Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 13

Саме на це й тиснув Геник.

— Невідомо, де ми і з якою метою тут опинилися. Серед нас неадекватна жінка. Розділятися за таких умов небезпечно.

— Так, звісно, давайте ходити скрізь гуртом, як стадо баранів, — сказав, наче виплюнув Штос. — Це нам зарадить, коли прийдуть кримінальники на чолі з шофером і перечавлять нас усіх!

— Якщо вони прийдуть, хай нас буде більше, — зауважила Влада. — А поки що… хто нам боронить попитати притулку в хатах по сусідству? І гуртом, і вроздріб. Це усім підходить?

— Я не хочу в хаті, — зверхньо сказала самиця Кощія Безсмертного (так Бобир охрестив подумки худорляву Юлю). — Сподіваюся, тут є готель?

І спроквола додала:

— Пристойний готель.

Геник тихо щось промовив — це почула лишень Юля і спалахнула, а Юрко коротко гигикнув.

— Авжеж, авжеж. «Рітц» і «Хілтон», мем, прямо за сільрадою. Люди, висуваємося, бо ніч тут упаде, як той сніг на голову, а Геннадій має рацію. У незнайомих місцях бажано пересуватися засвітла. І так, як кохаються їжачки — тобто дуже, дуже обережно. Ксеню, та облиште ви той лантух, як маленька, їй-Богу! Він же мокрий, а, крім того, мені ввижається, що на чужу картоплю в селі попиту не буде.

Ксеня голосно видихнула й потупцяла до маршрутки. Бобир, зрозумівши її намір, пішов слідом і навіть допоміг запхати дорогоцінну жіноччину бульбу до салону.

— Малечі своїй везу, — ніяково пояснила Ксеня. — Важко і далеко, зате бульба копійчана. В нас городу, вважай, немає, що ті шість соток на сім ротів? І купити городини ніде. Свекри, діти, муж — усі їсти хочуть… А це хоч якась підтримка, — і геть засоромившись, додала. — Вибачте, будь ласка. Розумію, що дурне — з міста до села…

Юрко довго дивився на неї, і таки побачив щось, що змусило спитати:

— Тобі скільки років, небого?

— Двадцять два, а що?

— Та нічого, — спохмурнів юнак. — Усі хочуть їсти, ніхто не хоче перти лантуха. Гаразд, народе, вирушаймо. Йти одне за одним, на чолі Геннадій, замикаю я. Комусь треба у кущі — всі стоять, чекають. Зрозуміло?

— Ні, — стримуватися Штос більше не міг. Він виступив уперед, стиснувши кулаки, схожий у своїй лискучій шкірянці на войовничого чекіста перед розстрілом мирних громадян. — Мені дещо незрозуміло! Що тут за месія висрався у твоїй особі? Ким ти себе вважаєш, га? Хто тобі дав право щось вирішувати за мене? За неї? — він тицьнув пальцем у Ліду, на яку йому, щиро кажучи, було начхати, але надто вже хороша нагода принизити цього вилупка малого, як такою знехтуєш?! — За тов… за Оксану? Хто?!

— Папа Римський. І Римська Мама, — Бобир і бровою не повів. — Та тебе, Павлушо, силоміць ніхто тут не тримає. Йди собі сам, якщо є бажання. Ліда, за яку ти так переймаєшся, із тобою не піде, даруй уже. А тим більше, Влада. Я ж вгадав, правда ж? Ну скажи, що так, будь мужчиною! Ти її хотів? Це ж заради неї ця вистава?!

— Юрцю, облиш його, — Влада підійшла до хлопця, поклала йому руку на плече. — Він того не вартий. А тобі бути генералом!

— Маршалом, — розвеселився Геник. Причин для веселощів наче й не було, та йому вкрай не подобався цей паршивець Штос, і — вельми несподівано — сподобався Бобир. — А тепер, салаги, кроком руш, і без розмов! Сонце вже сідає.

За автобусною зупинкою тихого села, ніким не помічена, притулилася до навісу з лавкою химерна споруда. Маленька, темного дерева, схожа чи то на дровітню, а чи на курник, з вузькими дверима та крихітним підсліпуватим віконцем під низькою стріхою, і, на перший погляд, геть порожня. Саме біля неї, у клубах біло-сірого диму, виник той, кого так спрагло бажали побачити небораки-пасажири. Водій штовхнув двері хатинки, до якої неабияк пасували б курячі ніжки, почухав потилицю прямо крізь картуза і, зіщулившись, переступив поріг. А до кімнати, досить світлої, чистої, із вибіленими стінами, замість приосадкуватого шофера у замасленій вітровці і забрьоханих штанях, увійшов двометровий велетень, плечистий, білявий, із очима, синьо-зеленими та холодними, як вода норвезького фіорду взимку. Тонка біла сорочка ледь не тріскала, напнута могутніми грудьми — такі кошулі раніше малювали на билинних богатирях у старих мультфільмах, та навряд чи хтось при здоровому глузді ризикнув би назвати велетня-блондина зіркою мультиплікації. Хіба б кінозіркою… Довгі ноги, обтягнуті полотняними ногавицями, взуті в постоли доброї шкіри, і тонкий стан, підперезаний старовинним чересом, змусили б прискорити серцебиття кожної жінки від п’ятнадцяти до ста років. Окрім тієї, що сиділа за мініатюрним столом під віконцем, і невідомо яким дивом там поміщалася. Вона була в уборі православної черниці — білому підряснику та білому апостольнику, як у тих сестер, що печуть проскури; її обличчя зливалося білістю із платом і нагадувало фотонегатив, а серце билося рівно за будь-яких обставин.

— Сідай, — сказала біла жінка, не вітаючись, і кивнула на лаву уздовж стіни. Велетень послухався, лава жалібно рипнула під його вагою. — Як вони?

— Чудово. Уже перезнайомилися.

— Із тобою?

— Між собою. Я вчасно пішов.

Жінка кивнула, глянула на стільницю, порожню і чисту, наче перший сніг.

— А він що тут робить?

Блондин, вочевидь, добре тямив, про кого йдеться, бо незворушно відказав:

— Він записаний у її долі. Вона тут — і він теж.

— Ти міг би його позбутися.

— Міг би, а навіщо? Так цікавіше, Мойро.

Білі губи жінки скривилися.

— Я не хочу, щоб ти мене так називав.

— Але це твоє ім’я.

— Більше — ні. Не тут, не тепер. Що роблять наші підопічні?

— Пообідали, та й хліб їдять. А ти як гадаєш, Мо? Шукають ночівлі.

— Добре. Усе йде за планом… Що таке?

Ледь помітна тінь ковзнула лицем Інгольва, очі кольору морської води потемніли, набувши забарвлення штормових хвиль.

— Я втомився.

— Невже?

— Не треба іронії. Я так більше не можу. Мені набридло топити кошенят у лайні.

— Що ти таке кажеш?

— Це метафора, Мо.

— О, — ідеально вигнуті брови жінки вигнулися ще ідеальніше, напівколом, а рот округлився, наче нуль, ретельно виписаний учителькою на класній дошці. — Я тебе вірно зрозуміла? Ти хочеш у відпустку?

— Я хочу у відставку.

— О! — жінка враз утратила всю незворушність. — Ні. Я відмовляюся обговорювати це. Навіть думати про це не хочу.

— Це не тобі вирішувати. Проінформуй, кого слід.

Біла жінка трохи нахилилася вперед.

— Я що, по-твоєму, самогубця?

— А що, ні?

У повітрі тонким лезом забриніла напруга.

— Ти не можеш змусити мене, — нарешті сказала жінка. — Силувати заборонено будь-кого, і нас це також стосується. Найперше — стосується нас.

— Я про те й говорю. Я себе силую, Мойро. Щоразу, як вирушаю за новою партією неборак — я себе ґвалтую. Буквально. Набридло.

— А ти досить рідко рушаєш, — схоже, ненависне ім’я вона пропустила повз вуха.

— Досить рідко — це ніколи. Усе інше занадто часто. І ось що, Мо… або ти відправиш, куди слід, моє прохання, або я піду сам. Прямо зараз. І тоді…

— Ми помремо. Ти і я. Знову. І вони. Усі вони — вперше. Ти це пам’ятаєш?

Інгольв знизав раменами, виглядаючи при цьому солідно і монументально, як ожилий шифоньєр.

— Ти цього не допустиш, правда ж? — украдливо мовив він.

Жінка закрила лице долонями та, за хвильку опанувавши себе, опустила їх на стіл.

— Гаразд. Я доповім. Але одна умова. Цих ти доведеш до кінця. Я сама не впораюся.

— Упораєшся, і то добре, але нехай так. Домовилися. Тільки не жди від мене трудових подвигів.

— Ну то йди. Ще маєш роботу.

Велетень підвівся і посунув до дверей, але на порозі зупинився.

— Мо, я мушу. Розумієш? Просто мушу, і все. Ці всі люди… вони невинні.

— Безумовно, — голос Мойри сочився сарказмом. — Особливо той лікар. Ну стояв собі, дивився, як помирає студентка, бо грошей йому не дали — теж мені, велике діло. Або ця, як її… цибата. Записалася на аборт, а чоловіку про вагітність сказати забула! Ну буває, що тут скажеш. Дівоча пам’ять! Правда, він про дітлахів мріяв років десять, ну то й що? Його проблеми. О, ще та, з пухлиною — вбила доньку…