Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 6

Рік тому, коли мій друг і партнер Паша Павлюк зробився заступником голови спостережної ради у великому державному банку — одному з небагатьох, що іще не стали жертвами приватизації, — він перебрався до скляного банківського офісу на Антоновича. І знову, як під час минулих злетів на політичних каруселях, позаочі став іменуватися Павлюк-паша — прізвиськом одночасно статусним і злегка іронічним, бо на турецького пашу він не був схожий аж ніяк. Зовнішністю Паша найбільше нагадував героя радянського мультфільму «Мауглі», шакала Табакі. Помітна клаповухість, здиблене ріденьке волосся, через яке світилася шкіра, злегка обвислі щоки — таким він був навіть у молоді роки, коли ми познайомилися. Бізнесова та політична кар’єра не зробили його соліднішим. «Ти б хоч живіт відпустив», — казав я йому. Але схильність до алкоголю у комбінації зі спортивним минулим висушували його організм, тому жилавий невисокий депутат Павлюк аж ніяк не скидався на політичну фігуру. І цю свою ваду намагався компенсувати за рахунок дорогих годинників, оправ, перснів та іншої бізнес-біжутерії.

Звісно, побачивши подібну постать, ви ніколи не сприйняли б її всерйоз, і дарма. Я теж свого часу не вірив у Пашин потенціал, поки не побачив його в бою, реальному, рукопашному — цьому виду він віддав роки молодості — і не переконався, що за характером цей непоказний хлопець є справжнім воїном. Власне на цьому і тримався наш союз — от уже п’ятнадцять років ми разом переживали хвилини успіхів та години поразок, бо саме у таких пропорціях життя дарує нам свої щедроти.

Тепер же у Пашиному розпорядженні був розкішний двокімнатний кабінет на останньому поверсі банківської восьмиповерхівки із зимовим садом та незрівнянним краєвидом на фантасмагорійну клаптикову ковдру, якою Київ видається згори.

Київські дахи — поїдежні іржею, поплямовані ремонтами, завітрені негодою та вицвілі під сонцем, різноформатні, різнопрофільні, де-не-де спухлі раковими виростами мансард під модною єврочерепицею, потворні та незграбні кожен окремо — всі разом утворюють неймовірну аплікацію, просто-таки чарівний колаж, дивитись на який не «в падло» навіть мешканцям новомодних офісів з меблями червоного дерева. Чи то, може, у такий спосіб з-під дорогих імпортних костюмів назовні проривається українська поетична душа та традиційна схильність до споглядання?

Був у Паші, щоправда, ще один кабінет — на Банковій — там, де комітети Верховної Ради. Адже кожного депутата наша держава забезпечує приміщенням для роботи, іноді одним на двох. Втім, реально займають їх хіба що дрібні комуністи, рухівці та інші «незаможники», з тих, що беруть сосиски по гривні у буфеті та у перервах між засіданнями влаштовуються пити попід кущиками у Маріїнському парку. От і Пашин кабінет ніколи не бачив свого господаря, а хазяйнував там помічник, призначений для роботи з офіційною кореспонденцією, законопроектами та іншим депутатським дріб’язком.

Щоправда і в новому офісі, створеному для справжньої роботи, здебільшого порядкувала челядь — секретарі, помічники, водії й охоронці, але справжній господар з’являвся тут частіше, ніж у Верховній Раді. І це правильно, бо банк — це вам не країна, ним і справді треба керувати.

Я потягнув на себе масивні двері з табличкою «Спостережна рада» і відчув легкий опір — вагу було підібрано так, щоб пересічний відвідувач ще раз замислився, чи варте його питання уваги таких важливих персон.

— Доброго ранку, Сергію Миколайовичу! — хором вигукнули дві секретарки з-поза лискучого бар’єра.

— Драстуйте, дівчата! Вдома? — я кивнув на Пашині двері.

— Не сам.

— Добре, тоді почекаємо.

Може, я занадто скромний, але без зайвої необхідності не люблю вриватися до кабінетів, коли люди зайняті. Якось так мама з дитинства привчила — навіть в поліклініці ніколи не заходив до неї, поки не вийде пацієнт. Тут, звісно, не поліклініка, і Паша мені — не мама, але дитячі рефлекси залишаються на все життя.

Я втопився у м’якій канапі для відвідувачів. Гостей тут поважали, і небезпідставно — самі розумієте, неважливі люди до таких кабінетів не заходять.

— Вам кави зварити? — запитала одна з секретарок. Каюся — не знаю, як її звати. Теперішні жінки — усі на одне лице. Поки молоді — наслідують одні й ті самі модні журнали, стають старшими — ходять до одного й того ж пластичного хірурга.

— Дякую, не відмовлюся.

Я втупив погляд у газету, що валялася на столі. Новини не вирізнялися оригінальністю: черговий олігархічний міжсобойчик під виглядом аукціону з приватизації металургійного комбінату і чергова атака на тих, хто насмілився співпрацювати не з тим, з ким треба.

— Доброго здоров’я! — почулося над моєю головою.

— Олесю! Привіт! Радий тебе бачити! — я спробував звестися на ноги, але це було не так просто. Дизайнеру, який створив це суперм’яке і супернизьке сидіння, варто було передбачити запасний вихід знизу, як у танку.

— Сидіть, сидіть, будь ласка.

— Тоді вже й ти сідай чи то лягай, бо це не канапа, а щось особливе.

— На копицю сіна схоже, так?

— Швидше на солодку вату. В моєму дитинстві її на пляжі продавали. Так от, якби з неї зробити меблі, було би щось подібне.

Олесь засміявся. Я й справді зрадів, побачивши його — одну з небагатьох світлих особистостей нашого бізнес-світу. Олесь був саме тою людиною, яка займала Пашин кабінет у Верховній Раді. Філолог за освітою, поет за покликанням, він володів синтаксисом і пунктуацією, тому вів усі паперові справи депутата Павлюка.

— Прошу каву, — до нас наблизилася секретарка у короткій спідниці — і я раптом оцінив політ думки дизайнера цієї канапи. Недурний був чоловік, слово честі.

Олесь теж оцінив цей політ і через це злегка зашарівся. Дівчина подивилася на нього скептично і обсмикнула поділ, наче там було що обсмикувати.

— А ще одну зварите для Олеся? — з посмішкою запитав я.

Дівчина ледь наморщила носика, ще раз демонструючи своє ставлення до шефового помічника. Він тут був чужаком, втім, для поетів це характерно з давніх-давен.

— Що ви, що ви! Я сам! — хлопець зробив невдалу спробу підхопитися.

— Сиди, вона зварить. Зварите ж?

— Звісно, зварю, — відповіла секретарка з ноткою іронії і посміхнулася персонально мені. — Але тільки заради вас.

Ну що ж, заради мене, то заради мене. Я симпатизував Олесеві зокрема й через це його невміння поводитися з офісними курвами. Бо цинізм і поезія несумісні. Перетворитися на циніка легко, але це — квиток в один кінець.

— Що там видно на творчих обріях? — я сьорбнув кави. — Конституцію віршами ще не переклав?

— Та її хоч перекладай, хоч не перекладай…

— Дарма. Мені здається, що українська мова не створена для бюрократії.

— Чому? — було помітно, що хлопець скучив за живим словом, якого вдень зі свічкою не знайдеш у цих офісних мавзолеях. — А знаменита фраза «позаяк ця справа вимагає нагального вирішення»? Чим вам не поезія? її тут кожен, як Отченаш знає.

— Але поезія все-таки органічніша. Уяви, що Конституція була б написана віршами. її б тоді вивчали у школі напам’ять, і гаплик. Права людини там, те се. І немає проблем.

— Це точно. Уявляю тоді засідання у Верховній Раді — депутат Яворівський пропонує поправку з новою римою до слова Європа.

— От бачиш! Тоді одразу всіх поетів мобілізують у депутати. Може, й тобі крісло виділять. Га?