виходу немає. Зітхнув й узяв «газету».

Диск був твердий, прохолодний, шершавий на дотик. Звичайна пластикова платівка…

Яка до біса технологія? Дайте Леонардо да Вінчі телевізор, і що? Припустимо, він навчиться його вмикати. Припустимо, розбере й огляне усі деталі?

Надто велика прірва, щоб цей артефакт чужої цивілізації чимось допоміг земним вченим. А ось зміст диска — інша річ. Газети! Чужі джерела інформації! Навряд чи там є описи технологічних секретів… але принаймні з’являється шанс зрозуміти їх психологію! Звісно, якщо у цих «газетах» є хоча б слово правди. Якщо вони не містять лише спеціально приготовлену «дезу».

— Дякую, — сказав Анатолій.

Із серцем, яке часто закалатало, він попрямував коридором. Граг-охоронець повернувся до спозирання своєї кулі. Може, задіяти екстрений зв’язок? Або відмовитись від зустрічі, покинути посольство?

Ні. Не можна. Краще поводитись так, немовби нічого особливого не трапилося.

І, напевне, не варто приховувати факт несподіваного презенту від інопланетного колеги.

Перетинка, яка заміняє грагам двері, розсілася перед Анатолієм, і він увійшов до кабінету особливого посла планети Граг.

— Здорові були, мій дорогий, — посол встав з-за вузького стола у формі півмісяця. — Рад бачити вас у доброму здоров’ї, Анатолію!

Встав — це слабо сказано. Розпрямився. Зріс! Піднісся! Коли граг сидить, він ростом з найвищу людину. А коли розпрямляється — перетворюється на трьохметрову, страхітливого вигляду тварюку.

Ось тільки думати так про нього не варто… не тварюка, а колега! Ніхто не знає — може граги здатні читати думки?

— Здорові були, Дкар! — Анатолій посміхнувся, широко і радісно, з непідробною щирістю, нібито зустрівши найкращого друга, якого кілька років не бачив. — Як ваше здоров’я? Як ваша туга за рідними?

Ритуал привітання було виконано, і обидві високі договірні сторони всілися на щось на зразок чи то вузького дивана, чи то оббитої м’якою тканиною лави.

— Я приніс чергові пропозиції він нашого президента, — сказав Анатолій. — Дуже хороші пропозиції!

— Я виявляю слабкий ентузіазм, — люб’язно повідомив граг.

— Ось, дивіться, — Анатолій дістав з портфеля карту. Розкинув у повітрі — і, як завжди, напружився, відчувши, що під картою утворилася невидима — тай невідчутна на дотик — опора. — Ми хочемо запропонувати вам наступні території…

Граг чемно чекав.

— Костромська, Ульяновська, Архангельська області, — Анатолій указав на відзначені червоним райони Росії. — Це ми вже пропонували. Але!

Він намагався придати голосу бадьорість та оптимізм. Сволоцюги. Тварюки. Ні, не може він думати про них інакше, і ніхто не зможе. Хай граги відступили від початкового плану… згону усіх людей до резервацій… до резервацій в Антарктиді і Гренландії… Однаково. Тварюки, тварюки, тварюки.

— Ми пропонуємо вам Псковську область і… увага! Це дуже велика поступка з нашого боку, зрозумійте це! Краснодарський край! Ви ж любите теплий клімат, чи не так?

Чужий посол мовчав, дивлячись на карту. Немов йому не солідний шмат Росії пропонують, а… недогризок яблука.

— Зрозумійте, що для нас самих ці території надзвичайно важливі. Там живуть десятки мільйонів людей, там розташовані дуже важливі заводи, сільськогосподарські угіддя…

Граг цокнув язиком. Похитав головою — явно наслідуючи людський жест.

— Ні.

— Ми також не заперечуватимемо проти повної анексії цивілізацією Граг України, за винятком півострова Крим, і Кавказу, — з виглядом людини, яка іде на останню жертву, сказав Анатолій.

— Ні.

Анатолій зазирнув у холодні очі грага. У крайньому разі він мав повноваження запропонувати грагам ще частину територій, які вони вимагали. Навіть Москву. І Красноярський край.

Людство не має сил чинити опір загарбникам. Є сили лише торгуватися… і те завдяки «притаманній расі Граг доброті й пошані до чужого життя».

— Ми далеко відійшли від своєї початкової пропозиції — відібрати найкращих представників людства й оселити їх під охороною в резерваціях, — сказав Дкар. — Виявляючи повагу до менших братів по розуму ми почали переговори. Нашою останньою вимогою була передача кожною країною половини своєї території для розміщення біженців з планеті Граг. Бажано — тієї половини, де клімат найтепліший.

Анатолій мовчав. Так, саме так. І ми готові. Насправді — ми вже давно готові віддати вам половину своєї планеті. Ми просто намагаємось торгуватись…

— Оскільки нашим ученим вдалося створити дестабілізатор простору і знищити чорну діру, що загрожувала нашій системі, — граг говорив, мов заганяв цвяхи у кришку труни, — ми отримали час для цих переговорів. Але наша раса молода, енергійна і віднині націлена на експансію. Ми потребуємо придатних для білкового життя планет. Ці планети — велика рідкість у Галактиці. За останніми даними з Грага ми потребуємо територію не меншу, ніж планета Земля.

Все. Приїхали.

Ось чим пояснюється подарунок охоронця. Яка різниця, що люди зрозуміють зі старої газети, коли планета приречена? Випустять граги свій давно розрекламований «хомо-вірус», і через три доби на Землі не лишиться жодної людині. Ну… хіба що тремтячі від жаху президенти у герметичних бункерах.

Йому раптом закортіло зробити те, на що дипломат просто не має права. Ніколи. Ні з ким. Ні з людожером Бокассою, ні з Чужим, готовим убити всю людську расу.

Учепитися в лускату шию. Померти, але спробувати вбити цю тварюку. Самодовільну, нахабну, яка походить з якогось поважного роду — предок Дкара зробив щось дуже важливе. Мабуть, знищив попередню беззахисну планету.

— Логіка експансії невблаганна, — вів далі граг. — Нам гидко знищувати чужий розум, але ми біли змушені висунути Землі свій ультиматум. На щастя, три дні тому успішно завершились випробування першого планетного заводу.

На щастя?

— Боюся, що не розумію вас, пане особливий посол, — прошепотів Анатолій. Здається, він утратив всю витримку… здається, експерти, прослухавши і переглянувши записи, несхвально похитають головами…

— Ми хочемо просити у людства планету Венеру або Марс. Як найбільш підходящі для перетворення на придатне для нашого життя середовище.

— А Земля? — не вірячи власним вухам, запитав Анатолій.

— Земля залишається вам, — Дкар розвів довгими руками. — Уся. В якості жесту доброї волі і як вибачення за пам’ятний прикрий інцидент ми також надамо країні США ділянку на Венері чи Марсі розміром з колишню Каліфорнію.

Цього просто не могло бути…

Анатолій дивився в очі грага, нібито намагаючись знайти в них підтвердження сказаному. Але граг, схоже, витлумачив його мовчанку по-своєму.

— Галактика жорстока, мій дорогий. Вам пощастило, що першими на Землю прибули саме граги, які завжди боязко ставляться до вогників новонародженого розуму. І ще більше пощастило, що ми встигли знищити чорну діру, яка змушувала нас до переселення… а тепер ще й навчились перетворювати планеті. Ми будемо добрими сусідами, друже мій. Адже якщо на Землю вирішить претендувати інша раса, молода, енергійна, яка прагне розвитку — ми зможемо сказати своє вагоме слово на ваш захист.

Анатолій ковтнув.

— Я не маю повноважень зараз же прийняти вашу пропозицію, пане особливий посол, — сказав він. — Але… я негайно передам її урядові Росії, і сподіваюся, що наші переговори набудуть значного імпульсу в правильному напрямку. Від себе особисто, не для протоколу, скажу, що… що ваша пропозиція мені подобається.

Дкар знову зобразив посмішку.

— Я радий, друже мій. Ви поділите зі мною легку трапезу і чашку чаю?

— Із задоволенням, Дкар.

Жестом, наповненим глибоким символізмом, Дкар зняв з невидимої опори карту Росії, ретельно склав і протяг Анатолієві. Той поспіхом сховав її у портфель — дешевий портфель з тканини, позаяк було вирішено, що вироби зі шкіри тварин можуть надихнути грагів на неприємні думки щодо людства. В нього було таке відчуття, що він забирає в грага не розфарбований папірець, а всю країну. Всю величезну країну, яка залишилася людям.