Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 50

— Дружині моїй все гірше, — писав Куліш до Тарновського 15 грудня 1855.

— Саша дуже хвора, — повідомляв Куліш Мик. Дан. Білозерського 27 січня р. 1856. — Не встає з ліжка, нічого не їсть і спить мало від різних болів. Коло неї ходить найкращий медик у Києві Мерінг. Сашина хороба — розплата за багато горя, що вона зазнала в житті. Лікар каже за нерви, що досі є «камень преткновения» для людського розуму.

Нервова хороба Олександри Михайлівни доходила до найвищого ступеня, межуючи з божевіллям. В хоробі своїй вона перекидала столи, вибігала взимку роздягнена на вулицю й бігла світ за очі.

— Зі мною, — писав тоді ж таки 15 грудня Куліш під враженням тяжкої жіночої хороби, — такий жах робиться, що можу захворіти або ж збожеволіти.

Мерінг допоміг Олександрі Михайлівні, але не вилікував, і наприкінці року 1856 в Петербурзі вона захворіла знов. 25 грудня 1856 р. Куліш писав до Плетньова:

— Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.

Хороба Олександри Михайлівни була оберненою стороною її родинного розходження. Байдуже ставлення чоловіка викликало в Олександрі Михайлівні почуття непотрібности.

— Я не потрібна нікому! — казала Олександра Михайлівна.

Вона відчувала всю тяготу родинних взаємин і скаржилася:

— Важко бути тягарем!

Вона захворіла, коли побачила, що любов зникла, що на неї Пантелеймон Олександрович перестав звертати будь-яку увагу, перестав нею цікавитися, почав уникати її товариства і призвичаївся обходитись без неї якнайкраще.

— Я не знаю, як я не збожеволіла! — казала вона, описуючи своє тодішнє становище й свої взаємини з чоловіком. — Та краще бути божевільною, як уявляти весь тягар своїх взаємин.

Року 1856 ця родинна розколина Кулішева вже набула досить реальних контурів. У Куліша виразно оформилася думка, що йому потрібна не така жінка, як Олександра Михайлівна, доброчинна дружина й дбайлива господиня, але, кінець кінцем, надто вже дріб’язкова й нецікава. Ця «пекущаяся о многом» Марта, малописьменна й малоосвічена, викликала в ньому нудьгу. Попільна й байдужа, безрадісна втома отруїла їхні спільні дні, слова, зустрічі, колишню любов, ніжність, бажання.

Він почав мріяти про «іншу», про «Марію», про живе кохання, відживлене почуття, що надихнуло б його, освіжило, подвигнуло б на нові праці і розкрило б перед ним нові обрії. Він говорив про ненасичену згагу кохання, про своє переповнене серце, про «жажду душі своєї любить те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі».

Із хронологічного збігу цих двох подій: знайомства з Олександрою Милорадовичівною і розхолодженням з Ганною Барвінок — Ол. Дорошкевич хоче зробити той висновок, що між цими подіями є певний логічний зв’язок. Чи обережніше: Олександра Григорівна, — зазначає Дорошкевич, — могла оформити те розходження між Кулішами, яке почалося раніше, але тяглося з певними перервами аж до початку 60-х років.

Може, краще буде висловитись ще обережніше: калюжинська панночка оформила не розходження між Кулішами, а лише конкретизувала Кулішеве шукання «Марії», протиставленої прозаїчній «Марті». Захопившись Милорадовичівною, Куліш не мав жодного наміру розходитися з Олександрою Михайлівною. Він мріяв про «Марію», але хотів зберегти для себе й «Марту», — сполучити двох!

На питання: «Чи можна кохати двох?» він давав позитивну відповідь. Отже, ініціативу в розходженні брала на себе Олександра Михайлівна.

Прийнятий приголомшений, в душевне підпілля загнаний, покірний гіркий біль довів її до того, що розлучитись, роз’їхатись стало за єдиний вихід із цього становища. І в січні року 1857 вони роз’їхались.

Куліш лишився в Петербурзі, а Олександра Михайлівна поїхала в Україну, щоб оселитись на Батьківщині в Мотронівці. Від’їзд Олександри Михайлівни в Україну в січні року 1857, буцімто через хоробу, це була власне розлука, що її неминучу потребу відчували надто виразно й чоловік, і жінка. Від’їжджаючи в Україну, Олександра Михайлівна кидала свого чоловіка, рвала з ним.

У своєму «Щоденникові» Віра Аксакова змалювала враження від Олександри Михайлівни, коли та, проїздом в Україну, в січні року 1857, спинилась на декілька днів у Москві і була з візитою в родині С. Т. Аксакова.

Своєю щирістю й самовідданістю Олександра Михайлівна справила якнайкраще враження на Віру Аксакову. Дивувало тільки чудне ставлення Куліша до своєї дружини, його попередження, пробачення, нарікання, думки про неї.

Віра Сергіївна відразу схопила справжню суть неналагоджених і загострених родинних взаємин Кулішів: зневажливу холодність Пантелеймона Олександровича й покірну відокремленість Кулішевої, що проростала в нервову хоробу. Аксакова не може втриматись, щоб не сказати про Куліша: «чудна людина».

12 січня 1857 В. Аксакова з Москви писала до своєї сестри в других М. Г. Карташевської:

— Субота 12 січня 1857. На цьому тижні з’явився цілком несподівано Куліш, другого дня привіз до нас свою дружину, про яку так багато попереджав, кажучи, що вона не одержала особливої освіти і т.і. І взагалі так дивно висловлювався, що примушував нас не знать що гадати. Чудна людина! І що ж? Його дружина — це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любови, відданости й саможертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хоробою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон [Куліш збирався тоді їхати за кордон], боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хоробі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, — вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь народ), а тепер вона навіть не здібна спокійно радіти з чогось у цьому роді.

Розділ II. Леся Милорадовичівна

4 вересня 1856 Куліш із хутора Баївщини написав першого листа до Олександри Милорадовичівни, додержаного в стилі чемно-офіційного церемонного звернення: «Вельможна панно».

Але вже й тут звучить лірична нотка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу», — натяк на визнання й разом з тим вказівка на джерело, з якого виник перший прояв почуття.

Цього листа він писав під свіжими чарами Лесиного голосу, гарної її вроди, любої її розмови.

Ще бриніли йому в пам’яті звуки її співів, ще бачив він струнку поставу, ніжний овал обличчя, легку рожевість щік, милу радісність, блискучі очі.

— Великої праці мені стояв маленький листок до Вас із Черкас, — згадував згодом Куліш.

На цілий довгий і складний роман могло вистачити одного маленького рядка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу!..» Усі ускладненості романічних ситуацій переховувались, як у зерні, в цій короткій фразі.

Ніщо не може так зближати, як спів, як гнучкий і міцний голос, що просякає в середину людини, що створює ілюзію, ніби співати й чути то є одне, ніби між співачкою й слухачем зникає відмежованість простороні, зникає довічна двоїстість двох відокремлених істот.