Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович - Страница 6

Поняття cool (етимологічно — «прохолодний») виникло в США наприкінці 40-х разом із джазовою платівкою Майлса Дейвіса «The Birth of the Cool» і книжками Джека Керуака. Цього автора можна вважати ідеологом «кулу», котрий у 50-му році писав про різницю між «сирою» і «кул»-свідомістю як про протилежні форми самосвідомості. «Кул»-свідомість, яка дотепер не має російського словесного еквіваленту, не залишає в людині «темних» сторін. їй притаманні відкритість, прозорість, внутрішня еротичність, іронічність, підкреслена стильність, що знаходить свій вияв у її джазовому корінні. Далеко не всі кумири Заходу були «кул». Ні Елвіс Преслі, ні Мерилін Монро до цієї категорії не потрапляють. Зате краще, що є в «Бітлз», мюзикл «Вестсайдська історія» Леонарда Бернштейна, пісні Боба Ділана, з одного боку, а з другого — усмішка, зачіска, стиль одягу президента Джона Кеннеді (особливо якщо його порівняти на спільній фотографії із Хрущовим) — справжнісінький «кул».

Поступово «кул» став вінцем глобальних американсько-європейських зусиль лицевих м’язів, голосу, моди, реклами, кодексу поведінки. Манери радянських дипломатів, як і рідна культурна продукція, сприймалися на Заході з чималою дозою іронії. Розрив між західною модою та «російським стилем» призвів до того, що у свідомості Заходу після розвалу СРСР росіяни заново оформилися в образ ворога, але вже не ідеологічного, а естетичного, менш небезпечного, більше кумедного. Порівняно з ексцентричною, виважено заїкуватою «The cool Britania» в інтерпретації британського прем’єра ми — нервова, засмикана, сором’язливо-нахраписта маса. Немає серед білих людей у світі більших анти-«кул» (включаючи румунів), ніж росіяни.

Проте Москва впродовж 90-х років посилено прагне стати «кул», хоч-не-хоч наслідуючи Захід, який уже доношує цю моду за браком нової. Навіть міліціонерам пошили прозахідну уніформу. Але російське неофітство (ну, молодіжні журнали, що виходять під обкладинкою «кул») не викликає євро-захоплень через те ж таки бліде наслідування.

Однак… Пушкін! — у нас є свій фундаментальний «кул». А «Герой нашого часу»? — так. А «Ревізор» Гоголя? «Лоліта», можливо, один із найбільших «кул»-творів XX століття. Who’s cool in Russia? Ілля Кабаков, кращий Бродський, десь Сорокін, у чомусь Пелєвін, кільканадцять фотографів, одна модна якутська манекенниця теж адекватні «кул»-жанру, хоча, зрозуміло, не зводяться лише до нього. У нас є й радянський класичний «кул», на зразок «Кавказької бранки». Нарешті Сталін, «кул»-режисер найкрутішого політичного театру світу.

Російська жінка будь-якого різновиду атавістична, як кам’яний пень, що іноді сприяє її шарму. У неї запах тіла, яке давно не знало парфумів. Зі шкіри тягне запашком тління. Запалі очі. Пригніченість. Кволий голос. Там, на волі — як на місяці. А загорожа поруч. Як колись у Берліні чи в міжнародному аеропорту. Багато жінок відкрито вихваляються своєю інтуїцією і підозрюють за собою відьмацькі здібності, якими часом лякають чоловіків. Інші, навпаки, люблять у собі блядські риси. Блядовитість росіянки, підспідка її сором’язливості, яскрава буфетно-ресторанним колоритом. Налий, подай, обслужи. Блядовитість — Біломорканал вітчизняного життя.

Не поважатимеш іншого — тебе не буде. На цьому контракті Захід тримається двісті років. Банальність правила виправдовується комфортним результатом.

Головна мерзенність російського життя — не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда.

Нагромадження описів становить культуру. У росіян велика кількість описів. Це — російська література. Незрозуміло, однак, чому, незважаючи на велику кількість описів, росіяни не набралися культури. Я знаю, що ні Тамара Миколаївна, ні Людмила Валентинівна, ні Микола Павлович, ні Дмитро Васильович, ні безліч інших людей ні в чому не винні. І Михайло Кузьмович теж ні в чому не винен. Є, однак, такі місця, де відсутність описів особливо добре видно.

Надія в Росії вмирає першою. Ось висновок, який можна зробити з вітчизняної історії.

Що таке щастя?

Це пудинг.

Це просто пуд-д-д-инг.

Наше щастя.

Мені подобається бути росіянином. Мені подобається пропускати все повз вуха. Іду й пропускаю все повз вуха. Мені кажуть, що так не можна. А я кажу: не кажіть мені «не можна». Я цього не терплю. Не затуляйте мені небо.

— Тих, що провинилися в минулому житті, Провидіння відправляє на переплавлення в Росію, — сказав Сірий. — Це як покарання.

— Кого саме? — поцікавився я.

— Ну, всяких блядюг і шахраїв, — сказав Сірий. — Взагалі, нечистих.

— А як же Рубльов, інші?

— Для контрасту.

Петро Перший повів м’яч у Європу, ударив, промахнувся — розбив вікно.

Збірна команда бородатих мужиків погнала м’яч в Азію.

Задерши спідницю, Катерина Велика перехопила ініціативу.

Павло відібрав м’яч і погнав його у бік азіатських воріт.

Олександр Перший, заволодівши м’ячем, відправив його у бік Європи.

Микола Перший погнав його до Азії.

Його син, Олександр Другий, відбив м’яча далеко у бік Європи.

Олександр Третій відфутболив його в Азію.

Микола Другий побіг підтюпцем на захід.

Ленін повів м’яч у бік Азії.

Сталін, з подачі Леніна, забив гол.

Рахунок став 100:0.

Хрущов почав із центру поля й, сам не знаючи чому, погнав м’яч у Європу.

Брежнєв відправив його в Азію.

Горбачов грав на європейському боці поля.

Єльцин продовжив його гру, але в другому таймі розгубився. Стоїть і не знає — куди бити.

Пролунав свисток. Закінчилося пропущене століття.

— Був час, коли я палко вболівав за долю батьківщини, ночами не спав, думаючи, як її звільнити.

— Від кого? — не зрозумів Сашко.

— Росіяни — майстри вигадувати собі ворогів. Це не могло мені не набриднути.

— Нас знову обікрала держава! — радісно продекламував Сашко.

— Не держава! — насупився я. — А той, кого ми шукаємо!

— Ми помстимося! — присягнувся Сашко.

— Людський клімат Росії гірший за економічний колапс й агресивне жебрацтво, — заявив я.

— Я вб’ю цю гадину! — закричав Сашко. — Дайте мені, будь ласка, «Нарзану».

— Наївному дурневі, мені здавалося, що все це радянське безглуздя — наносна випадковість, та от я сам переконався, що росіяни можуть «приспати» інші народи, як свиня — своїх дітей, і вранці навіть не почухатися.

— Свиня не може «приспати» себе, — заперечив Сашко. — А в нас це виходить чудово. Люлі-люленьки, — заспівав він, ляскаючи себе по колінах.

— Охо-хо, — підхопив я. — Наївність нового покоління, що кинулося перетворюватися на середній клас, самовиражатися й самостверджуватися, викликає в мене не менше презирства, ніж дурість їхніх батьків і матерів.

— Презирство — тонке почуття, — з легкою образою розсміявся Сашко. — Молодь повинна взяти владу у свої руки.

— Звичайно, я не можу сказати, що залишився до всього байдужим. Мене бентежить гностична думка про нерівність душ, але, дивлячись на народні подвиги, я не можу не визнати, що первісний стан, у якому перебуває народ, — похідне його розумових можливостей.

— Щасливі народи, що живуть під щасливими небесами, як італійці, трохи плутають нам карти, — зітхнув Сашко. — Давайте створимо таємне товариство.

— Яке?

— Таке, що створить нового Бога.

— Дайте мені закінчити про Росію! Про неї зазвичай пишуть з осторогою. Росію або жаліють, або намагаються зрозуміти. Але розуміння є важчим не через надскладні особливості свідомості, а, навпаки, чербз зайву простоту тутешніх звичаїв.