Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 103

103

Изменить размер шрифта:

Прощальний романс

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

Наві-щоти-ки-даєш?

Це ж, може, остання любов,

Тожнекидайїї!..»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

1983 р.

Пісня австралійського абориґена

Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,

Виразкою мандариновою вирячилося з небес.

Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.

Як звалася ця країна раніше — хто мені скаже?

Як звалася ця країна мовою мого народу,

Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…

Оці річки пересохлі, які називаються кріки,

На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,

Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,

Крику, який бумерангом вертається з порожнечі

Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…

Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..

Без нього я всоте загину,

без нього втрьохсоте помру,

Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,

Що значить: «не розумію» — так мій здивований предок

Чужинницьку веремію означив наївно і твердо.

Але його не зрозуміли і для знущання неначе

Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.

Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,

Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,

Її відстрілюють фермери — таку придумали гру.

Дивлюсь я — і так тепер мені

кенгуру, кенгуру, кенгуру…

Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.

Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,

Моя генетична пам’ять — як хочеш трощи і стирай її,

Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.

Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.

І навіть якщо я впаду,

вона тільки збільшиться втроє…

1985 р.

«Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

1989 р.

Тамбурна балада

Молоток залетів у вагонне вікно

На сто шостому кілометрі,

І обличчя мені обпекло

Гарячковим подихом смерті.

Він лежав на підлозі, уже не страшний,

Вже позбавлений вбивчої сили,

І все далі і далі у пітьмі нічній

Віддалявсь той невдаха-мисливець.

Він долоні, напевно, хова в рукавах,

А в долонях хова сигарету.

Ну чому він так зреагував

На вікно з моїм силуетом?

Хай не всі ми — при молотках,

Але так воно, може, й лучче:

Моє слово — в моїх руках.

В кого кидаю?

В кого влучу?..

1985 р.

«Переночуй мене, вишневий саде…»

Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…