Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 7

— Вони виділять… — хлопець скептично скривився. — Там своїх поетів, знаєте, скільки?

— Так хіба ж то поети?

— А хіба то Конституція?

Ми засміялися.

Секретарка з кавою перервала нашу поетично-політичну єдність. Вона не глянула на Олеся, а знову посміхнулася персонально мені. Це вже не просто так. Це сигнал із жіночого всесвіту. Але він залишиться без відповіді, бо я, на відміну від міністра, поважаю чужу територію.

— Сергію Миколайовичу, а у мене невеличка радість, — ясне, дещо дитяче обличчя Олеся засвітилося так, неначе й справді трапилося щось приємне.

— Яка?

— Мене в «Сучасності» надрукували.

— Та ти що! — захоплено вигукнув я.

— Правда, ціла підбірка віршів. Хочете покажу?

— Дуже хочу.

— Тоді я зараз, — Олесь підскочив із незручної канапи, немов на пружинках. Не те, що я. От вони, переваги тонкої юнацької фігури. А може, це прагнення похвалитися своїми творчими успіхами?

Не скажу, що є фанатом поезії, але добрий вірш від поганого відрізню. Що не так вже й мало. А в Олеся є справді добрі вірші, він мені читав.

Телефон на столі у секретарки раптово ожив і загорлав людським голосом.

— Карпенко не появлявся?

— Сидить, — відгукнулася секретарка, красномовно подивившись на мене.

— А чого не заходить?

— Стісняється, мабуть, — її інтонація вкупі з поглядом вдруге послали мені звістку таємним жіночим кодом, але я вдав, що не розуміюся на сигналах з інших планет.

— Уже іду, — я зліз з канапи, для чого спочатку довелося стати на одне коліно. Може, це вже зайва вага? Дівчина примружившись дивилася на мене з-поза стійки. Галантно, блін.

Подвійні звуконепроникні двері пропустили мене до велетенського кабінету. У такому можна вільно посадити три десятки працівників, щоправда за умови, що жоден з них не є депутатом.

— Ти шо, прикалуєшся? — Павлюк-паша махнув у мій бік телефонною трубкою, яку тримав у руках.

— Привіт, — сказав я. — Ти ж знаєш, я не люблю заважати.

— Серьога, када ти, блядь, запомніш? Ми работаєм, а не вийобуємось.

За столом навпроти Паші сидів гість, якого я добре знав і не дуже любив. Тож недаремно хотів почекати. Ґенек, генерал СБУ, молодий, але неймовірно перспективний. Він підвівся назустріч, продемонструвавши кавалерійську виправку, а Паша просто хлопнув долонею по моїй руці, по-мавп’ячому потягнувшись через свій неосяжний стіл.

— Здоров. Що там у вас чутно?

— План робимо, все під контролем. Умільця тут одного міністерського на кармані взяв.

Ґенек професійно нашорошив вуха.

— Начальник відділу. Організував, розумієш, свою контору і прокладав її посередником у найбільш солодких операціях.

— От щуряча морда! — обурився господар кабінету. — А як ти його вичепив?

— Сам спалився. Приніс мені на візу документи прямо від цієї своєї лівої контори.

— Тобі?

— Ну, так. Переплутав, коли брав з принтера.

Паша з Ґенеком гучно зареготали. Разом вони й самі справляли дещо комічне враження — мавпоподібний і, щиро кажучи, бомжуватий господар кабінету і високий лискучий брюнет, якому б не в СБУ, а у почесній варті служити. Не виключено, до речі, що там він приніс би більше користі.

— Дебіл, — підсумував Паша.

— Усі вони так і попадаються, — повчально прорік молодий генерал.

Дуже цінне зауваження. Особливо якщо врахувати, що ловити таких щурів — не моя, а його робота. Однак, зловити лівак — це тільки половина діла.

— Воно то конєшно, але ж це держслужба, і його навіть звільнити не можна без прямого втручання міністра. Паш, може, ти поговориш?

— Так, краще слухай сюди, — господар кабінету раптово змінив тему. — Тут у нас вибори Президента очікуються.

— Та невже? — зробив я здивоване обличчя.

— А отож, — перекривив мене Паша. — І нам треба взяти участь.

— Хочеш сказати, що тебе призначили спадкоємцем?

— Багато клопоту. Слава Богу, вони погодилися взяти грошима.

— Грошима? А можна поцікавитися, з чиєї долі? — не змінюючи блазнівського тону, перепитав я.

Ґенек зиркнув з-під брів, а Паша розвів руками:

— З общака. А що робити… Разом, хлопче, разом.

— Разом? їм що, свого не вистачає? Бо якби спитали особисто мене, я би сказав, що нам ці вибори зовсім мимо каси.

— Ти не до кінця розумієш ситуацію, — у відповідь на мою категоричність Паша перейшов на розповідний жанр. — Дивися, я отримав повну підтримку. Папа погодився після закінчення всього цього піти до нас головою спостережної ради. Зрозумів, що це означає?

Я зрозумів. І зрозумів, що йдеться зовсім не про Римського Папу. А про того, чий портрет прикрашає стіну. Останнім часом навіть у комерційних структурах почали вішати портрети Президента, щоб продемонструвати партнерам, та й самим собі повну лояльність. Щоправда, водночас ці зображення поміж собою звали «упирями» — так і питали: «Ти упиря повісив?» У цій огидній пиці й справді було щось інфернальне.

— Так от, — вів далі Паша. — План дій такий: після виборів ми отримуємо нового голову спостережної ради і починаємо потрошку акціонуватися. Щоб без всяких там аукціонів, інвесторів та іншої фігні. А як уже акціонуємося, то відчалюємо і будемо плавати окремо. Що скажеш?

— Звучить приємно.

І справді, після виборів теперішній президент залишається без роботи — а тут ми напоготові. Маючи такого голову, можна тишком-нишком приватизувати банк і поділити акції по справедливості. Доведеться, звісно, віддати великий шмат, бо все-таки президент, але й нам дещо залишиться. Є за що поборотися.

— Отож. Майже тисяча відділень, це що, мало? Тут, блін, можна прожити незалежно від Неньки. Самим по собі, як Робінзон Крузо.

Паша нещодавно купив собі нову двадцятиметрову яхту — і тепер його постійно тягнуло на морські аналогії.

— Я отримав повну підтримку, розумієш? — повторив він із притиском. — Вважаєш, що за це не варто заплатити?

Ну, у повну підтримку я не вірив — не існує у нашому світі повної підтримки. Але виключити ймовірність того, що подібна розмова й справді була, теж неможливо. Швидше за все, істина знаходиться десь посередині — свіжа думка, чи не так?

І саме під час того, як у моїй голові формувався цей мудрий висновок, телефон на Пашиному столі оголосив секретарчиним голосом.

— До вас міністр.

Не встиг пролунати останній звук, як двері кабінету прочинилися — і на порозі з’явився він — Віталік, наш міністр на прізвище Матула. Або ж Віталік Матула на прізвисько Міністр, як називали його позаочі.

— Здоровенькі були!

Усі підвелися назустріч. Все-таки міністр — не остання людина в країні, навіть якщо він зовні нагадує колгоспного гармоніста. Ну й розмова відповідно перемістилася до зимового саду із видом на київські дахи. Там стояв стіл та м’які фотелі для неформальних нарад. Бо ж міністра не посадиш за довгий стіл для відвідувачів. Міністр — це не відвідувач. Міністр — це міністр. Нехай він і Віталік.

— А коньяк у вашій хаті наливають? — поцікавився гість. — Після колегії якось дивно хочеться коньяку.

Дівчата принесли коньяк. Пішла розмова ні про що, як це завжди буває з міністром. Він же не може одразу повідомити, для чого приїхав, статус не дозволяє.

— У тебе, Серьога, там така гарнюня сидить, в офісі, — звернувся Віталік до мене, сьорбнувши півкелиха одним духом. Він не міг пропустити повз свою увагу жодної спідниці, зміцнюючи таким чином мої асоціації з образом колгоспного гармоніста.

Паша зіщулився:

— Це твоя Чіпакумпала, чи як її там?

— Та ну, згадав! То було давно і неправда.

— А що це ти зараз оце сказав? — зацікавився міністр. — Чіпа… що?

— Чіпакумпала. А тобі Серьога не розказував цей прикол?

— Ні, а що?

Довелось у тисячний раз розповідати історію про Чіпакумпалу, хоч, зізнаюся, вона того варта. Завжди виконую її на біс і завжди отримую задоволення.

Це була, мабуть, найкоротша кар’єра секретарки мого офісу — три дні. Перший день — інструктаж. Другий — робота. Третій почався з того, що дівчина простягнула мені маленький аркушик паперу. «Поки вас не було» — стандартна офісна форма. І далі у графі «Дзвонили»…