Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 104

104

Изменить размер шрифта:

Сон

На кухоньці маленькій, 3?2,

Мій приятель, людина незаможна,

Вигукує образливі слова

Про всіх, про кого можна і не можна.

І набакир збивається краватка,

ткана і давно уже не модна…

Неправда, в нього модний комірець,

І сам він — популярний літератор.

І навіть сам він править за взірець.

Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда — це ще зовсім не брехня.

Неправда — це предмет купівлі й торгу.

Краватку він змінив ще того ж дня,

Широку й куцу — на вузьку і довгу.

Купив білетик «Спринту» навмання

І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…

А може, й вогку гілочку верби

Він виграв на весняному базарі.

А може, він рідню свою любив…

— Пробачте, та про це ви вже казали.

— Пробачте, я про щось уже казав?

— Казав! казав! — здовкола загукали.

— Ще й молока з губів не облизав!

— Це в мене вуса так пообмерзали…

— Та то у нього піна на губах!

— Та він скажений! Кличте витинара!

Я втік. А роздратована юрба

Позаду розчаровано стогнала…

Сумнів

Гуляє по землі людина-функція.

Гуляє, але часу не марнує.

На підвіконні червоніє фуксія,

Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,

Функціонують трави і дерева.

Зупинишся у бігу непосильному

І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,

Як Олександр Іванович Корейко,

І хай в душі якісь високі прагнення

Цвірінькають, як в клітці канарейки,

З кілочка на кілочок перестрибують,

Все імітують сум, якісь боління…

А зрештою й вони крихти отримують.

Крихти, що звуться докори сумління».

1986 р.

Травнева балада

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле,

І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поруч дорога гурчить об’їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу —

А може, полегшає, хто його зна…

Дорога так само, як я, неприкаяна,

Дорога мене обтікає, мов каменя,

Байдужа, хоч губи собі прокуси.

Дорога мене приведе до лікарні —

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.

В мене тут є санітарочка Рая.

В Раї для мене знайдеться спирт[9].

Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить,

І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: «Наравицця дуже мені

Амириканський писатель Селінжер.

Знаєш, — питає, — такого, чи ні?»

Я відповім. (Не те, що подумав.)

Пахне мовчання, як шоколад.

Голдена Колфілда постать сутула

Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю — підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах.

Далі вже слів не знаходиться в мові,

Тільки — що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі

Плащ мій, простелений на траві.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

Бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру — під нею — вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене

Баба безноса з косою в руках,

Хай би росли такі темно-зелені,

Мокрі й холодні кущі в головах…

1984 р.

Тінь великого класика

Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

На вулицю Уїльяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав.

Був дощ — не дощ,

а просто мжичка сіра

І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Сомосою,

Якого нахиляли з Нікараґуа…

Я захопився…

Але ніч така була!..

І був індійський фільм «Любов і помста» —

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, —

Її душа так пристрасно кипіла,

Бо не могла забути — й не забула

Сліпучу посмішку Ріші Капура.

(А всі наші вірші, товариші, —

Ніщо супроти усмішки Ріші…)

…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

На вулиці нікого не було.

Точніше,

не було нікого видно.

Ви скажете, що — ніч, і це не дивно,

А я скажу: отож-бо і воно…

Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.

(А власник погляду десь мусив бути поряд.)

І погляд цей…

супутниці моїй…

Впивався… в спинку…

(Ні, не нижче — в спинку.)

Мені ж вертатись на автобусну зупинку…

1986 р.

вернуться

Спирт нашатирний NH4OH.