Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 65

А інші:

— Маленький Черевань.

А після обіду ходив Богдась дивитися на пасіку Миколи Даниловича.

— Роздивився, Богдасю, так, щоб татові було що розказати? — питає мати хлопчика.

А він:

— Е ні, — каже. — Піду ще подивлюся, тоді вже розкажу.

Сподобався всім малий хлопчик.

Наступного дня, коли Марковичева призвичаїлась до своїх нових знайомих і до всього товариства мотронівського, після довгих і настирливих благань вона, нарешті, згодилася прочитати щось зі своїх ще не відомих рукописних оповідань.

Читала «Чумаків».

А після, вислухавши, Куліш і каже:

— Чого б то я не дав, — каже, — за ці слова «еге, каже чумак, еге». Так, — каже, — бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї.

Читаючи, Марко Вовчок відчула, що «Чумаки» ще не виписані, недописані, що, «мовляв, що буде щось добре, а тепереньки ні ще, тільки догад на добре». Тому й просила Куліша заждати й не друкувати їх у тій збірці, яку на той час був друкував Куліш.

У розмові торкнулися, між іншим, також і справи про переїзд Маркевичів з Немирова до столиці. Куліш тягнув Марковичку до Петербурга переїздити, на широкі шляхи виходити. Він хотів, щоб вона коло його була, щоб він міг керувати нею, художній умілости навчати.

— Нехай поживете ще в Немирові, — раяв Куліш, — поки я заведу типографію у столиці, а цього не довго дожидати, бо я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Якже я заведу, то тоді зараз і Опанаса Васильовича до себе перетягну, будемо печатати і іздавати і погодимось вже із ним так, щоб добре було.

Отже, Немирів кинути. І втішно було думати про широкий шлях життєвий, що стелився перед нею, і разом якось смутно ставало на серці.

— Мені й подумати невесело, що на Москву заберемось. Хіба щороку їздити в Україну будемо.

Куліш заспокоював, що все, мовляв, гаразд буде.

Перебування в Куліша було для Марковички тим приємніше, що вона тут, у Мотронівці, вперше побачила видрукувані аркуші своїх «Народних оповідань».

Чоловіка свого вона сповіщала:

— Бачила «Сестру» надруковану, ти получиш усе на тому тижневі або пізніше ще трохи, бо вишле Каменецький з Петербурга.

І в наступному листі з 1 вересня запитувала:

— Напиши, чи получив уже з Петербурга те, що тобі мусив Каменецький вислати?

І ще далі 11 вересня:

— Чи получив ти книжечку од Білозерського? Там всього одинадцять повісток, бо ту, що птиці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили за тим, що вона з фантастичеського роду.

В середині Марка Вовчка все співало: мріяне здійснено. Таки вона авторка, письменниця, та ще й не абияка. І доля української Жорж Занд уже носилася перед її очима.

Є почуття, що їх не можна забути; до таких почуттів належить і свідомість свого визнання, своєї письменницької обраности, нових шляхів, переродження, росту.

Авторське самолюбство Марковичевої було заспокоєне:

— Поправок зовсім нема, щоб там що було вставлено, ні, тільки де, то зчеркнуто, бо, каже Куліш:

— Ви, Маріє Олександрівно, дуже сиплете богатствами — треба надалі берегти.

I ще каже:

— Це тілько ваша проба пера…

Отже, чимало він казав.

Погостювавши в Мотронівці днів зо два, на третій день Марковичева рушила далі на Борзну й Орел…

— Попрощалась з Пантелеймоном Олександровичем, і так мені сумно стало. Коли то ще побачу. І на небі ясно, й люди добрі до мене, а все-таки чогось сумно мені, що й не сказати.

Із собою повезла Марковичева портрет Куліша — «такий як живий він», «Епілог до „Чорної ради“» та 5 екземплярів «Проповідей» Гречулевича для роздачі.

Оцінюючи свою подорож, Марко Вовчок казала:

— Хоч і журила мене дорога і розлука, та все добре, що я поїхала. Якось лучче тепереньки, ясніше мені.

З Кулішем у неї зав’язуються найкращі стосунки. Як і з Немирова, так і тепер з Орла вона посилає до нього рукописи своїх нових оповідань.

Чоловікові вже з Орла пише:

— Скінчу «Гайдамаку» (здається, буде по-іншому) та й тобі перешлю одного екземпляра і Пантелеймону Олександровичу другого.

11 вересня 1857:

— Сподіваюсь у слідующу пошту тобі дещо вислати і до пана Куліша тож.

20 вересня:

— Чи одібрав уже лист од Пантелеймона Олександровича? Повістки од Каменецького?

У двадцятих числах вересня:

— Напиши мені, не забувай, чи одібрав ти лист од Каменецького, а при листу й «Повістки»? Чи одібрав лист од Пантелеймона Олександровича?

Сидівши в Орлі, Марковичка працювала.

— Потроху робота моя іде. Те, що почала в Немирові, уже скінчила зовсім. Починаю друге.

Збиралась Марко Вовчок уже й додому вертатись до Немирова, нудьгувала за чоловіком, за немирівськими приятелями своїми, Іллею Петровичем Дорошенком, про якого ввесь час в Орлі турбувалась, чи пише він свою географію, Гаврилом Петровичем Барщевським, та гаялась усе в Орлі, бо чекала на лист від Куліша. Марії Олександрівні хотілось ще раз побачитись із Кулішем перед тим, як роз’їдуться вони остаточно, може, на цілий рік, а то й більше: вона до Немирова, а він — до Петербурга. Отже, й сиділа Марко Вовчок в Орлі, ждала на лист від Куліша з Мотронівки. Куліш мав попередити її, коли він виїде з Мотронівки.

— Жду листу од пана Палія[26]. Коли б його ще побачити хоч раз єдиний!.. Та що це я говорю, побачу та побачу, це певно, аби живі ми були, то побачимось, а мені жадалось би побачити його от тепер, їхавши додому! — писала Марковичка з Орла 27 вересня 1857 до свого чоловіка.

Марко Вовчок та Куліш умовились виїхати одночасно числа 10—11 жовтня, щоб зустрітись їм не в Орлі і не в Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій, так що нікому й на думку не спало б їхнє побачення.

Батурин, Кролевець, Кроми, Орел — так було їхати Кулішеві на Москву, а Марковичевій вертатись з Орла до Немирова.

9 жовтня Марковичка писала чоловікові з Орла:

— Чого це ти сумуєш, мій друже, хіба хочеш, щоб я знов нездужала? А я тепереньки зовсім здорова, зовсім здорова, нічого не болить. Виїду, може, завтра (10 октября). Сподіваюсь, що завтра вже дещо буде укладено й наготовлено. Сьогодні їду попрощатися з добрими людьми.

А Куліш 11 жовтня з Мотронівки повідомляв Миколу Даниловича Білозерського:

— Їдеться в Петербург у неділю рано-вранці, на Батурин, тому ласкаво прохається взяти не таку багатоверстну подорожну — до станції перед Кромами. Виїду з Миколаївки [маєток Миколи Даниловича коло Мотронівки], де буду ночувати на неділю або ж обідати в неділю. Та conditio sine qua non звільнити мене від коней Віктора Миколайовича.

Віктор Миколайович Забіло був за смотрителя поштової станції. Куліш і Забіло не терпіли один одного.

Перше побачення й знайомство в Мотронівці на людях не задовольнило ані Куліша, ані Марковичеву. До того ж натягненість і ніяковість першої зустрічі зникла не відразу. Марія Олександрівна була конфузлива, сором’язлива й мовчазна. Їй треба було звикнути, примусити, перемогти себе, щоб на людях вийти за межі ніякових і порожніх «так» і «ні».

Отже, дорожню зустріч на поштовій станції вибрали Куліш і Марковичева як найзручніше місце, щоб побачитись удвох на самоті й уникнути будь-яких зайвих розмов. Коли Марковичева й не робила з цієї зустрічі будь-якого секрету від свого чоловіка, то Куліш, як завжди обережний і передбачливий, волів своє побачення з молодою письменницею зберегти не розголошуючи.

Після цієї дорожньої зустрічі в жовтні року 1857 Куліш побачився з Марком Вовчком знов лише в січні 1859. Ентузіазм Кулішів щодо Марковичевої зростає. 26-го листопада 1857 він писав до Шевченка в Нижній Новгород:

— Хотів я послать тобі, мій друже шановний, Тарасе, дещо з нових книжок, которі в мене друкуються, та трудно набрать по листку з-під великих куп друкованого паперу. Нехай як доведеться все до ладу, тогді й пришлю.

— Побачиш, — додає Куліш, — які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти. Де ж пак не диво, московка преобразилась в українку та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийнялись би в міру. Ось побачиш, що на світі степові квітки.