Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 106

106

Изменить размер шрифта:

ІІ

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала —

Як ти мене допекла і дістала…

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе — це неймовірно.

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло застебнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

Жовтень 1992 р.

Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

В цьому селі ніхто не живе.

Сіють вітри в дворах лободу.

В небо примружився журавель,

Хворий на курячу сліпоту.

Щерять ротки порожні хатки,

А з-між гілля старої верби

«Хто ти такий? Хто ти такий?» —

Дикі випитують голуби.

Кущ звіробою увесь золотий.

«Хто ти такий? Хто ти такий?»

Хто я такий? Якби ж то я знав.

Вийду на пагорб і з-під руки

Гляну назад. «Хто ти такий?

Хто ти такий?» — чується знов.

1990

Історія — це шлях у невідомість.

Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.

У Людства причащається свідомість.

У Людства прочищається кишечник.

А зверху — Той. Взирає, визирає

Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру,

Як Людство висипає, висипає

Не перед себе — позад себе перли.

Так, наче все розіграно навмисно.

В скоцюрбленій долоні не вмістилось

Історії розірване намисто —

На шворці не лишилось намистинок.

І вкотре себе ловимо на мислі:

Зайшли на коду наші всі прелюди.

Історія — розірване намисто,

Якого —

не мечіте преди свині.

1.02.1990 р.

1992

Раптово усі поставали борцями.

Усі з піджаків майорять прапорцями.

А я — не борець, не трибун, не оратор.

Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.

Не маю позиції, навіть — і пози,

Отож балансую між віршів і прози.

Але не пишу я в ній про патріотів,

Про славне лицарство — про них і погoтів.

Чи то — поготiв? Ні, здається — погoтів.

Також не пишу я про гунів, про готів,

Ані про манкуртів, ні про яничарів,

Ані про Батурин, ані про Почаїв,

Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.

Варю собі каву. Читаю газету.

Ходжу до клозету. Ходжу до театру.

Палю сигарети. Здебільшого — «Ватру».

Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу»

Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.

Весна 1992 р.

1994

Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила.

Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила?

Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму,

Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму.

Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна,

Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна,

І кому ти даруєш своє мізері-милосердя,

Спересердя зламавши у ньому останнє осердя?

Наче мати-селянка, що синові не догодила,

Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила.

Але щось проступає, чого на словах не означить.

Мати пише й співає. А діти читають і плачуть.

11.02.1994 р.

1996

(Поїзд Київ — Луцьк)

Ніби зламана сьома печать.

Він ху ячить. Газети ячать.

Вся міліція ловить маньяка.

Два дебелі понурі менти

Перевірили документи —

Щось у хлопців фортуна ніяка.

Притулюся плечем до вікна.

Подрімаю. Та що за мана? —

Озирнуся на тінь, мов на запах.

Може, це приверзлося мені,

Чи — майнула між сосон в вікні

Чорна постать з рушницею в лапах?..

Він бреде крізь порожні ліси.

Він міркує над сенсом краси.

Він вступає в страшні протиріччя.

І шкребеться в поліські хати,

Перестрашені до німоти,

Вже нове, двадцять перше сторіччя!

У село не ввійти, не вповзти —

На дорогах чергують пости,

Окупують лікарні і школи.

Залучають ОМОНи й війська.

Брама пекла страшенно близька,

Так сьогодні близька, як ніколи!..

Цього року зима затяжна.

І вона — ще якого рожна? —

Далі стелиться, біло та м’яко.

Виїдає очі білизна.

Третє березня. Майже весна.

На Поліссі шукають маньяка.

Березень 1996 р.

Юркові, самому собі й Вікторові. Саме в такій послідовності

Сорокаріччя дихає в обличчя.

— Кому, — кричить, — на той бік, у заріччя? —

Веселий перевізник Харитон.

А ми завмерли на краю сторіччя.

Невже до нас звучить ця форма клична,

Цей кепський жарт, цей фамільярний тон?

Та нам же ще до Відня й до Берліна!..

Але вода вдаряє під коліна

І громіздкою робиться хода.

І не спасуть вже й наше покоління

Всі мантри, заклинання і моління,

Всі бу-ба-бу і шабадабада.

Це лиш антракт! Ще буде друга дія!

Це ж наша «La Divina Commedia».

Комедія! Хіба ж не дивина?

Останній чар повергнутого змія —

Що більше важить не сама подія,

А почуття, що збуджує вона!

Nel mezzo del cammin di nostra vita…

Душа яріє, смутком оповита.

Ярій, душе, ярій, та не ридай!

Твій розпач — марний! Перспектива — світла!

Коли ж розпука у тобі розквітла —

Продай себе або в оренду здай!..

Середній вік. Часи середньовіччя.

Ми досягли їх, трохи навіть швидше,

Ніж планували в золоті роки.

Підсунулись впритул — куди вже ближче.

Та в дзеркалі не втопиться обличчя

І не почнеться відлік навпаки.

1999 р.