Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 44

Пісня то моя душа, а ти моє серце. Забери бодай одне, і мене немає. Будь зі мною і пізнаєш спів, що належить лише тобі.

Ось що вона скаже. І він почує її. Цього разу напевне.

Юнак із дивною зачіскою, весь у срібних кульчиках та металевих ланцюжках плакав, стискаючи в руках невеликий папірець. Її лист. Її останні слова рідним. Не йому. Йому вона так нічого й не сказала на прощання.

Я помру твоєю.

Я також хотів померти. Але житиму — твоїм.

Хлопець притиснув до вуст її листа і поцілував. Знайомий аромат білих нарцисів огорнув його. Звідкілясь він знав, що все зміниться тепер. Не через пережите. Не тому, що вдалося зробити інший вибір. І не тому, що обиратиме в майбутньому, щогодини, щодня. Але він відчував — усе буде інакше. Він прийде до матері і востаннє скаже: «Мамо, я не робив цього. Я любив Риту і хотів її врятувати».

Востаннє — бо цього разу мати йому повірить.

Маршрутка в’їхала в Зоряне саме тієї миті, коли над горами спалахнула веселка. Що за диво, адже дощу не було, зчудувалися всі, поглядаючи на небо. Та й веселка була не абищо, мала вісім спектрів, поміж зеленим і голубим чітко виднівся темно-сірий колір. Він спалахував золотими іскорками, і всі — і пасажири, і перехожі — не могли відвести очей від правдиво райської дуги. Один її край губився десь за обрієм, між лісами та бескидами, а другий, прямий, як місток, пірнав у небесах.

Красень-блондин за кермом звів очі на небокрай і з посмішкою помахав рукою. Лише він бачив крихітну й тендітну жіночу фігурку, що йшла веселкою до раю. Бачив навіть, як тріпотів на вітру білий апостольник Мойри.

Епілог

Увага: містить гепі-енд, цілком несподіваний для самого автора. Якщо ви таке не любите, далі не читайте. Автор щиро запевняє, що щасливе закінчення роману не планувалося, однак плани героїв перебили авторський задум. Що доводить неспростовно: якщо літературний персонаж хоче жити, письменник тут безсилий.

Що вже казати про жагу до життя у живих людей…

Юрко збирався з духом цілий рік. Для відвідин Надійки. Розумів, що це нечесно. Безсердечно з його боку — так довго тримати при собі останню вісточку Влади. І нічого не міг вдіяти. Він був не готовий до візиту.

Зате за цей час багато чого встиг.

Вступив до універу на юрфак, чим невимовно шокував свою маму. У хорошому сенсі цього слова.

О, так, і з мамою він нарешті помирився. Хиткий мир, хитка рівновага, але краще, ніж нічого. Несподівано зраділа за онука баба Малґожата. Усім казала, що той скоро буде «пан адвокат». Він не заперечував. «Пан оперативник» звучало не так солідно.

Зайнявся спортом, і, чи від цього, а чи завдяки природі, дуже змужнів, роздався в плечах, й уже нічим не нагадував того рахітичного підлітка, яким був зовсім недавно. Окрім, хіба що, очей.

Про пережите в горах згадувати не любив, та воно само приходило до нього з короткими вісточками.

Замітка в газеті про молоду співачку і маму трьох діточок Оксану Дмитрук та її новий альбом.

Клініка народної медицини, відкрита у Змієві Павлом Вільгельмовичем Штосом, набула між городян шаленої популярності. Там порядкували травники та знахарі, а поміж них — і така собі Квітослава. Про це також писала преса.

А одного разу, знайшовши на вулиці поламану золоту сережку, Юрко завітав до ломбарду, аби здати її, як брухт, і молода білява приймальниця, гарна, як лялька Барбі, і така ж «розумна», ощасливила його звісткою, що максимальну ціну за золото протягом місяця збільшено на двадцять гривень за грам.

— Переплата, але наш хазяїн наполягає. У нього двійнята народилися, то це на їхню честь. Не розумію його, правда. Він такий видний мужчина, а пара його — нема на що й глянути, — було помітно й без окулярів, що блондинка не від того, аби й собі підстелитися під «видного мужчину», а може, навіть пробувала, та дістала гарячого облизня. — Як курка обідрана. Але дітки гарні. Він фото приносив. Хлопчик і дівчинка. Ромко і Аліна.

Якщо ти захочеш ту, іншу родину, Аліну і тих діточок… я не буду тебе винуватити.

Юля явно зробила висновки зі всього, що з нею відбулося.

Щоправда, Юрко нічого не чув про Ліду, але, зрозумівши, що поруч із нею тепер Інгольв, не дуже за те переймався.

Знайти Надійчину адресу було легко. Попри те, що він і прізвища Владиного не знав, один візит до «Кобальту» приніс йому всю потрібну інформацію та ще й жирний бонус на додачу, у вигляді компромату на Антона. Юрко знав, що із цим робити. Кілька дзвінків, куди треба, розмова із зацікавленими людьми — і власник нічого клубу загримів до дідькової мами. Не варто було нахабніти, повчально сказав Дід Бабій. На його совісті наркота, сутенерство, торгівля людьми — не кіт начхав. А Бобир додав подумки: «І Владине життя».

І нарешті зважився на візит. Довго міркував, чи брати щось із собою. Здрастуйте. Я приніс вам звістку про вашу сестру. Боюся, що вона померла. Хочете цукерок? Зрештою вирішив, що ні. Нічого. Окрім листа, котрого знав напам’ять.

Сестра Влади мешкала в триповерховій «хрущівці» на тихій вулиці, на околиці міста. Поруч школа, у якій Надійка викладала, і безліч дитячих майданчиків, є де гратися дітворі. Третій поверх, двері, оббиті чорним дерматином, зі щілини під ними просочується аромат якоїсь страви. Пахне так, що аж у голові паморочиться. Грибний соус, здається. Неділя, полудень, після церкви готуються найкращі наїдки. Зараз він розіб’є цю ідилію вщент. Бо неправда Владина. Деколи ліпше не знати.

Юрко подзвонив, і двері йому відчинила Надійка. Він устиг назватися і дістати з кишені складений учетверо білий папірець, а більше не встиг нічого, бо з кухні долетів її голос. Голос Влади, яка співала: «А я йду п’яненька».

Хлопець відштовхнув Надійку, у якої від такого обходження щелепа відпала, увірвався на кухню, і побачив її. Живу-живісіньку, у чорних штанях, сірій блузі та ошатному фартушку із бантиком на спині. Влада наспівувала, пританцьовувала і махала дерев’яною ложкою над великою каструлею, у якій щось варилося. Ні, не щось. Точно гриби. Боровики.

Влада озирнулася на шум, чи, точніше, на зойк Юрка, і завмерла. Він жадібно поїдав її поглядом. Нічого не змінилося в ній. Вона не змінилася. Усе така ж красуня. Ось хіба що зачіска, волосся стало коротшим. Гарно підстрижене, дбайливо доглянуте, шовковисте, огортає щоки, мов долоні ніжного коханця. А зелене шумовиння очей — те саме. І посмішка теж. Трохи недовірлива і ніжна, мов би її власниця не знає гаразд, чого чекати від світу, та, на свій страх і ризик, усе ж чекає чогось доброго.

Юрко зіжмакав кулькою затиснутий у пальцях папірець. І в ту ж мить Влада впустила ложку і кинулася до нього.

— Ти тут…

Він згріб її в оберемок і завмер, не відпускаючи, боячись поворушитися, сполохати своє примхливе щастя, й питаючи сам себе, чи все це йому не сниться. Та чи може пахнути уві сні свавільне руде волосся, пахнути ніжно-ніжно, і щемко, як нарциси в маминім саду? І чи можуть сльози на вустах — і свої, і її — бути теплими на дотик та солоними на смак?