Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 14

— Утратила.

— Убила. Бо дозволила тому вишкребку, з яким була вінчана, лупити себе ледве не щодня. І сина свого, вважай, що вбила.

— Це не її вина!

— А чия? Моя?

— Ні. Суспільства, мабуть. Ця… суспільна мораль, правила поведінки, статус… усе це робить жінку неповноцінною, якщо поруч із нею немає хоч когось у штанях. Тобто, насправді не робить, але стереотипи… Їх впливу важко позбутися, знаєш.

Особливо тій, яку в буквальному сенсі забив власний чоловік. Він забив її до повної втрати тями, Мо. Змусив вірити, що таке ставлення — це єдине, на що вона заслуговує.

Мойра засміялася — сміх у неї був дзвінкий і прохолодний, наче лід у кришталевому бокалі.

— Ти відколи став психологом?

— Ну, відтоді, як Ліда — наша онкохвора — ледь не розтрощила собі голову насмерть об постамент під пам’ятником Мідному Вершнику.

— Невідомому Солдату.

— Байдуже. Я бачив її там, у процесі. Те ще видовище.

Біла жінка зацікавилася.

— Ти її врятував?

— Ти ж знаєш, що ні. Мені заборонено. Хлопці. той Юрко і Юлін муж…

— Геннадій.

— Ага. Їхня робота.

— Колективна свідомість. Це мені подобається. І дарма ти так переймаєшся, Інгольве. У твоєї Ліди буде вибір. Справжній вибір. Другий шанс. Їй пощастило.

— Неабияк, — Інгольв похитав головою. — У тому шансі вона втратить ураз усю родину. Як вважаєш, що вона обере?

Мойра дуже повільно встала з-за столу.

— Є ще третій варіант.

— Вони не дадуть на це дозволу.

— А якщо дадуть? Колись же давали… одного разу чи двічі… то — якщо дозвіл надійде — ти залишишся?

— Ні. Але цю справу закінчу, як належить.

— Згода. Ти нестерпний, Інгольве.

Класично гарне обличчя блондина стало просто прекрасним від усмішки.

— Я знаю, Мо. За це мене і люблять.

— Іди вже! Твоїм ще тут ночувати. Кожному окремо.

— Он як?

— Саме так. І тому до ранку доживуть не всі.

— Геть усі, Мо, — велетень усе ще посміхався. — Абсолютно всі. Це міцні горішки!

7

Ніч настала, як і казав Юрко, зненацька і без попередження. Стрімко, ніби пущене з гармати, викотилося на небо жовте ядро місяця уповні. Засвітилися ліхтарики зірок, хмари розійшлися, прохолода обернулася на холод. На ґрунті, як кажуть синоптики, з’явилися заморозки. Тепла пара із сімох ротів осідала краплями конденсату на піднятих задля більшого зігрівання комірцях та обмотаних навколо карків шаликах. Темні силуети гір виглядали вояками, що взяли село в облогу. Шурхотіли вітами покручені дерева, завивав голодним псом шалений вітрюган, і настрій у всіх мандрівників був — гірше нікуди.

Вони йшли вервечкою, слід у слід, по вузенькій вулиці, де, з одного боку, було болото, з очеретом, осокою та ряскою на крихітних острівцях відкритої води, але без жаб, без качок і без комарів та мошок, а з іншого — десь з десяток хат, хаотично розкиданих на рівному місці, переважно мазанок, а поміж ними дві чи три ґражди. Назагал усе виглядало, наче цвинтар старезних, покинутих домівок, і справляло гнітюче враження. І ще — у жодному вікні жодної господи не світилося. Навіть проблиску світла не вбачалося.

Власне, вулиця почалася за сільмагом, і вони її ледве знайшли, вів до неї вузький просвіт у чагарнику, довелося продиратися крізь чіпкі кущі, залишаючи на них нитки і клаптики одягу. Сам сільмаг був зачинений, та не просто так, а наглухо — вікна, забиті дошками хрест-навхрест, і так само двері; дарма Юля торочила, що удень, гуляючи тут, бачила на власні очі відчинену крамницю — Влада та Юрко її зовсім не слухали, а Штос, Ксеня та Геннадій просто не повірили.

Ліда усе ще розмовляла сама із собою, геть байдужа до всього.

— Страшно тут. Моторошно, — прошепотіла Влада. Бобир кивнув, не так її словам, як власним сумним думам.

— І хати порожні. Що будемо робити, товариство?

— Треба йти до хат. Може, десь є незачинена…

Певності в голосі Геннадія не чулося, бо ідея була так собі, але нічого ліпшого на гадку не спадало.

— Можемо пройтися до кінця вулиці, — запропонувала Влада. — Що, як там є хтось живий?

— Оптимістка, — проголосив Юрко, уповільнюючи кроки. — Я не бачу там кінця. Ця дорога веде до лісу, і, хай там що, а туди я поночі не піду. І тобі не дам.

— Місяць світить, — наполягала Влада. — І я ж не кажу «до лісу». Я… там, здається, покажчик. Така стрілка, ну знаєте, бляшана… на двох стовпчиках.

Вервечка розсипалася, утворивши напівколо, — усі, включно з Лідою, зупинилися й витягнули шиї, щоб розгледіти покажчик. Він і справді був, величенький, аж на узліссі, за кількасот метрів від крайньої господи. Місяць люб’язно світив прямо на нього, та ніхто з подорожніх не мав гострого бажання долати ті метри заради напису на жерстяній стрілці.

— Зуб даю, все, що ми побачимо, — це линялі літери «Заповідник розтакий-то», і то в кращому випадку, — зауважив Павлуша. — А то й узагалі «Бережіть ліс від вогню, він ще пригодиться партизанам». Плавали, знаємо…

— Але ж це стрілка! — Влада, коли хотіла, могла бути дуже впертою, і хотіла вона цього саме зараз. — Отже, вона на щось вказує. Плакати із застереженнями квадратні! Або довгі і прямокутні. Одним словом, не такі…

— «Не такі» — це вже два слова. Я піду туди, — Бобир дозволив собі помріяти, що замість шкіряної маринарки на ньому дублянка, і таким чином хоч в уяві зігрітися. — Гляну, що там і як. Стійте тут і чекайте.

— Я з тобою, — стрепенулася Влада. Юнак звів губи у сувору риску.

— Ні.

— Це погана ідея, Владо, — м’яко додав Геник. — Ми тримаємося гуртом, як і домовлялися. Юрій усе обдивиться та повернеться, й увесь час буде на видноті. А ви лишіться з нами.

— Ні, — сказала Влада і повернулася до Бобиря так різко, що з голови в неї злетів каптур. Темно-руді кучері вирвались на волю, від них пахнуло травами — м’ятою, любистком, а ще білими нарцисами — улюбленими квітами матері, що цвіли в її саду навесні. Щовесни, доки матір була ще просто мамою. І від цього духу в юнака запаморочилася голова.

— Добре, — проказав замість нього норовливий язик, що ніяк не бажав підкорятися здоровому глузду. — Йдемо разом. Але, якщо щось станеться, зробиш те, що я кажу, і без довгих дискусій. Зрозуміло?

— Так. Гайда, бо тут люди до землі примерзнуть, нас чекаючи.

— Сраний командир, — видихнув розлютований Штос. Усі дружно зробили вигляд, що нічого не почули, а Влада взяла Юрка за руку, потягнула вперед, і від її дотику в повітрі для нього знову розлилася весна.

Павло Вільгельмович Штос увесь кипів від гніву, мов скажений гейзер, і заледве не бризкав парою та слиною. У серці осиковим кілком застрягла образа, легені, наче забрані кригою, не давали вдихнути на повні груди. Павлушу злило все. І всі. Ач, розумники знайшлися! Увесь час його принижують, а як ні, то ігнорують, теж мені, пасажири «Титаніка»! Штос увесь свій біль уклав у це визначення, і на мить йому полегшало. А потім знову накотило.

Ну, нічого, він ще їм влаштує! Взнають, почім жито в Житомирі, і то дуже скоро. І подумають наперед тричі, перш ніж із ним зв’язуватися! Усі такі ділові, такі співчутливі! Ніби їм насправді не начхати і на Ліду оту, чи як там її, і, тим паче, на Ксеню Бараболівну! А все заради того, аби всьому світу показати, який він, Павло, поганий. Та от біда — увесь світ цього не бачить. І ніхто цього не бачить, не рахуючи цих шістьох. І не побачить. Він про це подбає. Треба тільки перепочити, кип’ятився Штос, уже не прислухаючись до тихої бесіди Геника і Юлі — жінка мужу докоряла, пошепки, але виразно, той спроквола щось відповідав. Ксеня стояла мовчки й дивилася в землю, а Ліду Штос силою думки узагалі вивів зі свого поля сприйняття. Дідько з нею, він із божевільними няньчитися не підписувався. Та й з іншими колегувати теж не має жодного бажання. Зараз він піде, і чорта лисого його хтось зупинить! Що він, сам порожньої хати тут не знайде? Та вони усі порожні, заходь у будь-яку, аби крівля над головою цілою була, ніхто йому для цього не потрібен! Він переночує, а завтра на світанні звалить звідси назавжди, як доведеться, то пішки піде, а мудрагелі ці високоморальні хай що хочуть, те і роблять! Він…