Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 21

— Я Сон Зеленоочки, — сказав урочисто Сон, — Мене послала вона для того, щоб розгадати вашу таємницю… Чому ви смутні і печальні?

Але тюльпани мовчали і вже не шелестіли тихо, а стояли, понурившись, густо залиті місячним промінням. Тоді засміявся тихо Димко і плеснув прозорою долонькою Сон Зеленооччин по плечу.

— Хочеш, я тобі відповім, — сказав він, — Але спершу ти мені відповідж…

— Питай, — сказав урочисто Сон.

— Чи правду мені сказала Зеленоочка про те, що добрі похваляються ділами своїми, а хвали потребують тільки лихі?

— Свята правда! — сказав Сон.

— Тоді знай! — вигукнув Димко, — Всі ці тюльпани — люди! Це бідні, нещасні, скорботні люди, яких перетворив мій господар у гарні квіти, щоб не мучилися вони. Скажи, чи варто за таке його хвалити?

Тоді зірвався раптом над долиною вітер. Шалена повітряна хвиля гойднула тюльпани, викинули вони із себе гіркі краплі і захитали головами. Вітер хапнув Димка, і той закричав раптом тонко й пронизливо і знявсь у небо, де й пропав. Стояв здивований і здерев'янілий Сон Зеленоочки, а з тюльпанового поля повільно виповз, сяючи мідними вухами, великий тлустий вуж.

— Іди геть із цього поля щасливих та гарних, — прошипів він, — Іди геть, бо розіб'ю тебе.

Він засичав, високо зводячи голову, а Сон Зеленооччин перестрашено позадкував.

— Почекай, Вуже, — сказав він, — Я ще одне хочу запитати. Ці тюльпани й справді гарні. І поле це таки чудове, але я хочу запитати ще одне, Вуже…

— Нічого не треба в мене питати, — зашипів Вуж, — Нічого не можу я знати. Нічого не відповім тобі, крім одного: це поле щасливих та гарних…

— Але чи вони, ці люди, — розпачливо вигукнув Сон Зеленоочки, — хотіли стати тюльпанами?..

Та Вуж зашипів, і засичав, і вистрілив просто в обличчя Сну роздвоєним язичком, і кинувся тікати геть Сон Зеленооччин з того поля щасливих та гарних, аби встигнути прискочити до своєї господині, очі якої були повні роси і яка дихала на повні груди чистим лісовим повітрям. Біля неї спали мурашки і пташки, трава і жалива, дерева і ніч серпнева, дзюркотливий струмок і поважненький, дуже серйозний жучок. І тихо співав їй цвіркунець із бандуркою, а Зелений Світ пив росу і напивався, а місяць світив і розливався. Щедра тиша текла і пливла, і так якось дивно стало на серці в Зеленоочки, що розплющилася вона й зирнула в небо. І здалося їй, що не зорі вона бачить, а очі, і дивилися вони на неї й поморгували, а коло неї сидів її Сон і тихо плакав, розказуючи, що він побачив та почув. Але найбільше скаржився він на те, що на останнє запитання ні Вуж, ні тюльпани так і не відповіли.

І вперше задумалася серйозно Зеленоочка, хоч була вона дитина і ніколи ні над чим тяжко не задумувалася. Раніше, бувало, коли не подобався їй господар, у якого служила, то й забувала вона його і йшла собі геть, а він лишався десь за спиною, в темені, і зовсім зникав із її пам'яті. А вона й далі вільно пила собі сонце і слухала спів пташок і тішилася з усього, що було веселе й гарне. І ось тільки тепер відчула вона незбагненну тривогу, щось занепокоїло і знітило її. І подумала дівчинка: чи годиться їй і зараз забратися й піти собі геть, залишити це таємниче поле і не менш таємничого старого Кріноса? Може, варто зробити так, як робила раніше: махнути рукою й піти, забути про все, що її непокоїть?

Отак сиділа Зеленоочка й дивилася на світ великими і зчудованими очима і думала. Думала, думала, а очі її блимотіли в ранковому світлі так прегарно, що, коли б побачили її в цю хвилю Димко та Вуж, стали б вони дівчинці довічними друзями. Але Димко в цей час топтав вогонь у Кріносовій люльці, а Вуж спав між тюльпанів. Сам же старий Крінос приклав долоню до лоба і видивлявся, чи не йде дівчинка, що пропала, із в'язкою хмизу? Цієї ночі він знову про неї думав, і таки зміркував, що вийде з неї чи не найкращий і найжовтіший тюльпан. Бачив в уяві той тюльпан і тішився з нього й милувався, бо навіщо їй ходити по світі, такій мізерній та вбогій, коли можна стати гарною чудовою квіткою?

Ця думка втретє прийшла до нього, коли прокинувся. І Крінос навіть потоптався коло печі, в якій варив зілля, що перетворює людей на тюльпани, і зітхнув тяжко. Та й зараз він зітхнув, сидячи на ґанкові, і лаяв себе подумки, що був нерозважний і не наносив собі хмизу заздалегідь — не виглядав би тепер ту Зеленоочку, а сидів би і помішував вариво. І те вариво так би пахло, що йому й поспівати під ту хвилю захотілося б. А це він і зробив би — такий уже вдавсь у цьому світі, що тільки тоді йому добре ставало, коли варив оте зілля.

— Так, Димку, так, — казав він, — Мені тільки тоді по-справжньому добре, коли людям добро творю. А я таки добрий, Димку, бо допомагаю бідним та нещасним. Навіщо їм топтати землю, коли вони бідні й нещасні, хай краще гарними, чудовими квітами стануть. Нема, Димку, кращого й сердечнішого за мене, бо ніхто в цілому світі не робить, Димку, людям такого добра…

Димко вигнувсь боком, якось не так, як завжди, коли старий Крінос промовляв ці слова. І чомусь не схиливсь у звичному поклоні і не повторив сказаних слів, як це робив завжди, тільки висмикнув одну ногу із жару, начебто йому запекло, і замахав нею в повітрі.

— Ти чимось стривожений, Димку? — спитав Крінос.

Тоді зітхнув Димко і сказав знехотя:

— Я знаю, що ти добрий із добрих, старий Кріносе. Але хіба неправда, що коли чоловік добрий, то його й хвалити не треба, а хвалять тоді, коли хочуть сховати щось негарне?

На ті слова засопів Крінос сердито чи ображено.

— Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?

— Чому це не моя думка? — обурився Димко, — Хіба я не можу придумати таких слів?

— Звісно, не можеш, Димку, — засміявся недобре Крінос, — Дурненький ти і можеш тільки повторювати думки чужі.

— Це я дурненький? — обурився ще більше Димко, — А хто мене називав весь час розумним?

— Ну, добре, добре, Димку, — всміхнувся Крінос і погладив його по голові.

— Ти так гарно погладив мене по голові, — аж очі приплющив Димко, — Ану, погладь іще!..

— Стривай, Димку. Ти й справді в мене розумний, і я несправедливо обмовив тебе дурненьким. Я тебе ще двічі погладжу по голові, коли ти скажеш, хто тобі сказав ті слова.

— Які слова? — перепитав Димко.

— Ну, ті, що ти сказав.

— А які я сказав?

— Про те, що доброго чоловіка й хвалити не треба…

— Це я сказав ці слова, — мовив Димко й аж очі приплющив, чекаючи, що його погладять.

— А тобі хто сказав? — спитав вкрадливо Крінос і наблизив долоню до Димкової голови.

— Зеленоочка сказала, — мовив Димко і замуркотів, бо Крінос таки погладив його.

— А ти, коли розумний, не слухай Зеленоочку, — з солодкими нотками в голосі проказав Крінос, — Не може маленька дівчинка знати більше, ніж я, великий та дорослий. Не може маленька дівчинка більше за мене розуміти. Окрім того, хіба ти не помітив, Димку?

— Чого?

— А того, що вона носить убогу сукенку, яка вся геть позашивана травою. І того, Димку, що вона таки сирота. А що це значить, мій маленький розумничку?

— Що їй гірко живеться в світі! — вигукнув Димко.

— Ну ж звісно, розумничку! — сказав Крінос, — І ми їй допоможемо, правда?

— Певне! — рішуче сказав Димко, — Бідним та нещасним треба допомагати…

— Ми з неї зробимо найкращий із кращих жовтий тюльпан, — сказав, солодко примружившись, старий Крінос.

А дівчинка все ще сиділа в траві, думала й дивилася на світ великими й чудовими очима. І була така незворушна, що двоє мурашок, Вунько й Мунько, які знову прийшли вкусити її за пальця, щоб потім похвалятися своїми подвигами, зупинилися вражено і штовхнули один одного плечиком.

— Гей, Муньку, — сказав перший, — ти бачиш?

— Бачу, Вуньку, — сказав другий, — Це, здається, не проста дівчинка.

— А якщо це фея, Муньку?

— Фея вміє розмовляти з деревами, комахами та звірами.

— А я думаю, що це фея, Муньку. Дуже вже вона гарна.