Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 22

— То, може, втечемо, Вуньку? Бо коли це фея, вона не подарує нам того, що ми кусали її.

— Справжня фея не буде на таке сердитися, Муньку. Давай підійдемо ближче.

Вони підійшли і почули раптом голос. Голос, що випливав із вуст дівчинки, голос тихий, теплий і солодкий, як мед. Голос задумливий та сумовитий, бо роздумувала вголос Зеленоочка, і Мунько з Вуньком застигли, стуливши писки, — чудним їм здалося розуміти людську мову.

— Цей дивний, дивний сон, — казала Зеленоочка, — Ця незвичайна долина тюльпанів, де не співають ні цвіркуни, ні пташки… Чогось мені страшно повертатися і до тієї критої очеретом хатини… І немає нікого, зовсім нікого, з ким могла б я порадитися. Слухайте, мурахи й комахи, пташки, дерева й трави. Слухайте, квіти й зілля! Після того, що я побачила і взнала, не можу я бути серед вас весела. Чомусь смуток поселився у моєму серці, як черв'як у яблуку. Я не можу забути те жовте поле, хоч це так легко: узяти й забути… Тут щось негаразд, бо квіти мусять бути веселі, на те вони й квіти. Мусять бути веселі трави й дерева, бо всі вони зелені і дають плоди. Щось я не розумію в цьому і щось мене турбує…

— Чуєш, Муньку, — штовхнув брата перший мурах, — Вона таке дивне каже…

— Еге ж, не випадає її й кусати, — сказав Вунько, — А може, ми, Муньку, все-таки втечемо? Якось моторошно мені стає…

— Такий ти страхополох, Вуньку! Давай відгукнемося до неї, може, вона почує.

Але вони не встигли відгукнутися, бо на стежці з'явився прозорий димовий чоловічок і сердито тупнув ногою:

— Ти чого, ледача дівчинко, не несеш старому Кріносу хмизу? — сердито сказав він.

— Я думаю, Димку, — лагідно сказала дівчинка й подивилася на димового чоловічка такими великими й гарними очима, що в того аж сльоза на око вибилася, — Ти, здається, зі мною не привітався. Доброго ранку, Димку! — сказала Зеленоочка й погладила Димка по голові, від чого аж зовсім перестав бути сердитий Димко і закліпав розчулено прозорими очками, — Ти розумний і добрий, Димку, то скажи мені: чому я сьогодні смутна і чому не веселюся, хоч сонце світить чудово, а все навколо таке веселе?

— Бо ти забула принести старому Кріносу хмизу, — несміливо сказав Димко.

— Хмизу я ще принесу… До речі, де він, той хмиз? Але не це мене турбує. Йди-но, Димоньку, сядь мені на коліно…

— Е-е, щось тут на чудне заходить, — сказав Мунько, почісуючи лапкою шийку, — Може, й справді нам піти геть?

— Давай подивимося, Муньку, — сказав перший мурах, — Все-таки ми все розуміємо, що вони говорять…

— Мені ніяково сідати тобі на коліно, — сказав соромливо Димко, — Та й послав мене старий Крінос не для того. Послав, щоб ти хмизу скоріше принесла…

Але він все-таки присів Зеленоочці на коліно, і вона ніжно погладила його по голові.

— Я багато земель обійшла, Димоньку. І скрізь квіти були як квіти, і відчувала я, що справно вони живуть і все на землі гаразд. Я наймалася на службу, і хоч скрізь мене проганяли, не мала я ні до кого лихого серця — така я вже народилася, щоб по землі ходить, і тільки вдаю, що наймаюся до когось. Насправді я перевіряю, чи скрізь однаково й гарно світить сонце, чи однаково гарні пісні співають пташки й цвіркуни і чи скрізь я можу вільно й радісно сміятися.

— А що ти їси? — спитав Димко.

— Мені не треба їсти, Димку, хіба пити. І п'ю я росу, Димоньку, власне, вона сама наливається в мене, коли сплю.

— То ти не проста дівчинка, Зеленоочко? Ти якась дивна…

— Я — це я, Димоньку. І мені завжди здавалося, що я таки проста дівчинка. Скрізь це було так, і тільки на вашій землі я занепокоїлась. Щось дивне й негарне тут відбувається. Скажи мені, Димку, — мовила вона і знову погладила чоловічка по голові. — Чи правда те, що мені приснилося?

— Я не знаю, що тобі приснилося, — сказав Димко, приплющуючись від задоволення.

— Чи правда, що те тюльпанове поле — перетворені у квіти люди?

— Це правда! — сказав над ними раптом громовий голос, і вони підхопилися вражено, а Мунько й Вунько перелякано залізли під грудку і аж позаплющували свої ледь помітні оченята. На стежці стояв старий Крінос. Довгі сиві вуса спускались у нього аж до грудей, які ходили задихано. В руці він мав важкий костур, а очі блищали поважно й трохи сердито.

— Це правда, — сказав він, — і я радію, що ти така турботлива, дівчинко. Ти сирітка і знаєш, що таке горе на землі. Все те тюльпанове поле — таки справді люди. Бідні, нещасні люди, яким тільки я захотів допомогти. Можливо, вони й зараз не забули свого колишнього нещастя, через те так невесело на тому полі. Але вони пізнають радість, бо вони цвітуть. Бо вони — квіти, які прикрашають землю, а не нещасні бідаки, які цю землю потворили. Я знайшов таке зілля, Зеленоочко, і чиню велике, добре діло!

І коли сказав він ті слова, дивна тиша утворилася навколо. Начебто позникали птахи і позамовкали цвіркуни, пропав і вітер — листя й пелюстя позавмирало й опустилося. Чутно стало, як важко дихає Крінос і як важко дихає, дивлячись на нього, Зеленоочка.

— Велике й добре діло він чинить! — вигукнув Димко.

— Так, велике й добре, — сказав Крінос, — І було б славно, коли б і ти захотіла від мене такої ласки. Ти тоді пішла б до тих тюльпанів і пересвідчилася б, що вони таки щасливі.

— Мені снився сьогодні сон, — сказала Зеленоочка.

— Я знаю про твій сон, — відказав Крінос, — Мені оповів про те Вуж, якого я послав, щоб допоміг зібрати тобі хмиз.

— Але той Вуж не відповів моєму Сну на одне питання, — сказала Зеленоочка, — На одне велике й важливе питання.

— Яке ж це питання? — спитав Крінос.

— Чи вони, ті люди, хотіли стати тюльпанами?

Тоді засміявся хрипко Крінос і заблискотів очима, аж вогники в них запахкотіли.

— А це ти повинна спитати в них сама, — сказав він, — Я ж пропоную: стань тюльпаном, і про все дізнаєшся. А не хочеш ставати тюльпаном, піди спитай у них теж. Я тим часом тут хмизу назбираю…

Він схопив Димка і поставив собі на люльку, яка вже стриміла в роті, і затанцював, завигинався Димко, притоптуючи жар, у той час як Зеленоочка дивилася широкими й незмигними очима на Кріноса. Личко її було бліде, а очі начебто й пригасли.

— Чого ж стоїш? — сказав Крінос, — Піди спитай, що їм краще: жити в холоді, голоді й бруді, помирати щодень і не померти чи цвісти в чистому полі прегарною квіткою?

Він пішов по стежці, важко гупаючи чобітьми, а Зеленоочка аж руки заломила, так важко й сумно зробилося їй на серці.

Тоді заспівав у неї над головою жайворон, і вона звела голову, бо зрозуміла, про що він співає.

— Бідна, бідна Зеленоочко, — співав той, — Бідна, гарна Зеленоочко! Що ти можеш учинити і що можеш удіяти?

Таки правду сказав Крінос: щоб пізнати горе чи щастя тюльпанів, треба самому стати тюльпаном. А коли ти ним станеш, то ніколи, гей, ніколи їм не зможеш допомогти! Бідна, бідна Зеленоочко, бідна, бідна дівчинко в зеленій суконці, підшитій травою!..

І бідна, бідна дівчинка в підшитому травою платті схилила голову й пішла, ледве перебираючи ногами, назад, до тюльпанового поля, бо над головою в неї і справді померкло сонце, і хмари напливли на його чисте плесо. З тих хмар протяглися віддаля чорні руки — давали напитися найспраглішим і найвисохлішим. І доки йшла Зеленоочка, доти збиралися над нею хмари, а коли спалахнула перша блискавка, в лісі вдарила сокира — це рубав хмиз старий Крінос. У роті в нього стриміла люлька, в якій танцював, витягуючи і затоплюючи в попіл ноги, Димко, а на вустах лежала крива посмішка — думав у цей час старий Крінос своє, і те, що він думав, навряд чи було гарне або ж добре.

Тоді озирнулася Зеленоочка на хмари, що купчилися над головою, на дерева, що сумували за спиною, на траву, що добігала до її ніг, і з великих, чудових її очей бризнули раптом величезні сльози.

— Хмари, хмари! — крикнула вона тоненько, зводячи малі, худенькі ручки, — і ви, дерева, і ви, трави! Дайте мені трохи своєї сили і свого розуму! Дайте мені зрозуміти мову тюльпанів, щоб пізнала я, чи не коїться тут, у вас, велике лихо? Я повинна це зробити, бо інакше ніколи-ніколи не зможу вже бути веселою, безтурботною і щасливою!