Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 4

— Сорок п’ять миль, — відповів Рамі. — Але хай сагіб не турбується: я приїхав на машині.

— Гм… — сивобородий підійшов до ліжка, вкритого протимоскітною запоною, збудив якогось чоловіка і почав йому щось швидко-швидко говорити. Той мовчки хитнув головою й підвівся.

Доки другий росіянин одягався, Джоші з боязкою цікавістю озирався круг себе.

Намет був високий і просторий. Його убранство складали стіл, кілька стільців та два ліжка. Попід стінами на довгих і широких лавах рівненькими рядами стояли численні пляшечки та слоїки, повні порошків та кольорових рідин, чудернацькі скляні прилади, хірургічне знаряддя.

Крихітна електрична лампочка не могла розвіяти мороку по кутках намету. Там стояли якісь довгасті ящики, і старому Джоші на мить знову пригадалася металева скриня з мерцем у маєтку Сатіапала. Чоукидар закліпав очима й одвернувся.

Другий росіянин, — то був високий і трохи незграбний русявий мужчина років за тридцять, — тим часом одягнувся і, зосереджено хмурячи густі, злинялі від сонця брови, складав у невеликий чемоданчик лікарські причандали.

— Ходімте! — кинув він коротко.

Підійшовши до фордика, росіянин скептично посвистав і вдарив ногою по балону:

— Доїдемо?

— Доїдемо, сагіб! — відповів Рамі. — Це — дуже хороша машина. Джоші, крутни!

Але м’язи старого чоукидара вже втратили колишню міць. Заводна ручка ковзала у втулці, щораз сприсала, а Джоші сопів та вмивався потом.

— Що, старий, охляв? — весело блискаючи зубами, росіянин скочив з сидіння, легко крутнув за ручку, і мотор враз заторохтів. — Сідай, друже!

Скоряючись наказові, Джоші поліз у машину. Він чинив страшний злочин: чоукидар у жодному разі не сміє залишити свій пост. Але старий навіть зрадів, йому здавалося, що він буде потрібний Сатіапалові. Може, раджа попросить у нього півсклянки крові, як це трапилось тоді, коли одному з хворих невистачило власної. А може, рані Марія захоче побачити старого Джоші, погомоніти з ним?.. Рані завжди була такою привітною, такою люб’язною…

Машина котилася й котилася вибоїстою дорогою серед джунглів. Незабаром світанок. А з світанком, певне, почнеться дощ, бо настане перший день Азарха.

Джоші згадав про бідолах, які аж ген звідки пленталися до Навабганджа, сподіваючись на ласку раджі Сатіапала. Раджа не приїде завтра. Бог Шіва — творець і руйнівник — насміявся з раджі. За життя врятованих Сатіапалом він погрожує забрати життя його дружини.

Роздуми старого чоукидара урвалися несподівано. Ма шину враз шпурнуло вбік, скинуло в канаву. Добре, що фордик ішов на помірній швидкості, — значної шкоди пасажири не зазнали.

Росіянин вибрався з машини, посвистів, потираючи коліно, і запитливо позирнув на шофера. Рамі схилив голову. Що він мав відповісти, якщо переднє ліве колесо одкотилося далеко вперед, а з балона другого з тихим посвистом виходить повітря?

— За скільки можна дійти пішки?

— Години за дві, сагібе…

— Веди! — росіянин підхопив чемоданчик. — А втім, ні. Лишайся біля машини. Ходімо, старий!

Він дружньо ляснув чоукидара по плечу і, припадаючи на праву ногу, пішов уперед по шосе.

Ці місця старому Джоші були знайомі. Дві години ходи — не дивина. Та оцей відтинок шляху Джоші навіть вдень пробігав підтюпцем, полохливо озираючись. Дорога тут петляла поміж болотами, — того й пильнуй, щоб не вискочив з нетрів тигр.

Росіянин ішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Він не злостився, нічим не виявляв свого незадоволення з пригоди. Та й взагалі, він або не розумів небезпеки нічної подорожі в джунглях Бенгалії, або був певний своїх сил.

Незабаром розвиднілось. Але світло дня було тьмяним і непривітним. Все небо затягло низькими хмарами, стало задушно й нудно. Не гомоніло птаство. Тільки москіти роїлися низько над землею, допікаючи людям.

— Сагібе, насувається злива…

Призвичаєний до покори, старий Джоші рідко коли наважувався заговорити з європейцем перший. Зараз він змушений це зробити: росіянин не знає, що таке тропічний дощ.

— Сагібе, треба йти швидше…

Вони пришвидшили ходу, але це треба було зробити раніше.

З півдня, від узбережжя, війнув теплий вологий шквал. Загуркотіло, роздерлося на тисячі клаптиків небо. Блискавиці пронизували його в усіх напрямках. А потім вшкварив такий дощ, що попереду не стало видно нічого вже за кілька кроків.

— Швидше, швидше, сагібе! — Джоші схопив росіянина за руку й потяг уперед через щільну запону дощу. Лише старий міг відшукати ті місця, де можна пройти більш-менш вільно. Вибоїни та баюри вмить залило водою; можна ступити так, що й не вилізеш.

Але мета подорожі була вже близькою. Ось попереду вирисувалася висока темна стіна. Вона тяглася нескінченно довго уздовж дороги, відокремлено від неї глибоким і широким ровом. А ось і напівзруйнований місток. Проти містка — дві масивні вежі й велика залізна брама між ними.

Дверцята в брамі на мить відхилилися і випустили невисоку людину в сірому плащі. Невідомий озирнувся і, перебігши місток, подався дорогою ліворуч.

Джоші глянув услід незнайомому з тривогою, але не сказав нічого. Він не виявив здивування, навіть коли побачив, що завжди замкнені дверцята так і лишилися напіводчиненими, а за ними не було нікого з охоронців.

Ніхто не спинив Джоші й росіянина і при вході в палац. Тільки коли вони наблизилися до покоїв рані Марії, звідти вибігла служниця.

— Пан лікар? — скрикнула вона радо. — Благаю, поспішіть: рані дуже погано!

Російський лікар позирнув на свій мокрий одяг, махнув рукою і пішов до кімнати.

— Пан лікар? — почувся басовитий голос раджі Сатіапала.

— Так, — відповів росіянин.

— Ви більшовик?

— Так, більшовик.

— Ну, то все одно. Прошу, сідайте.

Хтось причинив двері. Джоші тихенько вийшов з палацу і вмостився в куточку веранди.

— Більшовик!.. — шепотів він вражено. — Більшовик… Це було таємниче, страшне слово, за яке, кажуть, людей кидають до в’язниці і навіть розстрілюють.

Розділ III

РАДЖА САТІАПАЛ

— Ви — більшовик?

На доцента Лаптєва пильно дивилися великі чорні очі, облямовані темними колами — слідами безсоння та перевтоми.

— Так, більшовик! — визивно відповів доцент.

Власне, Андрій Лаптєв не був членом партії, але зараз відчував себе ним. Вперше в житті йому доводиться розмовляти з справжнім раджею, індійським князьком, і вже сама свідомість цього пробудила почуття настороженості до титулованого представника чужого класу.

— Ну, то все одно!.. — раджа Сатіапал втомлено махнув рукою і вказав на крісло проти себе. — Прошу, сідайте.

Доцент ще раз глянув на свій мокрий одяг і сів. У цьому домі зараз було не до меблів та не до правил гарного тону.

Десь у глибині душі Лаптєв уявляв собі цю зустріч трохи інакшою. Правда, перед очима не поставали осяйні магараджі з дореволюційних пригодницьких романів, але ж мусило існувати щось неповторне, своєрідне, що одразу б розкрило побут і звички тубільного володаря одного з закутків Бенгалії.

А насправді все було навдивовижу прозаїчним і простим. В напівтемній, бідно обставленій кімнаті на кріслі сидів, заплющивши очі, підстаркуватий чоловік у пожмаканому парусиновому вбранні європейського зразка. Отак, чекаючи на прибуття поїзда, сидить пізньої ночі на лаві вокзалу посланий у відрядження дрібний службовець-невдаха.

І тому, що раджа Сатіапал виявився зовсім не оперетковим красунем в сліпучих шатах, а звичайною пригніченою горем та втомою людиною, Лаптєв подивився на нього прихильніше, навіть співчутливо.

— Я приїхав надто пізно, пане Сатіапал?

Раджа підвів голову:

— Ні. Пробачте, я не знаю вашого прізвища.

— Лаптєв. Доцент Лаптєв.

— А мене ви вже знаєте. Джаганнатх Сатіапал, професор медицини… Ви здивовані?

— Так.

— Я дуже завинив перед вами. Скажу одверто: ви приїхали сюди цілком даремно — моїй дружині не допоможуть жодні ліки. Але таке бажання вмираючої. Вона почула про приїзд вашої експедиції і втовкмачила собі в голову, що тільки російський лікар може здійснити нездійсненне… За ваші турботи, пане Лаптєв, я віддячу.