Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович - Страница 5

Свавілля — розширювальне тлумачення можливостей. До цього треба підійти по-філософському. Честь руйнує щось дуже істотне в людині. Наприклад, зазіхає на непередбачуваність. А передбачувана людина — не російська це справа.

У Росії за великим рахунком немає жодної чесної людини. От на чому треба будувати суспільне життя. Це основа колгоспу. Але це й основа поеми. Росія складається з покірних людей, здатних на все. У цій країні повинне відбутися цілковите примирення з дійсністю.

Навіть нетерплячий Бєлінський одного разу це зрозумів.

— Хочете, я покажу вам сімейний альбом?

— Та пішов ти зі своїм альбомом!

— Це наша родина.

— Виродки.

— Це батько.

— По очах видно: негідник. Ви дуже схожі на батька.

— Усі так кажуть.

— А ваш молодший брат і сестра схожі на матір. Скільки років сестрі?

— Тридцять три.

— Я б дав сорок.

— Я передам їй ваш комплімент.

— А це що за гівняний солдат?

— Це я.

— У в’язниці сиділи?

— Ні. А що?

— У мене дружина сидить за Можаєм. Пише, годують більш-менш. Сумує, щоправда. За домівкою. Вірші стала писати з туги.

— За що сіла?

— 103 стаття. Коханку мою порішила. З ревнощів.

Ножем. І мене теж хотіла.

— Жаль коханку.

— Коханки не для того, щоб їх жаліти. А це хто?

— Моя сестра з чоловіком і дітьми.

— У неї двоє дітей?

— Володя ходить до школи, а Лєночка — до дитячого садочка.

— Я ніколи не кривджу дітей. А ви?

— Ну, це кого вважати дітьми.

— А це хто, схожий на Будьонного?

— Дідусь. Його вбили. А це бабуся Клава. Її посадили на палю.

— Як на палю?

— Нічого. Потрапила під електричку. У вас більша родина?

— Дружина, я і дочка.

— Маєте при собі їхні фотографії?

— Ні. Ненавиджу.

— Обох?

— Ну. Коли вони їдять, у них завжди щось із рота падає. Макарони, огірки.

— Скільки років вашій дочці?

— Сімнадцять.

— Курить?

— Колеться.

— Я не знав, що у вас така доросла дочка. Скоро дідом станете.

— У нас уже були онуки і внучки. Поки що Ніна не збирається заміж. Закінчує школу і хоче вступати до інституту іноземних мов. Ніна мріє бути перекладачкою.

— Яку мову вона вивчає?

— Якийсь непотріб.

— А вас як звуть?

— Павло Андрійович. Я дуже люблю спорт. Особливо футбол. Іноді ми ходимо в гості до друзів або запрошуємо їх до себе. Ми завжди напиваємося, я та моя дружина Марина. Тільки вона квасить текілу, а я — горілку.

— Чим займається ваша дружина?

— Марина — дитячий лікар. Фахівець з абортів. Вона любить свою справу і працює з охотою. Добре співає, у неї гарний голос. Раз на тиждень Марина ходить до Будинку культури, де співає в хорі. А цю вашу бабусю, що на палю посадили, її хто посадив? Є у світі тільки один народець, що може посадити бабусю на палю.

— Ви про кого?

— Я помиляюся?

— Як ваше прізвище?

— Навіщо вам? Бєлов. Мені 37 років. Я народився в Москві і все життя тут живу. Я схильний до безчестя.

Іван Грозний, який убиває сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада знищувала переважно своє населення — не чуже, не ворогів, як у інших країнах. Відокремити кровожерливість від забавки й турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.

Незважаючи на те, що Іван Грозний був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Грозний — це російський ренесанс.

Дім зведено — господар помер. На Заході домівки побудовано. А ми — без домівок — ходимо живі-живісінькі. Фундаменталізм — агонія світових релігій. Щось буде далі? Росіяни завжди вважали, що занепад Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувалися.

Замість Заходу занепадає Росія. Щоправда, після революції теж думали, що Росія завалилася. Але в тому божевіллі була енергія. Безглуздий ентузіазм. Росіянин наливається утопією, як гноєм. Потім він лопається. Усі йдуть у ногу, ми крокуємо — лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо всіх навчити ходити не в ногу.

Росіяни не знають, що таке «норма». Вони бачать, що інші живуть інакше, але в самих так не виходить. Минають роки — не виходить. У німців вийшло, у японців вийшло. А тут не треба. І всі від того не те що радіють, проте й не журяться. Ну, подумаєш. Що буде з Росією, якщо вона занепаде зовсім? Що робити із цим великим трупом, що розкладається?

Присипати гашеним вапном.

— Мамо! Що означає бути росіянином?

Мовчить.

— Мамо! Мамо!

— Чого тобі?

— Що означає бути росіянином?

— Що-о-о?

— Що означає бути росіянином?

Мовчить.

— Мамо!

— Відчепися! Набрид!

— Мамо!

— Сказала тобі людською мовою — відчепися!!!

— Ма, не бий!

— Замовкни, засранець!

— Матусю, рідненька, не вбивай!

Чому мати не захотіла відповісти синові на його запитання?

З якої причини вона стала його бити? Чи вбила вона його зрештою, чи син усе-таки вижив?

На казку багато хто ловиться. Казкова Русь стоїть перед очима. Зорі невикористані.

Росіянин складається з «нічого», що містить у собі «все». Росіянин вважає, що йому нічого не належить. Росіянин вважає, що йому належить увесь світ. При зовнішній м’якості та співучості Росії, при її жіночій личині, любові до кефіру в цій країні живе населення зі страшенним апетитом. Учора — все, сьогодні — нічого, назавтра — знов усе. Якщо окультурити й грамотно розкрутити цей стиль «все-нічого-все», можна стати модною країною на зразок Непалу.

Після падіння Берлінської стіни, організованого багато в чому російською опікою, щоб не сказати російською щедрістю, незважаючи на відомий опір союзників ФРН, здавалося б, повинна була розпочатися епоха взаєморадісного сусідства. І справді, був момент, коли в повітрі відчувався дух братання. Все це закінчилося неприємно швидко.

Ми розчарували Захід і в чомусь самих себе, бо виявилися «інакшими», не такими, якими європейці хотіли б нас бачити. І хоча навіть у найпримітивніших американських фільмах існує пропаганда любові до «інакшого», не схожого на тебе, будь він хоч інопланетянином, хоч негром, росіян не полюбили в «іншій» якості. Захід швидше надав перевагу «інакшим» китайцям, незважаючи на те, що за суспільними стандартами ми набагато вільніші, ніж грамотно репресивний сучасний китайський комунізм. Зрештою виявилося, що в європейському домі для нас немає навіть того закутка, який надали румунам і прибалтам, не кажучи вже про поляків і чехів.

Багато що пояснюється суспільним варварством нашого тривалого перехідного періоду, але — не все. Західна естетична норма життя стала диктатором не тільки стилю, а й політичних пристрастей. Росіян не взяли до НАТО саме з естетичних міркувань, як таких, що не пройшли face control.

Навіть ворожі до Росії люди, що ненавидять її хаос, яких я не раз зустрічав у Європі та США, не заперечують нашої талановитості. У середовищі росіян, справді, трапляються таланти. Досить неприємні індивіди часом обдаровані цікавими властивостями. Якби росіяни були посередньою нацією, їх би взагалі не існувало.

Ідея національного характеру, що у Європі після Гітлера вважається слизькою темою, — єдина можливість зрозуміти Росію. Росіяни — ганебна нація. Зошит стереотипів. Вони не вміють працювати систематично й систематично думати. Вони більше здатні на спорадичні, одноразові дії. За своєю пафосною емоційністю, печерною наївністю, пузатістю, незграбною поведінкою росіяни тривалий час були прямо протилежні великому естетичному стилю Заходу — стилю cool. Якщо чесно, про цей cool росіяни взагалі навіть не здогадувалися. Тоді як це поняття з елітарної моди перетворилося на стан, який останнім часом визначає західну культуру, що вийшла за межі літератури й кіно, увібравши в себе на рівноправних підставах «красу нігтів» у вищому розумінні, тобто культура розчинилася в щоденному побуті, побут — у культурі. У Берліні або в Парижі вам точно вкажуть: цю марку сигарет курять лише лесбіянки, а на тій марці машин їздять тільки пастори. У Росії ні офіційна, ні «кухонна» культури зі зрозумілих причин не тільки не йшли в ногу із західним розвитком подій, але круто відходили вбік. Ми дивилися західні фільми, гортали західні журнали й читали західні книжки, якщо це вдавалося, зовсім інакше, ніж західні споживачі культури. У кожному разі ми не бачили у всій цій продукції об’єднавчої ідеї, яка стоїть понад бар’єрами зіткнень консерваторів і лібералів, архаїстів і новаторів. Ми заглиблювалися в екзистенційний зміст, не помічаючи становлення нової форми. Ми проґавили те, що становить естетичну сутність Заходу в останні 50 років, про що вже десятиліття тому було оголошено у двох настановчих статтях журналів «Тайм» і «Лайф», на які відгукнулася молодь від Лос-Анджелеса до Кейптауна, Токіо й навіть соціалістичної Варшави.