Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 43

— Я гадала, ти зрозумів. Першість належить Владі.

— А це довбана стометрівка, чи що?

— Це життя, як воно є. У всій його трагічній красі, Юрку, — співчутливо сказав Інгольв. — Вона озвалася раніше від тебе. Пробач. Її вибір. Її жертва.

— Я їй не дозволю. Ні. Ні за що. Я піду замість неї. Зрештою, я — чоловік.

— А це ролі не грає, Юрко. Чоловік чи жінка, а чи хоч дитина — все одно. Важить те, хто зголосився першим.

— Владо, — у розпачі Бобир повернувся до коханої, — прошу, зупинися. Чому саме ти?

— А хто, любий? — Влада говорила тихо і усміхалася, як сонечко. — Може, мати трьох дітей? Чи вагітна жінка? А чи ми вагітну удовою зробимо?

— Ну, не кажучи вже про мене, як хоч що до лікаря? Чи він теж вагітний?

— Юрчику, ти ж чув. Усе має бути із власної волі. Ти ж не думаєш, що Павло сам на це погодиться?

— Швидше пекло змерзне, — по щоках юнака текли сльози, та він їх не помічав. — Це безглуздя, Владо. Я хотів… я хочу дати кров. Я стояв над твоїм тілом там. Мене викликали на місце злочину. І я бачив, як ти відійшла. Так і не отямилася. Не сказала мені: «Прощай!» Двоє наших ледь відірвали мене від тебе… від твого тіла. Я не хочу, не можу втратити тебе знову! Нащо мені жити без тебе? І як мені жити? Цей світ без тебе — чорна діра. Сон у глевкому сні, кохана. Міраж у міражі.

Усі пригнічено мовчали. Соромливо відводили очі. Ні, вони не варті цього, з люттю подумав Бобир. І краплини крові її не варті. Хай хоч стріснуть, а хоч у землю тут вростуть! То їхня гризота! Чому юна, вродлива дівчина має життям накласти, аби їм добре велося?! Де таке написано?!

— Юрцю, в тебе лице, як екран, а по ньому літери біжать, — Влада засміялася. — Я вродлива? Може й так, не знаю. Але що я маю за душею у свої двадцять п’ять? Танці навколо жердини? Бакси за підв’язкою? Цицьки із блискучими зірками? Штос, яким би він не був, а людей лікує. Ксеня діток має і співати вміє. Юля стане мамою. Геник, Ліда, ти… всі ви важливі. Я одна — порожнє місце. Пустоцвіт. Я не кокетую, милий, так воно і є. Відцвіту, і сліду по мені не лишиться. Якби ми не зустрілися, я б так і згинула ніким. А помру твоєю.

Юрко плакав, стискаючи пальці в кулаки, готовий до бою, та не бачив ворога. Мойра наблизилася і поклала білу руку йому на плече.

— Так не мало статися. Ти не мусив бути тут, але — опинився. Щось зв’язало вас із Владою, щось, сильніше за смерть. І це не дурні втішання, хлопче. Вона піде, а ти будеш пам’ятати все. Усе, що з нею пережив. Попрощайся з Владою. Скажи їй: «До побачення».

Мойра розвела руками, і всі вони зникли. Лишилися Юрко і Влада десь у сірій безвісті, без меж і без часу, де зливався шепіт у милозвучні ріки, де стелилися рудим шовком по плечах коси, що пахнуть нарцисами, і дівочі вуста, солодкі, як цукор, п’янкі, як вино, знімали із сумних очей хлопця сльози поцілунками. Молодята були там, де шлюбна ніч рахувалася хвилинами, а біле тіло, гнучке, як лоза, обпліталося навколо іншого пожадливого тіла, де пристрасні стогони гірчили розлукою, як полин-травою…

— Попрощайся зі мною, Юрку…

— Як?!

— Проникливо! Розчинися в мені!

— Уже.

Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.

Йому відповіло лише відлуння.

— Тут нікого немає, Інгольве!

— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?

— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?

— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…

— У подобі водія?

— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.

Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.

— Мені буде боляче?

— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.

— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.

— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.

Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.

Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.

Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.

Він не Дзвінка. Та, певно, й не Довбуш. Як же його звуть?

Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.

Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.

Хтось кличе її.

Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.

Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:

— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.

— Що тепер робитимеш, Мо?

— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.

— Що в цьому смішного?

— Та нічого, але… янгол теж цікавився.

— Наш янгол? Коли?

— Доки я чекала на вас. Він приходив.

— І?

— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.

— А він?

— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.

— Також хочеш прожити людське життя?

— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.

— Із молитов?

— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.

— Буду знати, Мойро.

— І дарунок мені.

— Міст?

— Так.

— Від янгола? Від Бога?

— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.

— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.

— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?

— Так, чутки доходили.

— Я також молилася.

— Демон, який молиться?

— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.

Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.

Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.

Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.

Молода жінка теж мізкувала, та не над дарунками. Підбирала слова для мужа. Як сказати, жи любит його і досі? Що завжди любитиме? І що ліпше оніміти, аніж його втратити? Що вона без Василя? І що вона без пісні?