Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 72

Але безперечно: штовхаючи Марка Вовчка до Тургєнєва, Куліш почував себе аж надто ображеним, що вона обрала за приятеля Тургєнєва, а не його.

Ми не знаємо безпосередніх причин, що призвели до остаточного розриву між Кулішем та Марком Вовчком. Нам бракує документів і матеріалів. Ми нічого не знаємо, яка сцена відбулася між ними при особистій зустрічі в Берліні чи Дрездені.

Біографи висловлюють думку, що «побачення не дало жодних авансів Кулішеві», що Куліш одержав від Марковичевої гарбуза, що, мовляв, «Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч»[36].

Тимчасом, яка може йти мова про успіх чи неуспіх, про одсіч, про аванси, коли все наперед було зважено, розраховано, вирішено й здійснено?.. Самий факт закордонної подорожі — фанфара безсумнівного Кулішевого успіху. Куліш виїздить за кордон тільки задля Марка Вовчка, наперед маючи від неї згоду оселитись із ним надовго в Дрездені.

Тургєнєв був остільки певний сталости налагоджених взаємин Куліша й Марковичевої, що його аж надто здивував цей для нього цілком несподіваний розрив.

Справа не в приводі для розриву, може, для цього остаточного розриву ніякого й приводу не було; справа не в одсічі, яку важко припустити, знаючи Марка Вовчка та її жорж-зандизм, — справа тільки в Кулішевій вдачі, «в совершенной невыносимости и невменяемости Кулиша». Коли ще 10 квітня взаємини Куліша й Марка Вовчка Гр. Галаган описував, що «Куліш Марку Вовчку так обридає, що вона ладна тікати від нього», то за якийсь місяць було досить двох-трьох днів, проведених на самоті вдвох, щоб обриднути один одному остаточно.

Ми ладні розглядати згоду Марковичевої оселитись разом із Кулішем у Дрездені, як останню виблагану в неї поступку, та вже перші дні вкупі довели їм надто виразно повну неможливість їхнього спільного життя.

Звичайний напад важкої хандри, так властивої для Куліша, його постійні скарги, сумбурні обвинувачення, галасливі обурення, гуркання дверима, сльози, гістеричні вигуки повинні були з першого ж дня отруїти будь-яку приємність жити вкупі за кордоном. У хандрливій гістеричній нудьзі кожна життєва дрібниця виростала до розмірів світової катастрофи.

Марко Вовчок — не Олександра Михайлівна. Коли Олександрі Михайлівні треба було вісім років, щоб нарешті не витримати й кинути чоловіка, то Марку Вовчкові треба було тільки п’ять місяців.

Вони роз’їхались.

У прощальному листі своєму Куліш писав Марку Вовчкові:

— Ми повинні бути вищі від звичайних людей, що розходяться.

Куліш висловлював побажання, «розлучитись з нею в таких взаєминах, щоб вона завжди могла звертатись до нього в години суму або ж безпомічности».

16—29 травня Куліш був уже в Твєрі і звідтіля поїхав із дружиною по Волзі, оселившись на літні місяці в с. Малинівці на Хопрі в брата Олександри Михайлівни Олімпія Михайловича.

З Парижа, розлучившись із Марковичевою в Берліні, Ів. Тургєнєв писав до неї 22 (н. ст.) травня, запитуючи:

— Чи знайшли Ви Вам квартиру, як Ваше здоров’я, що робить Богдан, які звістки з Росії, чи з’явився Берлінець [тобто Куліш], як Вам подобається Дрезден? — Я в усьому цьому беру найживішу участь, бо я Вас щиро покохав; не так, як Куліш — але не менш сильно, хоч і зовсім в іншому роді.

Марковичева відповіла Тургєнєву, сповіщаючи його про від’їзд Куліша і висловлюючи турботу з приводу можливих розмов. На це Тургєнєв 31 травня 1859 відповідав:

— Приємно знати, що Берлінець зник із обрію, а від розмов петербурзьких друзів не вбережешся. На те й друзі, щоб розмовляти сюди й туди.

Тимчасом до Дрездена приїхав і Опанас Маркович і привіз звістку, що Куліш не тільки помирився з дружиною, а й поїхав із нею на Кавказ.

Одержавши листа про це від Марковичевої, Тургєнєв писав їй 21 червня з Віші:

— Отже, Куліш поїхав Волгою з дружиною на Кавказ. От тобі й раз! — Це не в риму сказано, а з подиву. — Проте — діло його; він зробив добре — щасти йому, Боже.

Та все ж з Петербурга йшли не зовсім втішні звістки. І Марковичева турбувалася. Іван Сергійович заспокоював її, як міг.

18/30 червня 1859 року з Віші Тургєнєв писав:

— Звістки з Росії не дуже веселі — та що ж робити? Цьому горю нема чим помогти. Проте заспокойтесь: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться… Куліш, може бути, кинеться в воду — та, повторюю, що ж робити? Він жив Вами й для Вас. Ви тепер далеко — життя пішло сіре, пласке, дрібне, нудне; він не з таких людей, що вміють піддурити свій душевний голод, поповнюючи себе будь-якою іншою їжею… Лишається сподіватись, що він схаменеться перед тим, як стрибати. По суті кожній людині більше чи менше погано; за молодих літ цього не почуваєш — тому молодість і здається нам такою чудесною.

Згодом якось, уже значно пізніше — року 1869 Куліш писав Барвінському:

— Оце ж і пані Марковичка (що я переложив на Марко Вовчок) добуялась до того, що сталась притчею во язиціх і покиванням глави в людіх. Я їй це пророкував, всяк остерегав її — чого я не робив! Та «мир навісний», а з ним разом і той, хто ці два слова сказав, звели з ума хвалінням без критики, розбалували в столиці провінціалку і тим зробили з неї європейську потаскуху».

Року 1890 у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторює негативну характеристику Вовчка:

А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:

— Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей-бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.

З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол. Дорошкевич зазначає: «Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша».

Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Тургєнєва? Тургєнєв мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.

Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижа до Рима вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Тургєнєв написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: «Використайте принаймні з користю Ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятелями; дивіться, вчіться, ходіть по церквах і галереях» (1/ІІІ—1861). А в наступному листі (4/ІІІ—1861) застерігав: «Поміркувавши з приводу мого листа, Ви самі впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою».

Отже, в попередженнях Тургєнєва той самий зміст і сенс, що і в словах Кулішевих, коли той «остерігав Марковичеву».

А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:

— Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а «были».

Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка. Тургєнєв 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:

— Ви не без хитрощів, як самі знаєте… Ви химерна істота, й Вас розібрати дуже важко.

У листі до Тургєнєва з 1/ІІІ—1861 Герцен нотує про Марка Вовчка:

— Хай вона має хоч десять інтриг — мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фальшивість — інша справа.