Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 76

Знов і справді вже востаннє в ці роки розкрилася перед Кулішем поезія сердечного життя, за життєвою прозою — таємничий любовний ліризм.

Тверезий, ригористичний, поміркований і обережний Куліш під враженням звичайнісінької, найбанальнішої адюльтерної історії, ладен вважати себе за Дон Жуана, розпусника, великого грішника, пишатись, проголошувати, вийти на перехрестя й усім, усім, усім прокламувати фанфарами гонору свою сміливість, свою надзвичайну розпусту, свій виключний успіх у жінок.

Він у владі міфологічних образів: він удає з себе то Прометея, то Месію, то Дон Жуана.

Тимчасом усе було простіше, звичайніше, «міщанніше». Він мислить гіперболами й метафорами і не помічає свого нахилу до міфологізації та прибільшень.

У листі з 4 липня 1860 Куліш писав:

— Я уже писав Вам [Каменецькому], що зі мною тут трапляються чудеса. Жінки залицяються до мене, як до Дон Жуана. Це є щастя мого життя. Щастя тому, що я приємно занятий і забуваю своє погане минуле… Між тим людина одкривається мені в жінці дивовижно. Пізнаючи щодня, що таке жінка, я водночас зрозуміваю краще й нашого брата чоловіка… Але ніколи не вважатиму зближення з жінками за неварте високого характеру. Це то й єсть саме життя; а те, що називають життям учені та ділові люди, то — надвірня робота. Справжнє життя в хаті й під хатою, на виду жінки. Усе, що віддалік від неї, — епізоди, що в’яжуться з головним.

«Важко яскравіше виявити з себе невдалішого Дон Жуана!» — занотовує Петро Чубський з приводу наведеного листа Куліша до Дан. Каменецького. «З перших слів: „Жінки залицяються до мене, як до Дон Жуана“ — цілком перекручено образ Дон Жуана: таки ж не жінки залицялися до нього, а він до жінок… Бувало, жінки навіть жахалися Дон Жуана, а він, знаючи секрет „переможного благання“, знаходив шлях до серця й таких жінок».

І знов — додамо зі свого боку — що це за Дон Жуан, який в коханні цінить не пекельні провалля пристрасти, не піднесення, падіння, страждання, погрози, злочини, пахощі крови, дзвін шпаг, палкі захоплення й гіркі каяття, а тільки можливість приємно розважитись та забути погане минуле? Це — викладений Дон Жуан, пародія на Дон Жуана!..

Коли Куліш згадував подробиці свого перебування влітку року 1860 в Україні, в Полтаві, Чернігові, Ніжині, Києві, Одесі, свій для нього самого цілком несподіваний успіх у жінок, він згадував про все це не інакше, як про добу самого справжнього щастя. Куліш почував себе — якось особливо екзальтованим, афектованим, і серце його огортала наївна гордість. Пишаючись з себе, він відчував свою виключність і надзвичайність.

У тому ж таки листі до Каменецького Куліш, згадуючи слова Василя Михайловича Білозерського («Василя Блаженного»), писав своєму повірникові:

— Колись, в часи оні Василь Блаженний висловив мені, що за моїх років не можна сподіватись на кохання з боку жінки. Але тепер я впевнився, що мені треба було пожити на світі й тільки зберегтись у такій мірі, як я, щоб у жінок, морально розвинених, мати повний успіх. З жодним юнаком вони не можуть бути так швидко свої, як зі мною.

Він певен був, що йому залишилося вибирати пригоди найпіднесеніші й найтрагічніші. Він переживав надзвичайні пристрасті, несподівані тріумфи, небезпечні й погрозливі катастрофи.

— Я був, — розповідає Куліш про себе, — дійовою особою в таких сценах, що досі зустрічав тільки в найсміливіших і поетичніших романістів. Скажу більше: в моїх романах брали участь батьки, матері, брати, сестри моїх героїнь — творили волю мою.

І хоч він і каже, що «інтрига, спокуса ніколи не були і не будуть моєю метою, я хотів тільки жити», але він не був би Куліш, коли б, ствердивши принадність жити й кохати, відчувати радісну насиченість життя, не завважив в другій половині фрази свого менторства й менторського вчительства:

— Я хотів тільки жити і навчав інших, як треба жити.

Недосвідний і ніяковий, вперше вступивши на шляхи дон-жуанізму, він не може відмовитись від думки про своє вчительське призначення.

Роман із Глібовою не залишився, розуміється, секретом для Леоніда Івановича, та, здається, ані Куліш, ані Глібова й не робили зі своїх взаємин особливої таємниці.

Куліш, скинувши сурдута, в своєму фантастичному вбранні театрального турчина-запорожця почував себе так безтурботно і в такому ентузіастичному радісному стані перебував, що все на світі, навіть прикрості й ускладненості роману з Глібовою, заміжньою жінкою, він сприймав легко і лагідно.

Між чоловіком, жінкою та Кулішем сталася розмова, як і завжди в таких випадках, важка, прикра, напружена й навмисна.

Парасці Федорівні довелося вибирати й вирішувати, визначати свої наміри, оформляти свої взаємини з чоловіком і коханцем… Вона вагалась у своєму виборі, не наважаючись спинитись на чомусь остаточно. Порвати з чоловіком і піти назустріч новому коханню? Чи не значило це піти назустріч невідомому й непевному, отже, певність усталених зв’язків і звичок, сталість шлюбу змінити на непевність першої-ліпшої романічної пригоди? Чи не краще піти на компроміс і лишити любовне шумування шумуванням і сталість шлюбу шлюбом?

Куліш, не знаючи, в який спосіб розв’яжеться справа, тримався шляхетно: «благородно, но на удачу», як визначав він сам свою поведінку під той час. З одного боку, він у середині себе сподівався від Глібової на сміле й гаряче почуття, і його дратувало, що вона вагається. Гонорній його гордості приємно було б переконатись, що Глібова в критичний момент, вибираючи між ним та іншим, проявила не помірковану розсудливість обережної жінки, а палку пристрасть відданої коханки, раптовий порив, сліпу рішучість. Його уяві мріялась зворушлива сцена: зі сльозами кинувшись у його обійми, вона крикне:

— Задля тебе — на все!

Куліш ніколи не був щасливим коханцем, ніколи не вмів викликати в жінок пристрасти, й це зачіпало його самолюбство. Два попередні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно.

Роздратований і незадоволений чоловічий гонор викликав у ньому бажання, бодай хоч на цей раз, сліпого пориву.

— За Вашу нерішучість я на Вас сердився, — казав Куліш Глібовій.

Але це було тільки випадкове почуття, не почуття власне, а лише наростень на почуття, легке шумування живої й радісної любовної примхи.

Несмілива й боязка обережність перемагала химери гонору. Чи варто ошукувати себе самого безглуздістю смішних і непотрібних примх? Отже, Куліш досить турбувався, щоб ця жінка з долею Шевченкової Катерини справді не наважилась на рішучий крок і не порвала з чоловіком. Кохання коханням, шляхетність шляхетністю, самолюбство й гонор самолюбством, але прикрість залишається прикрістю, і Куліш почував себе ніяково, невиразно й хистко. Він не мав жодного наміру розлучатись з Олександрою Михайлівною й брати шлюб із Глібовою. Пристрасний запал з його боку був тільки плинним настроєм.

Щодо Леоніда Івановича Глібова, то коли родинні його взаємини з приходом третьої особи заплуталися і вузол треба було якось розв’язати, він пішов на компроміс. Глібов в усій цій історії поводився коректно й стримано. Як джентльмен. Без гістерики, лагідно, чемно.

Чи не є в родинному житті коректність єдиною основою родинного щастя?

Леонід Іванович знав легку примхливість своєї дружини й не надавав великого значення її захопленню.

Шукаючи виходу, він попереджав і застерігав свою дружину. Він висловив сумнів, чи буде Параска Федорівна щаслива, коли б вона наважилась порвати шлюб і змінити обставини. Він передбачав небезпечність розлуки. Поза сумнівом він недовіряв серйозності почуття Кулішевого і не сумнівався, що «сліпе й гаряче» кохання Кулішеве — то тільки хвилинний настрій. Та разом із тим він давав своїй дружині повну свободу вибирати й робити, що хоче й як хоче.

Наслідком сцени було те, що Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю. Вона вільна робити, що хоче й як хоче. Леонід Іванович нічого не заперечував і нічого не забороняв. Він не заперечував проти її наміру їхати з Кулішем до Києва й Ніжина.